Постанова
Іменем України
07 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 357/8932/18
провадження № 61-16992св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Болотова Є. В., Музичко С. Г., Олійника В. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . Це підтверджується свідоцтвом, виданим 03 липня 2018 року державним нотаріусом Другої білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області.
ОСОБА_2 та троє його дітей зареєстровані у вказаній квартирі, проте з квітня
2017 року там не проживають. Це підтверджується актом про фактично проживаючих осіб від 17 липня 2018 року.
Відповідач та його діти не бажають зніматись з реєстрації місця проживання
у спірній квартирі в добровільному порядку, в зв`язку із чим позивач не може оформити субсидію.
ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 та трьох його неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такими,
що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 серпня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою
АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1 966,00 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 відсутні за місцем проживання більше шести місяців. Тому суд дійшов висновку про наявність підстав, передбачених статтею 72 ЖК УРСР, для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 .
Постановою Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Заочне рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від
03 серпня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі
1 057,20 грн.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до частини другої статті
405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції застосував норми статті 71 ЖК УРСР, тоді як зазначена норма закону регулює відносини в сфері користування житловими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.
Крім цього, і стаття 71 ЖК УРСР, і стаття 405 ЦК України, на які позивач посилався як на підставу своїх позовних вимог, поширюється на спори, пов`язані із власником житла з одного боку та членами його сім`ї з іншого. Разом з цим, сторони в цій справі не є членами однієї сім`ї.
Апеляційний суд зробив висновок, що, пред`являючи позов про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, позивач обрав невірний спосіб захисту, зазначаючи саме такий предмет та підстави позовних вимог. Тому підстав для задоволення позовних вимог немає.
Аргументи учасників справи
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційний суд порушив норми процесуального права, не надав належну оцінку фактичним обставинам справи, зокрема тим, про які зазначав сам відповідач в апеляційній скарзі. У період з 26 грудня 2014 року до 15 червня
2018 року ОСОБА_2 відбував покарання в установі Державної кримінально-виконавчої служби. Діти у вказаний період не могли проживати самостійно у спірній квартирі, тому вони вимушено тимчасово проживали зі своїми матерями (дочка ОСОБА_4 та син ОСОБА_4 - з ОСОБА_5 , а дочка ОСОБА_3 -
з ОСОБА_6 ). Таким чином, в період з 01 квітня 2017 року до 17 липня
2018 року зазначені в акті ОСББ «Зелена - 28, 30» особи фактично не проживали у квартирі АДРЕСА_1 ;
відповідач надав суду довідку про звільнення, відповідно до якої він у червні 2018 року вибув до постійного місця проживання за адресою:
АДРЕСА_2 , тобто до набуття позивачем у липні 2018 року права власності на квартиру АДРЕСА_1 ;
суд апеляційної інстанції при вирішенні спору між власником майна та членом сім`ї колишнього власника помилково не застосував норми статей 383 391 ЦК України.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від
16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 03 липня 2018 року державним нотаріусом
Мельничук М. В.видано ОСОБА_1 свідоцтво про те, що йому належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 .
У квартирі, яка належить ОСОБА_1 на праві власності, зареєстровані відповідач ОСОБА_2 та троє його дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 .
Згідно з актом ОСББ «Зелена - 28, 30» про фактично проживаючих осіб від
17 липня 2018 року відповідач ОСОБА_2 у квартирі не проживає з 01 квітня
2017 року.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено висновок, що:
«невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.
Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім`ї, серед яких є неповнолітня дитина.
Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі
№ 643/18788/15-ц (№14-93цс19) зроблено висновок, що:
«частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено в саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Державний виконавець зобов`язаний був надавати інформацію про обтяження майна, яке реалізується на електронних торгах. Зокрема, зазначити, що в ній зареєстрований та проживає власник, який передав майно в іпотеку, разом з членами його сім`ї. А покупець такого майна, в свою чергу, мав оцінити ризики та обмеження пов`язані з його придбанням. Неповне інформування учасників електронних торгів про обтяження майна, яке реалізується, є підставою для відшкодування збитків, що свідчить про наявність альтернативних способів захисту прав нового власника. Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV, є передбачуваними. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Однак суд першої інстанції не встановлював обставини придбання квартири АДРЕСА_1, не з`ясовував джерела коштів за які її було придбано ОСОБА_1 та не пов`язував своє рішення з зазначеними обставинами. Як вбачається зі змісту постанови Апеляційного суду Харківської області від 18 січня 2018 року зазначене питання не було предметом дослідження і апеляційного суду. На порушення вимог статей 263 264 ЦПК України апеляційний суд не навів жодних доказів на яких ґрунтуються його висновки, в цій частині. Встановлення вищезазначених обставин справи має суттєве значення для правильного вирішення цього спору».
Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 став власником квартири АДРЕСА_1 на підставі акта державного виконавця про проведені електронні торги, затвердженого в. о. начальника Білоцерківського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області 21 липня 2016 року. Це підтверджується свідоцтвом від 03 липня
2018 року № 1-1403, виданим державним нотаріусом Другої білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області (а. с. 6).
Суди попередніх інстанцій не надали оцінки факту придбання спірної квартири в результаті проведення електронних торгів, не розглянули позовні вимоги, про визнання ОСОБА_2 та трьох його дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням, які обґрунтовані фактом набуття позивачем права власності на спірну квартиру з посиланням на статтю 391 ЦК України, з урахуванням цього факту.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.
У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Заочне рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від
03 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції заочне рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 серпня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. І. Крат Судді:Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук