№ 344/11813/14-ц

Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 344/11813/14-ц

провадження № 61-7212св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 березня 2020 року у складі колегії суддів: Ясеновенко Л. В., Пнівчук О. В., Томин О. О.,

у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позов обґрунтовано тим, що у зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором № 18/КВ/Ф-06, укладеним 09 лютого 2006 року між нею та ТОВ «Український промисловий банк» на суму 20 000,00 дол. США із сплатою 15 % річних за весь час користування кредитом на строк з 19 серпня 2008 року до 08 лютого 2011 року, станом на 16 червня 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 408 342,86 грн, з якої: 233 568,06 грн - заборгованість за тілом кредиту, 174 774,80 грн - заборгованість за відсотками.

Виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором забезпечується іпотекою відповідно до укладеного між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 іпотечного договору № б/н від 09 лютого 2006 року, згідно з яким предметом іпотеки є чотирикімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 89,3 кв. м, житловою площею 56,6 кв. м.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 не виконала взяті на себе зобов`язання за кредитним договором та на те, що у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави, ПАТ «Дельта Банк», як правонаступник ТОВ «Український промисловий банк» згідно договору про передачу активів та кредитних зобов`язань від 30 червня 2010 року, просило стягнути з ОСОБА_1 вищевказану заборгованість за кредитним договором № 18/КВ/Ф-06 та в рахунок погашення заборгованості за цим договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу такого на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області у складі судді Бабій О. М. від 09 грудня 2019 року відмовлено в задоволенні позову.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позичальник ОСОБА_1 належним чином не виконувала умови кредитного договору, у зв`язку з чим виникла заборгованість в розмірі 408 342,86 грн, тому у кредитора виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки. Однак усі відповідачі заявили про застосування строку позовної давності.

Сторони обумовили кінцевий строк дії кредитного договору - 08 лютого 2011 року. Оскільки представником відповідача заперечувався факт погашення боргу за відсотками 30 листопада 2012 року та 31 січня 2013 року, про що зазначено у наданому позивачем розрахунку заборгованості, а позивачем не доведено належними доказами факту переривання позичальником строку позовної давності, тому звернувшись з позовом 04 серпня 2014 року банк пропустив строк загальної позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 березня 2020 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» 294 138,59 грн заборгованості за кредитним договором від 09 лютого 2006 року № 18/КВ/Ф-06, з яких: заборгованість за тілом кредиту в розмірі 233 568,06 грн, заборгованість за процентами за користування кредитом в розмірі 60 570,53 грн.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 09 лютого 2006 року № 18/КВ/Ф-06, що складає 294 138,59 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки - чотирьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 89,3 кв. м, житловою площею 56,6 кв. м, шляхом продажу на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що останній платіж за кредитним договором було здійснено 31 січня 2013 року, тому позивачем не пропущено строк позовної давності щодо стягнення заборгованості за кредитним договором від 09 лютого 2006 року № 18/КВ/Ф-06. Позивачем заявлено вимогу про стягнення заборгованості по відсотках за користування кредитом, які нараховані за період з 01 березня 2010 року по 01 червня 2014 року, тобто в тому числі і поза межами строку кредитування, тому вимога щодо стягнення відсотків за період з 01 березня 2011 року по 01 червня 2014 року не підлягає задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.

02 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Ткачука О. С.

На підставі ухвали Верховного Суду від 02 липня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 12 липня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 161/20278/14-ц, від 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц.

Також, у касаційній скарзі зазначається, що позивач долучив до апеляційної скарги, як доказ, виписку з рахунку. Жодних доводів про неможливість подання цього доказу раніше з причин, що об`єктивно не залежали від нього, позивач не вказав.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 09 лютого 2006 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 18/КВ/Ф-06, відповідно до умов якого позичальник ОСОБА_1 отримала на споживчі цілі кредит в сумі 20 000,00 дол. США шляхом відкриття відновлювальної відкличної кредитної лінії, строк дії якої з 09 лютого 2006 року до 08 лютого 2011 року та сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 15 % річних з нарахуванням таких щомісячно (т. 1 а. с. 5-8).

Згідно пункту 2.6 договору повернення кредиту здійснюється згідно додатку № 1 до вказаного договору.

Додатком № 1 до договору встановлено графік погашення кредиту в сумі 20 000,00 дол. США, починаючи з березня 2010 року по січень 2011 року щомісячно до 10 числа місяця по 1 700,00 дол. США основного боргу та до 10 лютого 2011 року 1 300,00 дол. США основного боргу.

Умовами кредитного договору встановлено, зокрема, що при надходженні від позичальника коштів на сплату заборгованості за кредитом за наявності простроченої заборгованості по процентах банк в першу чергу зараховує кошти на рахунок сплати процентів (пункт 2.10 договору), а також, що повернення кредиту, сплата процентів за його користування, штрафних санкцій та інших платежів за цим договором може здійснюватися третіми особами у відповідності до чинного законодавства (пункт 2.12 договору).

Відповідно до пунктів 3.1, 3.3 кредитного договору виконання позичальником зобов`язань за цим договором забезпечується іпотекою нерухомого майна - чотирикімнатною квартирою загальною площею 89,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , а також всім належним позичальнику майном та коштами, на які може бути звернено стягнення в порядку, встановленому законодавством України.

Для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором та кредитним договором від 09 лютого 2006 року № 17/КВ/Ф-06 між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 09 лютого 2006 року укладено іпотечний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М. В. за № 54-Д (т. 1 а. с. 9-12).

Відповідно до пункту 1.2 вказаного іпотечного договору предметом іпотеки є нерухоме майно - чотирьохкімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 89,3 кв. м, житловою площею 56,6 кв. м, що належить на праві власності іпотекодавцям на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 02 січня 2003 року Госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду згідно розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 29 грудня 2002 року № 799-р, зареєстрованого в Івано-Франківському ОБТІ в реєстрову книгу за реєстровим № 4379/43.

Згідно пункту 2.1.4 іпотечного договору у випадку невиконання основного зобов`язання позичальниками іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до пункту 4.1 іпотечного договору іпотекодержатель набуває право звернути стягнення та реалізувати предмет іпотеки у випадку, якщо у момент настання строку виконання основного зобов`язання за кредитним договором воно не буде виконано належним чином, а саме: при повному або частковому неповерненні кредиту (чергового платежу за кредитом) та/або при несплаті або частковій несплаті процентів та/або при несплаті або частковій несплаті штрафних санкцій у встановлені кредитним договором строки.

Згідно пункту 4.3 іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з порядком задоволення вимог іпотекодержателя, передбаченим пунктом 4.4 цього договору.

Пунктом 4.4 іпотечного договору визначено способи задоволення іпотекодержателем своїх вимог, а саме: шляхом прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов`язання, при цьому іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (пункт 4.4.1); шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу (пункт 4.4.2).

Відповідно до пункту 4.5 іпотечного договору у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду чи виконавчого напису нотаріуса реалізація предмета іпотеки здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

30 червня 2010 року між АТ «Дельта Банк», ТОВ «Український промисловий банк» та Національним банком України укладено договір про передачу активів та кредитних зобов`язань, згідно якого ТОВ «Український промисловий банк» відступило на користь ПАТ «Дельта Банк» право вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, у тому числі за кредитним договором від 09 лютого 2006 року № 18/КВ/Ф-06 (т. 1 а. с. 14-19).

Згідно витягу з додатку № 2 до договору про передачу активів та кредитних зобов`язань фактичний розмір невиконаного грошового зобов`язання за кредитним договором від 09 лютого 2006 року № 18/КВ/Ф-06 у валюті кредиту станом на 01 червня 2010 року становив 23 254,04 дол. США та кінцевий термін погашення кредиту - 08 лютого 2011 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно із статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною першою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала умови кредитного договору від 09 лютого 2006 року № 18/КВ/Ф-06.

Згідно довідки ПАТ «Дельта Банк» від 16 червня 2014 року та розрахунку заборгованості заборгованість позичальника за кредитним договором станом на 16 червня 2014 року становила 34 815,29 дол. США, що згідно курсу НБУ складало 408 342,86 грн (т. 1 а. с. 13, 221).

Згідно із статтею 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Вона має похідний характер від основного зобов`язання і за загальним правилом є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Враховуючи вищезазначене, суди попередніх обґрунтовано дійшли до висновку, що у зв`язку із неналежним виконанням позичальником ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором від 09 лютого 2006 року № 18/КВ/Ф-06 у кредитора ПАТ «Дельта Банк» виникло право на стягнення заборгованості в судовому порядку та звернення стягнення на предмет іпотеки.

У цій справі відповідачі подали заяви про застосування позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов`язання, тобто строку виконання зобов`язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 2-3258/2008(провадження № 61-46814св18).

Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Судами встановлено, що кінцевий строк дії кредитного договору сторони обумовили календарною датою - 08 лютого 2011 року, а згідно графіка погашення кредиту - до 10 лютого 2011 року.

З матеріалів справи вбачається, що в розрахунку заборгованості (який поданий представником позивача) відображені суми платежів за відсотками за кредитом, які здійснювалися 30 листопада 2012 року та 31 січня 2013 року, всього на суму 100,00 дол. США (т. 1 а. с. 221).

Вказаний розрахунок заборгованості підписаний начальником відділу супроводження активних операцій УСОФО ДСОКБ АТ «Дельта Банк» ОСОБА_4 та скріплений печаткою банку.

Вказані дати та суми зазначених платежів узгоджуються з випискою по рахунку № НОМЕР_1 , який був відкритий для обслуговування кредитного договору, що була надана позивачем до суду апеляційної інстанції (т. 2 а. с. 9).

Пунктом 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75встановлено, що виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.

Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 та від 12 серпня 2020 року у справі № 704/192/18.

Відповідно до зазначеного, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що доводи скаржника про те, що виписку з рахунку позивач подав лише до апеляційного суду, і жодних доводів про неможливість його подання раніше з причин, що об`єктивно не залежали від нього, він не вказав, є необґрунтованими, оскільки виписка по рахунку є документом, який підтверджує факт перерахування коштів на рахунок позичальника і має виключне значення для правильного вирішення цієї справи, а тому суд апеляційної інстанції правильно взяв до уваги виписку по рахунку на підтвердження інформації, наведеної у розрахунку заборгованості, що був наданий в суд першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що враховуючи вимоги статті 264 ЦК України та те, що останній платіж за кредитним договором було здійснено 31 січня 2013 року, позивач не пропустив строк позовної давності щодо стягнення заборгованості за кредитним договором від 09 лютого 2006 року № 18/КВ/Ф-06.

З матеріалів справи також вбачається, що відповідачі не надали належних та допустимих доказів на спростування розміру заборгованості, визначеної апеляційним судом.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Тому, нарахування позивачем відсотків за період з 01 березня 2011 року по 01 червня 2014 року є безпідставним.

Доводи скаржника про те, що судами не повно і не всебічно з`ясовано обставини прави відхиляються, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 161/20278/14-ц, від 07 червня 2018 року у справі № 668/8830/15-ц, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постановусуду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 389 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук