Постанова
Іменем України
10 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 347/1754/18
провадження № 61-20639св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Косівська міська рада,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Пнівчук О. В., Фединяка В. Д.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до Косівської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсним рішення міської ради.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що згідно з договором дарування від 15 жовтня
1988 року їй належить на праві приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 , який розміщений на земельній ділянці площею 600,00 кв. м. Згідно з договором дарування нерухоме майно складалося із жилого дерев`яного будинку площею 36,20 кв. м та господарських і побутових будівель та споруд, а саме: огорожі, криниці, відмостки та земельної ділянки розміром 600,00 кв. м.
На підставі рішення виконавчого комітету Косівської міської ради від 26 жовтня
2000 року № 176 «Про затвердження уточнених площ земельних ділянок громадян та видачу державних актів» 11 грудня 2000 року їй видано державний акт на право приватної власності на землю, який зареєстрований за № 945.
Вважала вищезазначене рішення незаконним, оскільки їй передано у власність земельну ділянку меншою площею, ніж це передбачено договором дарування
від 15 жовтня 1988 року, а саме 0,0323 га, замість 0,06 га. Частина земельної ділянки площею 0,0277 га незаконно передана у власність суміжному землекористувачу ОСОБА_2 .
Про порушене право їй стало відомо у 2017 році, коли ОСОБА_2 встановив паркан на земельній ділянці, якою вона користувалася, що розташована поряд із криницею, та яка помилково не передана їй у власність.
У зв`язку з наведеним ОСОБА_1 просила визнати недійсним рішення виконавчого комітету Косівської міської ради від 26 жовтня 2000 року № 176 «Про затвердження уточнених площ земельних ділянок громадян та видачу державних актів» у частині затвердження уточнення площі земельної ділянки, яка передана їй у власність.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 24 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним рішення виконавчого комітету Косівської міської ради від 26 жовтня 2000 року № 176 «Про затвердження уточнених площ земельних ділянок громадян та видачу державних актів» в частині затвердження уточнення площі земельних ділянок, які передані ОСОБА_1 у приватну власність.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що предметом спору є визнання незаконним рішення виконавчого комітету Косівської міської ради від 26 жовтня 2000 року № 176 «Про затвердження уточнених площ земельних ділянок громадян та видачу державних актів» в частині затвердження уточнення площі земельних ділянок, які передані позивачці у приватну власність. Суд вважав, що оскільки відповідно до договору дарування від 15 жовтня 1988 року криниця є власністю позивачки, однак перебуває на земельній ділянці ОСОБА_2 , то є підстави для повторного уточнення не лише площі земельної ділянки позивачки, але і параметрів розміщення її земельної ділянки, оскільки згідно з генеральним планом міста Косів від 1986 року та план-схемою АДРЕСА_1 , наданою представником ОСОБА_2 , розміри та конфігурація земельної ділянки ОСОБА_1 значно відрізняється від розмірів і конфігурації земельної ділянки, вказаної у її державному акті.
Суд першої інстанції визнав необґрунтованою заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки в заяві про поновлення позовної давності позивачка вказала поважні причини пропуску строку звернення до суду, зазначивши, що про порушення права їй стало відомо лише у 2017 році, коли ОСОБА_2 встановив паркан, яким її позбавлено права користування належною їй криницею. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом в межах позовної давності, який розпочався саме 20 жовтня 2017 року, оскільки жодна зі сторін не заперечила, що межі земельних ділянок, якими до цього користувалися ОСОБА_1 та її померлий батько
ОСОБА_3 , а в подальшому її брат ОСОБА_2 , не змінилися, і позивачка не могла припускати, що уточненням площі її земельної ділянки порушено її право власності. Таким чином, немає підстав для поновлення позовної давності чи відмови у позові з причини її пропуску.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задоволено. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 24 липня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що оскарженим рішенням органу місцевого самоврядування позивачці передано у власність земельну ділянку меншою площею, ніж це передбачено договором дарування від 15 жовтня 1988 року, що свідчить про порушення її прав, однак, зважаючи на те, що про зазначені обставини та порушення їй було відомо ще 11 грудня 2000 року при отриманні державного акту на право приватної власності на землю, є підстави вважати, що позивачка пропустила позовну давність, що відповідно до статей 71 75 80 ЦК УРСР є підставою для відмови у задоволенні позову. Апеляційний суд відхилив доводи заяви позивачки про поновлення позовної давності, оскільки з урахуванням статей 261 319 ЦК України вона не надала доказів на підтвердження того, що не могла дізнатися про порушення її права власності на земельну ділянку починаючи з 11 грудня 2000 року (моменту отримання державного акту на право власності на земельну ділянку).
Аргументи учасників справи
У листопаді 2019 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій вона, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що її право власності на земельну ділянку порушене внаслідок прийняття виконавчим комітетом міської ради оскарженого рішення про передачу їй у власність земельної ділянки меншою площею.
Разом з тим апеляційний суд помилково вважав, що вона пропустила позовну давність, що стало підставою для відмови у задоволенні позову. На її переконання, вона заявила негаторний позов, позовна давність до якого не може бути застосована (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі
№ 607/15489/15-ц). Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для вирішення питання про позовну давність з мотивів того, що даний позов є негаторним.
Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року до закінчення касаційного розгляду.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Косівської міської ради від 24 липня 1968 року батькам позивачки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відведено земельну ділянку площею 600,00 кв. м для індивідуального будівництва житлового будинку в АДРЕСА_2 , яку в подальшому в тих же розмірах згідно з договором від 19 липня 1970 року надано подружжю в безстрокове користування.
Рішенням виконавчого комітету Косівської міської ради від 25 березня 1987 року надано
дозвіл ОСОБА_3 провести добудову літньої кухні і переобладнати її в житловий будинок, закріпити за даним житловим будинком земельну ділянку в розмірі
400,00 кв. м; зобов`язано ОСОБА_3 після закінчення будівництва житлового будинку відчужити його своїй дочці ОСОБА_1
15 жовтня 1988 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та
ОСОБА_1 , з другої сторони, укладено договір дарування, відповідно до умов якого останній передано у власність житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 , який розміщений на земельній ділянці площею 600,00 кв. м. Нерухоме майно складалося із жилого дерев`яного будинку площею 36,20 кв. м та господарських і побутових будівель та споруд, а саме: огорожі, криниці, відмостки. Договір дарування зареєстрований в Коломийському МБТІ 15 жовтня 1988 року за № 1828.
Рішенням виконавчого комітету Косівської міської ради від 26 жовтня 2000 року № 176 «Про затвердження уточнених площ земельних ділянок громадян та видачу державних атків», зокрема вирішено затвердити уточнену площу земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_1 , а саме 0,0323 га.
11 грудня 2000 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 025278 на підставі рішення Косівської міської ради від 24 грудня
1993 року та рішення виконавчого комітету Косівської міської ради від 26 жовтня
2000 року, згідно з яким їй передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0323 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель на території міста Косова (на даний час АДРЕСА_1 ).
Того ж дня, 11 грудня 2000 року, батьку позивачки ОСОБА_3 також видано державний акт на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 025279 на підставі рішення сесії Косівської міської ради від 24 грудня 1993 року та рішення виконавчого комітету Косівської міської ради від 26 жовтня 2000 року, відповідно до якого йому передано у приватну власність дві земельні ділянки загальною площею 0,0863 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель та для ведення особистого підсобного господарства, що розташована на території міста Косова.
Одну із вказаних земельних ділянок ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 25 жовтня 2013 року подарував своєму сину ОСОБА_2 , а саме: земельну ділянку площею 0,555 га в АДРЕСА_1 ).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, проте вона пропустила позовну давність за відсутності поважних причин, що є підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому апеляційний суд визнав необґрунтованими доводи заяви позивачки про поновлення позовної давності, оскільки з урахуванням статей 261 319 ЦК України вона не надала доказів на підтвердження того, що не могла дізнатися про порушення її права власності на земельну ділянку починаючи з 11 грудня 2000 року (моменту отримання державного акту на право власності на земельну ділянку).
Колегія суддів вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, оскільки про порушене право позивачці було відомо ще у грудні 2010 року при отриманні державного акту на право власності на землю, однак не погоджується з посиланням апеляційного суду на положення статей 261 319 ЦК України з таких підстав.
У справі, що переглядається, заявлено вимогу про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Косівської міської ради від 26 жовтня 2000 року № 176 «Про затвердження уточнених площ земельних ділянок громадян та видачу державних актів».
Відповідно до статті 71 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Згідно зі статтею 76 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.
Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент прийняття оскарженого рішення)).
ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (абзац 1 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
У постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2014 року у справі № 3-194гс14 зазначено: «за змістом положень ст. ст. 71 72 ЦК Української РСР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Скорочені строки позовної давності встановлюються законодавством для окремих видів вимог. Так, відповідно до ст. 112 Земельного кодексу України (в редакції, яка була чинною з
12 липня 2000 року до 1 січня 2002 року, тобто на час виникнення спірних правовідносин) рішення Рад народних депутатів може бути оскаржено в суд, арбітражний суд в місячний строк. Із 1 січня 2004 року набрав чинності ЦК України. Згідно з п. п. 4, 6 Прикінцевих та перехідних положень цей Кодекс набирає чинності та застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. Предметом позову у справі, що розглядається, є визнання незаконним та скасування рішення районної ради, ухваленого 7 вересня 2001 року, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 7 листопада2001 року, з підстав їх невідповідності вимогам законодавства щодо розпорядження органами місцевого самоврядування земельними ділянками рекреаційного призначення. Таким чином, до вимог про оскарження рішення Білгород-Дністровської райради має бути застосовано положення про позовну давність ЦК Української РСР, а до вимог про визнання незаконним договору оренди землі - ЦК України».
Ураховуючи, що оскаржене рішення виконавчогокомітету Косівської міської ради прийнято 26 жовтня 2000 року, тобто до набрання чинності ЦК України 2004 року, підстав для застосування положень ЦК України до спірних правовідносин немає.
Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що позивач пред`явила негаторний позов і на нього не поширюється позовна давність, з таких підстав.
У справі, що переглядається, позивач пред`явила позов про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету міської ради, а не негаторний позов.
У зв`язку з наведеним висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 06 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц, на який ОСОБА_1 посилається у касаційній скарзі, не стосується спірних правовідносин.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржена постанова апеляційного суду підлягає зміні в мотивувальній частині шляхом викладення її в редакції цієї постанови.
Керуючись статтями 400 та 412 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук