Постанова
Іменем України
25 серпня 2020 року
м. Київ
справа № 357/14357/17
провадження № 61-16246св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Державна казначейська служба України, Білоцерківський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, Головне управління Національної поліції в Київській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2019 року у складі судді Дубановської І. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Білоцерківського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, Головного управління Національної поліції в Київській області (далі - ГУ НП в Київській області) про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування.
Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 понад десять років перебувала під слідством, в ході якого до неї застосовувались запобіжні заходи у виді тримання під вартою - 3 місяці, підписка про невиїзд та здійснювались інші слідчі дії. Випадково у квітні 2017 року вона дізналась, що у 2012 році кримінальні провадження щодо неї закриті за відсутністю складу злочину.
У позові ОСОБА_1 зазначала, що за час перебування під слідством вона втратила душевний спокій, нервувала, мала постійний дискомфорт, порушила звичайний для неї уклад життя та нормальні життєві зв`язки. Все це спричинило їй моральну шкоду, яка оцінена експертом в 360 мінімальних заробітних плат.
ОСОБА_1 просила стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України, шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку на її користь моральну шкоду, завдану незаконними діями органів досудового слідства в розмірі 1 502 280,00 грн та витрати за проведення судової психологічної експертизи в сумі 6 435,00 грн.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок державного бюджету України, шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, завдану незаконними діями органів досудового слідства в розмірі 1 502 280,00 грн та витрати за проведення судової психологічної експертизи в розмірі 6 435,00 грн.
Суд першої інстанції на підставі оцінки висновку судової психологічної експертизи від 30 січня 2019 року № 9816/18-61 дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди та стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок державного бюджету України, шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача моральну шкоду, завдану незаконними діями органів досудового слідства у розмірі 1 502 280,00 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року апеляційні скарги ГУ НП в Київській області та Державної казначейської служби України залишено без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апеляційних скарг не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
ГУ НП в Київській області у серпні 2019 року звернулося засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року у вищевказаній справі.
У касаційній скарзі заявник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що досудове розслідування кримінального провадження відносно позивача здійснювалось з 30 березня 2000 року по 16 листопада 2012 року, тобто в період дії Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року № 565-XII. 02 липня 2015 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про Національну поліцію», який набрав чинності 07 листопада 2015 року.
Таким чином, ГУ НП в Київській області не є правонаступником Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, тому ГУ НП в Київській області є неналежним відповідачем у справі.
Крім того, заявник у касаційній скарзі зазначав, що позивач не довів факт завдання їй моральної шкоди, внаслідок діяльності посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду, не наведено підстав для її відшкодування, оскільки відсутні відомості про визнання неправомірними дій (бездіяльності) посадових осіб правоохоронних органів.
У касаційній скарзі заявником зазначено клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
Крім того, заявник у касаційній скарзі просить розгляд справи у касаційному суді провести за участю представника ГУ НП в Київській області.
Від інших учасників справи відзивів на касаційну скаргу ГУ НП в Київській області до Верховного Суду не надходило.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2019 року, після усунення заявником недоліків касаційної скарги, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи № 357/14357/17 з суду першої інстанції та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Цією ж ухвалою відмовлено заявнику у задоволенні клопотання про зупинення виконання оскаржувані судові рішення.
У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).
Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у серпні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України(в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки такі ухвалено з додержанням норм законодавства.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що 30 березня 2000 року порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 84 Кримінального кодексу України в редакції 1960 року (далі - КК України 1960 року) за підозрою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у розкраданні в 1999 році колективного майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Кедр» (далі - ТОВ «Кедр»), а саме отриманні за ОСОБА_3 заробітної плати, яка потім використана для їх власних потреб.
Постановою слідчого від 20 червня 2000 року провадження відносно ОСОБА_1 закрито, у зв`язку з відсутністю в її діях складу злочину. 29 серпня 2000 року вказана постанова слідчого була скасована.
30 жовтня 2000 року ОСОБА_1 пред`явлено обвинувачення за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 84 КК України 1960 року, а саме в тому, що вона вчинила розкрадання державного або колективного майна шляхом зловживання своїм посадовим становищем, за попередньою змовою групою осіб.
12 лютого 2001 року порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 206 КК України 1960 року за підозрою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у вчиненні 17 січня 2001 року хуліганських дій щодо ОСОБА_4
15 лютого 2001 року кримінальні справи відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 84 КК України 1960 року, частиною другою статті 206 КК України 1960 року об`єднані в одне провадження.
29 травня 2001 року ОСОБА_1 обраний запобіжний захід - підписка про невиїзд.
13 липня 2001 року пред`явлене ОСОБА_2 та ОСОБА_1 обвинувачення перекваліфіковано із частини третьої статті 84 КК України 1960 року на статтю 86-1 КК України 1960 року.
17 липня 2001 року ОСОБА_1 пред`явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 206 КК України 1960 року, тобто злісному хуліганстві, умисних діях, що грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства, що відзначаються особливою зухвалістю, яка проявилась в спричиненні ОСОБА_5 тілесних ушкоджень.
23 жовтня 2002 року пред`явлене ОСОБА_1 обвинувачення перекваліфіковано зі статті 86-1 КК України 1960 року на частину другу статті 84 КК України 1960 року.
28 травня 2004 року пред`явлене ОСОБА_1 обвинувачення перекваліфіковано з частини другої статті 84 КК України 1960 року на частину третю статті 84 КК України 1960 року та відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року (далі - КК України 2001 року) з частини третьої статті 84 КК України 1960 року на частину третю статті 191 КК України 2001 року, з частини другої статті 206 КК України 1960 року на частину другу статті 296 КК України 2001 року.
З 21 липня 2004 року до 20 жовтня 2004 року до ОСОБА_1 застосовувався запобіжний захід у вигляді арешту.
13 липня 2005 року кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 за частиною другою статті 296 КК України 2001 року закрито у зв`язку з відсутністю у її діях складу злочину.
13 липня 2005 року пред`явлене ОСОБА_1 обвинувачення перекваліфіковано з частини третьої статті 191 КК України 2001 року на частину другу статті 191 КК України 2001 року.
02 грудня 2005 року за постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_2 звільнена від кримінальної відповідальності за частиною першою статті 172, частиною другою статті 191 КК України 2001 року.
23 вересня 2009 року пред`явлене ОСОБА_1 обвинувачення перекваліфіковано з частини другої статті 191 КК України 2001 року на частину першу статті 191 КК України 2001 року та за даною статтею відкрито кримінальне провадження, в межах якого постановою від 25 червня 2009 року її притягнуто як обвинувачену.
16 листопада 2012 року кримінальне провадження за частиною першою статті 191 КК України 2001 року відносно ОСОБА_1 закрито у зв`язку з відсутністю складу злочину.
З висновку судової психологічної експертизи від 30 січня 2019 року № 9816/18-61 вбачається, що ситуація, яка пов`язана із незаконними притягненням до кримінальної відповідальності, застосуванням запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, підписки про невиїзд та проведення інших слідчих дій є психотравмуючою для ОСОБА_1 , їй цими діями спричинена значна моральна шкода, орієнтовний еквівалент грошової компенсації моральної шкоди - 360 мінімальних заробітних плат.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
За змістом статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.
Відповідно до положень статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку: постановлення виправдувального вироку суду; встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; постановлення виправдувального вироку суду.
Статтею 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду» визначено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.
Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Задовольняючи позовні вимоги, судами попередніх інстанцій правомірно враховано, що внаслідок незаконного перебування ОСОБА_1 під слідством та судом, їй завдано моральної шкоди, право на відшкодування якої вона набула на підставі постанови від 16 листопада 2012 року про закриття кримінальної справи.
Визначаючи розмір морального відшкодування, суди попередніх інстанцій врахували обсяг заподіяної шкоди, глибину та тривалість моральних страждань, перебування позивача протягом тривалого часу - з 30 березня 2000 року до 20 червня 2000 року та з 30 жовтня 2000 року до 16 листопада 2012 року, що загалом складає 241 місяць 6 днів, під слідством та судом, з яких вона перебувала під вартою у період з 21 липня 2004 року до 20 жовтня 2004 року, що згідно з висновком судової психологічної експертизи від 30 січня 2019 року № 9816/18-61 призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків, у зв`язку із чим дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення моральної шкоди.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, визначив і встановив правильний період перебування позивача під слідством і судом, за який позивач має право на відшкодування моральної шкоди, та урахувавши всі обставини конкретної справи, глибину моральних страждань, висновок судової психологічної експертизи, належним чином обґрунтував розмір стягнутої моральної шкоди.
Аргументи касаційної скарги щодо не доведення позивачем факту завдання їй моральної шкоди, внаслідок діяльності посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду та не наведення підстав для її відшкодування, оскільки відсутні відомості про визнання неправомірними дій (бездіяльності) посадових осіб правоохоронних органів є необґрунтованими, оскільки сам факт закриття кримінальної справи у зв`язку з відсутністю складу злочину - є підставою для відшкодування такій особі моральної шкоди.
Доводи ГУ НП в Київській області в касаційній скарзі про те, що цей орган є неналежним відповідачем у справі, колегія суддів відхиляє, оскільки особі в результаті незаконного перебування під слідством та судом завдано шкоду, яка в будь-якому випадку відшкодовується за рахунок державного бюджету. Така шкода завдана правоохоронними органами, тому ліквідація органів міліції чи створення органів поліції без відповідного правонаступництва не є підставою для відмови у задоволенні позову.
Обов`язок з відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 1176 ЦК України покладається на державу, а отже моральна шкода має бути компенсована позивачу за рахунок держави, а не за рахунок відповідних юридичних осіб.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який їх спростував. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСЛП, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§ § 29-30 рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Викладенедає підстави длявисновку, щокасаційна скаргапідлягає залишеннюбез задоволення, аоскаржувані судовірішення - беззмін із підстав, передбаченихстаттею 410 ЦПК України.
Що стосується клопотання заявника про розгляд справи за участі його представника, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.
Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
Оскільки суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами у справі на стадії касаційного перегляду судових рішень, то підстави для розгляду справи за участю сторін судом касаційної інстанції відсутні, а тому у задоволенні клопотання ГУ НП в Київській області про розгляд справи за їх участі, відмовити.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
В задоволенні клопотання Головного управління Національної поліції в Київській області про розгляд справи за участю представника відмовити.
Касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик