ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 січня 2025 року
м. Київ
справа № 357/1662/23
провадження № 61-4877св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 жовтня 2023 року у складі судді Ярмоли О. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року
у складі колегії суддів: Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О., Шебуєвої В. А.
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, з 10 серпня 2016 року він перебував з
ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 лютого 2022 року (справа № 357/13958/21) було розірвано.
У шлюбі вони придбали садовий будинок, розташований за адресою: обслуговуючий кооператив «садове товариство «Городок Хуторок» (далі -
АДРЕСА_1 , право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 .
Посилаючись те, що відповідачка ухиляється від поділу зазначеного житлового будинку у позасудовому порядку, а 02 грудня 2022 року без його відома зняла його з реєстрації у спірному будинку, ОСОБА_1 просив визнати спільним сумісним майном подружжя житловий будинок, що розташований за адресою:
АДРЕСА_1 та визнати за ним у порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частку зазначеного житлового будинку.
Короткий зміст ухвалених судових рішень
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду
від 27 лютого 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 спільним сумісним майном подружжя.
У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку, розташованого за адресою:
АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що позивач та відповідачка придбали спірний житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , під час перебування у шлюбі, а отже, зазначене нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, у якому частки чоловіка та дружини є рівними.
Реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_2 не спростовує презумпцію належності цього майна до спільної сумісної власності подружжя.
Набутий у власність сторонами садовий будинок, у лютому 2019 року був переведений рішенням Фурсівської сільської ради у жилий будинок, тобто це один і той самий об`єкт нерухомості (реєстраційний номер 1353470132204).
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області
від 27 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 рокув якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22 січня 2020 року у справі
№ 711/2302/18, 24 жовтня 2018 року у справі № 214/1520/15-ц, від 22 вересня
2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі
№ 372/1558/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 296/10859/16-ц,
від 30 червня 2021 року у справі № 462/2662/20, від 05 червня 2018 року у справі
№ 338/180/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, встановив обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів, необґрунтовано відхилив клопотання про відкладення розгляду справи.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, помилково не застосував до спірних правовідносин пункт 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України), згідно з якою особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Не звернув уваги на її доводи про те, що спірне нерухоме майно було придбано за грошові кошти, отримані нею у борг, на підставі договору позики від 25 грудня
2017 року. При цьому для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один із подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин. Боргові зобов`язання за договором позики від 25 грудня 2017 року вона виконує самостійно.
Згода чоловіка на придбання нерухомого майна була ознакою формального підходу до укладення таких правочинів.
Крім того, грошові кошти для придбання житла та здійснення ремонтних робіт їй надавав батько, зокрема, з цією метою він відчужив належний йому автомобіль.
Суди здійснили поділ майна, яке не існувало на час його придбання. Так, за договором купівлі-продажу від 26 грудня 2017 року вона придбала садовий будинок. Згідно з рішенням Фурсівської сільської ради від 11 лютого 209 року № 27 вона як одноособовий власник садового будинку перевела його у житловий.
Суди помилково надали перевагу поясненням свідків зі сторони позивача, вибірково дослідили зібрані у справі докази, безпідставно не врахували пояснення ОСОБА_3 стосовно укладення договору позики від 25 грудня
2017 року, а також інші докази, які підтверджують відсутність у позивача коштів для придбання нерухомого майна.
Суд першої інстанції безпідставно задовольнив клопотання позивача про долучення доказів, зокрема щодо проведення ремонтних робіт у будинку, а також придбання будівельних матеріалів, меблів, побутової техніки, які є недопустимими, оскільки подані з порушенням пункту 8 частини третьої статті 175, частини п`ятої статті 177 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
На порушення принципу змагальності, суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справу у зв`язку з відпусткою її представника.
Крім того, суд першої інстанції порушив гарантії неупередженості суду, зокрема розглянув заяву про відвід з порушенням вимог статті 40 ЦПК України.
Зазначеного суд апеляційної інстанції не врахував, а тому дійшов помилкового висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 03 квітня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 з підстав, визначених частиною другою статті 389 ЦПК України; витребувано із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області матеріали цивільної справи № 357/1662/23; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У травні 2024 року матеріали справи № 357/1662/23 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 10 серпня 2016 року до
11 лютого 2022 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
26 грудня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , яка діяла за згодою чоловіка ОСОБА_1 , укладений договір купівлі-продажу садового будинку, згідно з яким ОСОБА_2 придбала садовий будинок за адресою АДРЕСА_1 .
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26 грудня 2017 року власницею садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 зазначена ОСОБА_2 .
Відповідно до рішення Фурсівської сільської ради від 11 лютого 2019 року № 27, зазначений садовий будинок, загальною площею 27,80 кв. м, який належить
ОСОБА_2 на праві власності, переведений у жилий будинок, як такий, що відповідає державним будівельним нормам, згідно зі звітом про проведення технічного огляду садового будинку, виданого Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 .
Зобов`язано ОСОБА_2 внести відповідні зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку визначеному чинним законодавством.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо суті спору
Згідно з частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша
Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
У статті 65 СК України передбачено, зокрема, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Отже, до складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі, яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.
Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня
2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).
Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів (див. постанову Верховного Суду від 19 травня 2021 року
у справі № 707/1359/16-ц).
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя (див. постанову Верховного Суду від 12 січня 2022 року
у справі № 646/7463/16-ц).
Установивши, що спірне нерухоме майно сторони набули у власність під час перебування у зареєстрованому шлюбі, ОСОБА_2 не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для його поділу у рівних частках відповідно до вимог частини першої статті 70 СК України.
Оспорюючи поширення правового режиму спільного сумісного майна на спірне нерухоме майно, ОСОБА_2 посилалася на те, що спірний житловий будинок є її особистою приватною власністю, оскільки кошти на його будівництво вона отримала у борг від ОСОБА_6 (55 000,00 грн), а також від батька
ОСОБА_7 (10 000,00 грн), а ОСОБА_1 коштів для придбання нерухомого майна та його облаштування не мав.
На підтвердження зазначеного вона надала, зокрема договір позики від 25 грудня 2017 року, укладений між нею та ОСОБА_6 , за умовами якого останній надав їй грошові кошти для придбання нерухомості в сумі 55 000,00 грн на умовах поворотної фінансової допомоги, а ОСОБА_2 зобов`язалася повернути позикодавцеві зазначену суму грошових коштів, у встановлений договором строк; копію листа від 04 травня 2023 року № 31/10/3242-К70 Територіального сервісного центру МВС № 3242, згідно з яким ОСОБА_7 продав транспортний засіб марки «MERCEDES-BENZ 312», 1998 року випуску, вартістю 10 000,00 грн.
Надіючи оцінку зазначеним доказам, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, виходив з того, що надані ОСОБА_2 докази не дають підстав для висновку, що будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , придбаний за рахунок особистих коштів ОСОБА_2 .
Зокрема, зі змісту договору позики від 25 грудня 2017 року не вбачається, що саме ці грошові кошти були використані ОСОБА_2 для придбання спірного нерухомого майна.
Крім того, договір купівлі-продажу садового будинку від 26 грудня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , яка діяла за згодою чоловіка ОСОБА_1 , про що зазначено у договорі, не містить відомостей про те, що нерухоме майно придбавається, за кошти, які є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , або отримані нею за договором позики.
Зважаючи на наведене, доводи касаційної скарги про те, що суди належно не дослідили зібрані у справі докази, а тому дійшли помилкового висновку про те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та
ОСОБА_1 , не знайшли свого підтвердження.
Суд першої інстанції, з яким чим погодився апеляційний суд, належно дослідив докази, надані ОСОБА_2 на спростування презумпції права спільної сумісної власності подружжя, та надав їм відповідну оцінку. Верховний Суд не в праві переоцінювати докази в силу своїх процесуальних повноважень.
Доводи касаційної скарги про те, що суди здійснили поділ майна, яке не існувало на час його придбання, оскільки за договором купівлі-продажу від 26 грудня 2017 року вона придбала садовий будинок, а звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на 1/2 частку житлового будинку, є необґрунтованими.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо переведення садових і дачних будинків у жилі будинки та реєстрації в них місця проживання», Житловий Кодекс Української РСР доповнено статтею 8-1 «Переведення у жилі будинки садових і дачних будинків», згідно з якою громадяни відповідно до закону мають право на переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Рішення про переведення дачних і садових будинків у жилі будинки приймається відповідними органами місцевого самоврядування. Порядок переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2015 року № 321 (далі - Порядок).
Суди встановили, що рішенням Фурсівської сільської ради від 11 лютого
2019 року № 27, садовий будинок, загальною площею 27,80 кв. м, який належить ОСОБА_2 на праві власності, переведений у жилий будинок, як такий, що відповідає державним будівельним нормам. Зобов`язано ОСОБА_2 внести відповідні зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно
в порядку визначеному чинним законодавством.
Тобто, як придбання садового будинку, так і зміна його цільового призначення, відбулася під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі з (10 серпня
2016 року до 11 лютого 2022 року).
Зміна цільового призначення садового будинку АДРЕСА_1 (11 лютого
2019 року) на житловий, а також державна реєстрація ОСОБА_2 таких змін, не дає підстав для висновку про те, що спірне нерухоме майно є її особистою приватною власністю.
Висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання
у касаційній скарзі.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення ухвалені на підставі недопустимих доказів
Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 89 ЦПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ.
Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від°02°березня 2021°року у справі №°922/2319/20, від°16°лютого 2021°року у°справі №°913/502/19, від°13°серпня 2020°року у справі №°916/1168/17, від°16°березня 2021°року у справі №°905/1232/19, від°21°липня 2022°року у°справі №°922/3308/20.
Відповідно до частини десятої статті 83 ЦПК України докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
Відповідно до матеріалів справи 29 червня 2023 року, до закінчення підготовчого судового засідання, разом із відповіддю на відзив позивач подав клопотання про долучення доказів, зокрема довідок Акціонерного товариства «ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ БАНК» стосовно отримання позивачем та його батьком ОСОБА_8 кредитних коштів, свідоцтво про смерть ОСОБА_8
від 14 вересня 2021 року, довідку про відсутність заборгованості зі сплати аліментів, а також документи стосовно місця роботи позивача, у якому просив визнати поважними причини неподання зазначених доказів разом із поданням позовної заяви.
Суд першої інстанції, діючи в межах наданих процесуальним законом повноважень, у підготовчому судовому засіданні протокольною ухвалою
від 01 вересня 2023 року задовольнив зазначене клопотання.
Зважаючи на наведене, Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення ухвалені на підставі недопустимих доказів, ураховуючи ще й те, що ані суд першої інстанції, ані апеляційний суд не мотивували ухвалені судові рішення посиланням на зазначені докази як підставу для задоволення позову.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про відкладення підготовчого судового засідання
У підготовчому судовому засіданні 27 липня 2023 року протокольною ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області задоволено клопотання ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла адвокат Коломієць Т. О., про оголошення перерви для подання заперечень на відповідь на відзив та оголошено перерву у
підготовчому судовому засіданні до 01 вересня 2023 року.
01 вересня 2023 року до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області надійшло клопотання про відкладення підготовчого судового засідання у зв`язку з перебуванням адвоката Коломієць Т. О. у відпустці за основним місцем роботи та продовження строку проведення підготовчого провадження.
Протокольною ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 вересня 2023 року у задоволенні зазначеного клопотання відмовлено.
Вирішуючи зазначене клопотання, суд виходив з того, що у підготовчому судовому засіданні 27 липня 2023 року за клопотанням ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла адвокат Коломієць Т. О., було оголошено перерву до 01 вересня 2023 року. Зазначена дата була узгоджена з учасниками судового процесу. ОСОБА_2 про причини неявки в судове засідання не повідомила. За таких обставин, суд дійшов висновку, що зазначені у клопотанні причини для відкладення підготовчого судового засідання є неповажними.
Ураховуючи наведене, доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про відкладення підготовчого судового засідання не знайшли свого підтвердження, оскільки суд розглянув зазначене клопотання відповідно до норм ЦПК України та навів відповідні мотиви відмови у його задоволенні.
У контексті наведеного Верховний Суд урахував, що заперечення відповідачки на відповідь на відзив надійшли до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області 14 вересня 2023 року, тобто вже після закриття підготовчого судового засідання. Однак, з метою забезпечення права позивачки на їх подання, суд долучив такі заперечення до матеріалів справи та надав їм відповідну оцінку
в оскаржуваному судовому рішенні.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив гарантії неупередженості суду
09 жовтня 2023 року ОСОБА_2 подала заяву про відвід судді Ярмоли О. Я., яку мотивувала тим, що суддя має негативне, скептичне ставлення до рівня кваліфікації, професійної підготовки, рівня особистісного розвитку адвоката Коломієць Т. О., що може призвести до несвідомого упередженого ставлення судді до відповідачки, та як наслідок - неможливість об`єктивного та неупередженого дослідження обставин справи для ухвалення справедливого та законного рішення.
Відповідно до частини першої статті 40 ЦПК України питання про відвід (самовідвід) судді може бути вирішено як до, так і після відкриття провадження у справі.
Згідно з частиною другою статті 40 ЦПК України питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. Суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість.
Якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 33 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід (абзац перший частини третьої статті 40 ЦПК України).
Відповідно до частини восьмої статті 40 ЦПК України суд вирішує питання про відвід судді без повідомлення учасників справи. За ініціативою суду питання про відвід судді може вирішуватися у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неявка учасників справи у судове засідання, в якому вирішується питання про відвід судді, не перешкоджає розгляду судом питання про відвід судді.
За результатами вирішення заяви про відвід суд постановляє ухвалу (частина одинадцята статті 40 ЦПК України).
Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2023 року заяву ОСОБА_9 про відвід судді Ярмоли О. Я. визнано необґрунтованою.
Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області у складі судді Бебешко М. М. від 11 жовтня 2023 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про відвід судді Ярмоли О. Я. відмовлено.
Ухвала мотивована тим, що заявниця не довела упередженості чи неприязного ставлення судді Ярмоли О. Я. до сторін та їх представників під час розгляду цієї справи. Посилання заявника на відмову в задоволенні позову ОСОБА_10 , в інтересах якої діяла ОСОБА_11 , у справі № 357/3900/21, не є підставою для відводу судді від розгляду цієї справи, оскільки незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.
Зважаючи на наведене, доводи касаційної скарги про те, що заяву ОСОБА_2 про відвід судді розглянуто з порушенням вимог статті 40 ЦПК України, є безпідставними.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень, та зводяться до необхідності переоцінки доказів, незгоди заявниці з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів попередніх інстанцій.
Водночас, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року
у справі № 373/2054/16-ц).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 141 400 401 409 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник