№ 357/11620/16-ц

Постанова

Іменем України

12 липня 2021 року

м. Київ

справа № 357/11620/16-ц

провадження № 61-5307св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - Білоцерківський національний аграрний університет,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Білоцерківського національного аграрного університету на постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Слюсар Т. А., Волошиної В. М., у справі за позовом Білоцерківського національного аграрного університету до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року Білоцерківський національний аграрний університет звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 працювала у Білоцерківському національному аграрному університеті за строковим трудовим договором на посаді асистента кафедри філософії та політології.

На підставі ордера від 01 жовтня 2008 року № 467 ОСОБА_1 та членам її сім`ї для тимчасового проживання на період роботи в університеті була надана кімната АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2 .

Разом з тим, наказом від 25 березня 2009 року ОСОБА_1 звільнена із займаної посади за згодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, проте відповідачі відмовилися добровільно виселитися із займаного житлового приміщення, тому позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.

Рішенням Білоцерківського районного суду Київської області від 26 квітня 2010 року у справі № 2/1653, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позову Білоцерківського національного аграрного університету до ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про виселення. Вказаним рішенням у справі № 2/1653 встановлено, що ОСОБА_1 є одинокою матір`ю, з якою проживали її неповнолітні діти, тому в задоволенні позову відмовлено з цих підстав.

Ураховуючи те, що діти ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 досягли повноліття, позивач вважав, що у нього знову виникли підстави для звернення до суду з цим позовом, оскільки ОСОБА_1 працювала у Білоцерківському національному аграрному університеті за строковим трудовим договором (контрактом), який було припинено по його закінченню, тому відповідачі підлягають виселенню зі спірного житлового приміщення відповідно до вимог частини першої статті 132 ЖК Української РСР.

На підставі викладеного Білоцерківський національний аграрний університет просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з кімнати АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 лютого 2017 року у складі судді Кошель Л. М. позов задоволено.

Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з кімнати № НОМЕР_1 гуртожитку на АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь Білоцерківського національного аграрного університету судові витрати по 459,33 грн з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що після припинення трудових відносин з позивачем, ОСОБА_1 підлягала виселенню з гуртожитку на підставі частини першої статті 132 ЖК Української РСР, однак її не було виселено разом з неповнолітніми дітьми, які проживали з нею у зв`язку з тим, що вона є одинокою матір`ю.

Молодший син ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досягнув повноліття ІНФОРМАЦІЯ_2, отже, з цієї дати відпали обмеження щодо виселення відповідачів з гуртожитку, встановлені статтею 125 ЖК Української РСР.

Суд вважав, що у спірних правовідносинах початок перебігу строку позовної давності слід обраховувати з дня досягнення повноліття молодшим сином ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , а саме з ІНФОРМАЦІЯ_2. Саме після настання цієї дати у позивача виникло право на звернення до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 26 квітня 2017 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 лютого 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що судом першої інстанції повно і всебічно з`ясовано всі обставини справи, доказам надана належна правова оцінка, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року ухвалу апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції не встановив, чи дотриманий принцип пропорційності при позбавленні відповідачів житла, виселенні із займаної кімнати у гуртожитку, чи дотриманий розумний баланс між інтересами позивача, який має довести необхідність виселення відповідачів, та самих відповідачів, які не мають іншого житла, не взяв до уваги факт законного вселення відповідачів у спірне приміщення та строк їх проживання у кімнаті гуртожитку після звільнення ОСОБА_1 з роботи у Білоцерківському національному аграрному університеті (близько 9 років), відсутність заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг та порушень правил проживання у гуртожитку.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірна кімната у сімейному гуртожитку на АДРЕСА_2 надавалася ОСОБА_1 для проживання на період її роботи в Білоцерківському національному аграрному університеті за строковим трудовим договором (контрактом), який було припинено відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

При цьому, після досягнення дітьми відповідача повноліття, вона втратила статус одинокої матері, а встановлені законом обмеження щодо її виселення з житла припинили свою дію. За таких умов в силу частини першої статті 132 ЖК Української РСР ОСОБА_1 та члени її сім`ї підлягають виселенню з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення.

Встановлені законом гарантії для відповідача щодо обмеження можливості її виселення з приміщення припинилися з моменту досягнення молодшим з її дітей повноліття, відтак і передбачена законом можливість позивача заявити такі вимоги виникла з цього ж часу, що обумовлює початок обрахування строку позовної давності саме з ІНФОРМАЦІЯ_2 (часу досягнення повноліття ОСОБА_4 ). При цьому, позов було пред`явлено 21 жовтня 2016 року, що свідчить про відсутність пропуску позивачем строку позовної давності.

Крім того, апеляційний суд не вбачав порушення прав відповідачів, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та статті 11 ЦПК України щодо пропорційності втручання в право на житло, оскільки таке втручання передбачене законом, переслідує легітимну мету.

Постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року постанову Київського апеляційного суду скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд виходив з того, що апеляційний суд не встановив, чи мають інше місце проживання ОСОБА_1 та її діти: ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які тривалий час проживають у спірному приміщенні (з 2008 року), чи дотриманий розумний баланс між інтересами позивача, який має довести необхідність виселення колишнього працівника разом із сім`єю, та інтересами самого працівника, не взяв до уваги факт її законного вселення у спірне приміщення та строк проживання у кімнаті гуртожитку після звільнення з роботи у Білоцерківському національному аграрному університеті, відсутність заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг та порушень правил проживання у гуртожитку.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову. Вирішено питання судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідачів.

Отже, сам факт припинення між Білоцерківським національним аграрним університетом та ОСОБА_1 трудових відносин не є безумовною підставою для її виселення.

Відповідачі ОСОБА_1 та її діти ОСОБА_3 та ОСОБА_2 законно вселилися у спірне приміщення та тривалий час проживають у спірному приміщенні (з 2008 року), заборгованість з оплати житлово-комунальних послуг та порушень правил проживання у гуртожитку відсутні, матеріали справи не містять доказів наявності іншого житла у відповідачів, а тому виселення відповідачів з кімнати гуртожитку, де вони проживають тривалий час, буде надмірним тягарем та порушуватиме право відповідачів на повагу до житла, яке ОСОБА_1 вважає своїм постійним місцем проживання та членів її сім`ї.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, Білоцерківський національний аграрний університет, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

09 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Заявник зазначає, що ОСОБА_1 та її повнолітні діти втратили право проживати у гуртожитку.

З касаційної скарги вбачається, що заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 640/498/17-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц.

Відзив на касаційну скаргу

У травні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що відповідно до наказу Білоцерківського національного аграрного університету від 19 червня 2008 року № 140/ОС ОСОБА_1 призначена на посаду асистента кафедри філософії та політології Білоцерківського національного аграрного університету за контрактом терміном на п`ять років з 18 червня 2008 року.

Згідно з наказом Білоцерківського національного аграрного університету від 14 серпня 2008 року № 219/О ОСОБА_1 надано кімнату АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2 для проживання з сім`єю (діти: ОСОБА_3 , 1996 року народження, ОСОБА_2 , 1998 року народження) на період роботи в університеті згідно із заявою ОСОБА_1

ОСОБА_1 із сім`єю в складі 3 осіб надано ордер від 01 жовтня 2008 року № 467 на право заняття у сімейному гуртожитку квартири АДРЕСА_3 , площею 17,44 кв. м, яка складається з однієї кімнати.

Вказаний ордер ОСОБА_1 отримала 06 жовтня 2008 року.

Будинок АДРЕСА_2 зареєстрований як сімейний гуртожиток Білоцерківського національного аграрного університету та обліковується на його балансі.

Відповідно до наказу Білоцерківського національного аграрного університету від 25 березня 2009 року № 57/ОС ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 25 березня 2009 року за згодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 квітня 2010 року у справі № 2-1653, яке набрало законної сили, Білоцерківському національному аграрному університету відмовлено у задоволенні позову до ОСОБА_1 про виселення.

Під час розгляду справи № 2-1653 встановлено, що на час звільнення з роботи ОСОБА_1 була одинокою матір`ю, яка проживала з неповнолітніми дітьми, отже відповідно до статті 125 ЖК Української РСР її не можна було виселити.

Молодший син ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досягнув повноліття ІНФОРМАЦІЯ_2 .

На момент звернення позивача до суду у кімнаті № НОМЕР_1 гуртожитку на АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .

Відповідно до довідок адресно-довідкового підрозділу територіального органу ДМС України УДМС України в Київській області від 02 листопада 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 проживають у квартирі АДРЕСА_3 .

Суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є студентами Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет», у студентських гуртожитках вказаного навчального закладу не зареєстровані (т. 1 а.с. 159, 160).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Згідно статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Тобто, будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»).

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що виселення відповідачів з кімнати гуртожитку, де вони проживають тривалий час, буде надмірним тягарем та порушуватиме право відповідачів на повагу до житла, яке ОСОБА_1 вважає своїм постійним місцем проживання та членів її сім`ї, оскільки відповідачі законно вселилися у спірне приміщення та тривалий час проживають у спірному приміщенні (з 2008 року), а матеріали справи не містять доказів наявності іншого житла у відповідачів.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 640/498/17-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин даної справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.

Справа № 640/498/17-ц стосувалася вирішення спору про поновлення на роботі.

У справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду, вказавши, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві, скасувавши ухвалені у справі рішення, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи у позові про виселення відмовлено.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Білоцерківського національного аграрного університету залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко