08.05.2023

№ 361/3407/18

Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 361/3407/18

провадження № 61-11327св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Територіальної громади Броварської міської ради Київської області, відповідачі: Броварська міська рада Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади Броварської міської ради Київської області звернувся до суду з позовом

до Броварської міської ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Броварської міської ради Київської області від 25 червня 2009 року № 1159-64-05 «Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання в оренду та внесення змін до рішень Броварської міської ради» затверджено проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та надано у власність земельні ділянки громадянам, зокрема, ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, розташовану на АДРЕСА_1 .

На підставі зазначеного рішення органу місцевого самоврядування 26 січня 2010 року ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210600000:00:063:0981.

Згідно з договором купівлі-продажу від 28 липня 2017 року ОСОБА_2 відчужила належну їй на праві власності земельну ділянку ОСОБА_1 .

Позивач зазначав, що за результатами опрацювання відомостей, отриманих з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, встановлено, що передача у власність вказаної земельної ділянки відбулась з порушенням вимог законодавства, а саме спірна земельна ділянка була сформована за рахунок земель водного фонду та передана у приватну власність всупереч вимогам статей 20, 21, 60, 61 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 88 89 Водного кодексу України (далі - ВК України).

Виходячи з положень земельного законодавства прибережна захисна смуга може перебувати лише в державній чи комунальній власності та використовуватися лише відповідно до її цільового призначення з урахуванням законодавчих обмежень щодо ведення господарської діяльності.

Отже, передача земель водного фонду у приватну власність з метою житлової забудови, як це визначено рішенням міської ради, законодавством не передбачено.

Тому рішення Броварської міської ради Київської області від 25 червня 2009 року № 1159-64-05 «Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання в оренду та внесення змін до рішень Броварської міської ради» підлягає скасуванню.

Крім того, оскільки спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності всупереч вимогам закону існують правові підстави для її витребування із незаконного володіння у комунальну власність на підставі статей 387 388 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Посилаючись на викладене, з урахуванням збільшених позовних вимог, керівник Броварської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі територіальної громади Броварської міської ради Київської області просив суд: визнати поважними причини пропуску позовної давності; визнати незаконним та скасувати рішення Броварської міської ради Київської області від 25 червня 2009 року № 1159-64-05 «Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання в оренду та внесення змін до рішень Броварської міської ради» в частині затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, розташованої на АДРЕСА_1 ; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Бровари Київської області в особі Броварської міської ради Київської області земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210600000:00:063:0981, розташовану на АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні позову керівника Броварської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі територіальної громади Броварської міської ради Київської області.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів на підставі належних та допустимих доказів формування спірної земельної ділянки за рахунок земель водного фонду.

На обґрунтування поважності причин звернення до суду із зазначеним позовом після спливу позовної давності позивач посилався на те, що незаконне вилучення земель водного фонду виявлено прокурором під час моніторингу Публічної кадастрової карти 22 вересня 2017 року.

Така причина пропуску позовної давності не є поважною, оскільки загальний доступ до Національної кадастрової системи та початок роботи Публічної кадастрової карти відбувся з 01 січня 2013 року.

Оскільки позовні вимоги прокурора щодо витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 спірної земельної ділянки є похідними від вимоги про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, тому такі вимоги не підлягають задоволенню.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено частково.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади Броварської міської ради Київської області задоволено частково.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Бровари Київської області в особі Броварської міської ради Київської області земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 3210600000:00:063:0981, яка розташована на АДРЕСА_1 .

Позов керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади Броварської міської ради Київської області до Броварської міської ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в частині визнання незаконним та скасування рішення, залишено без задоволення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих вимог.

Суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог прокурора, тому його висновок про пропуск позивачем позовної давності не може бути підставою для відмови у позові.

На момент передачі спірної земельної ділянки у червні 2009 року, водойма, на яку накладається земельна ділянка, визначена як озеро, документації, що зазначена водойма змінювала свої межі або призначення не надано, крім того, земельна ділянка мала лише дві межі, при цьому відповідачем не заперечується що приблизна відстань до узрізу води становить близько 26 метрів, що, враховуючи крутизну схилу більше ніж у три градуси, порушує відстань, необхідну для прибережної захисної смуги, незважаючи на вид водойми.

Отже, спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади міста Бровари Київської області в особі Броварської міської ради Київської області незаконно, тому підлягає витребуванню з незаконного володіння ОСОБА_1 .

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 послалася на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зазначила, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/15-ц (провадження № 61-26396св18), від 17 грудня 2019 року у справі № 641/1793/17 (провадження № 61-15766св19), від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 (провадження № 61-19719св19) щодо застосування преюдиції.

Касаційна скарга мотивована тим, що преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішенням; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа.

Апеляційний суд не врахував преюдиційний характер судових рішень у справах № 911/429/18 та № 911/431/18, оскільки обставини, встановлені ними, не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи, у зв`язку з тим, що у зазначених справах та у цій справі позивачем є одна і та ж особа - керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області, а позовні вимоги стосуються земельних ділянок, виділених фізичним особам на підставі рішень Броварської міської ради Київської області, та які, на думку прокурора, накладаються на землі водного фонду.

При цьому у вказаних справах суди зазначили, що паспорт водного об`єкта є належним та допустимим доказом, на підставі якого встановили, що водойма, поблизу якої розташовані земельні ділянки, є ставком, а не озером.

Натомість суд апеляційної інстанції у цій справі встановив, що спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку, визначену як озеро, а паспорт водного об`єкта, в якому зазначено, що водний об`єкт, який в позові зазначається як озеро, є насправді ставком, не є належним доказом у справі.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що у червні 2009 року, тобто на час передання ОСОБА_2 земельної ділянки у приватну власність, водойма була озером, а те, що згідно з паспортом водного об`єкта водойма є ставком значення не має, оскільки такий паспорт виготовлено у 2019 році.

Разом з тим в матеріалах справи наявні докази, що водний об`єкт, який позивач вважає озером, станом на 1991 рік вважався копанню. Згідно з офіційною топографічною картою міста Бровари Київської області станом на 1991 рік будь-яких озер, в частині міста, де розташована спірна земельна ділянка, немає.

Згідно з Генеральним планом міста Бровари, затвердженим рішенням Броварської міської ради Київської області від 26 серпня 1999 року № 150-11-23, який є чинним, озер між вулицями Фельдмана та Ольги Кобилянської у місті Броварах немає.

Броварська міська рада Броварського району Київської області подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що касаційна скарга ОСОБА_1 є обґрунтованою, а рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з залишенням без змін рішення суду першої інстанції.

Вказувала, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки паспорту водного об`єкта, який є беззаперечним доказом того, що водні об`єкти є саме ставками, а не озерами.

Також суд безпідставно взяв до уваги, як доказ неправомірності прийняття Броварською міською радою Київської області рішення від 25 червня 2009 року № 1159-64-05, листи Управління водних ресурсів у місті Києві та Київській області від 24 січня 2018 року № 01-12/53, Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» від 18 жовтня 2017 року № 01-01/488, оскільки в них міститься посилання на те, що земельні ділянки накладаються на озера, які розташовані між вулицями Сонячна та Фельдмана у місті Броварах , що є суб`єктивною інформацією.

Інші учасники судового процесу не скористалися правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 24 травня 2021 року, відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Броварського міськрайонного суду Київської області.

У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до підпункту 3.1 пункту 3 рішення Броварської міської ради Київської області від 25 червня 2009 року № 1159-64-05 «Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання в оренду та внесення змін до рішень Броварської міської ради» затверджено проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та надано у власність земельні ділянки громадянам, зокрема ОСОБА_2 , яка мешкає на АДРЕСА_4 , земельну ділянку площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с.17).

26 січня 2010 року ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210600000:00:063:0981 (т. 1, а. с. 20).

28 липня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купила земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3210600000:00:063:0981 (т. 1, а. с. 43).

Управління містобудування та архітектури Броварської міської ради Київської області надало висновок від 30 липня 2009 року № 461 про обмеження та обтяження користування земельною ділянкою, де зазначило, що управління погоджує оформлення права власності на земельну ділянку площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Містобудівні обмеження та обтяження землекористування згідно із кадастровим планом та відповідно до розрахунків площ виконаних товариством з обмеженою відповідальністю «Експертно-консультативний центр» (без права забудови): межа проїзду та червона лінія вул. Ольги Кобилянської (т. 1, а. с. 157).

Відповідно до Генерального плану міста Бровари, затвердженого рішенням Броварської міської ради від 26 серпня 1999 року № 150-11-23 та чинного на цей час, на території міста Бровари знаходяться водні об`єкти - озера: озеро Фіалковського на вулиці Білана Олександра (до перейменування Горького ) на території парку «Приозерний», водоймище на території кварталу житлової забудови в районі вулиці Глінки та природне водоймище на вулиці Петропавлівській (до перейменування Петровського) .

У висновку експерта № 12/18 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи, складеному 22 лютого 2018 року, є посилання на лист виконавчого комітету Броварської міської ради від 30 січня 2018 року № 2-15/450, де зазначено, що на території IV житлового району міста Бровари розташовані два замулені ставки (т. 1, а. с. 73).

Також у вказаному висновку експерта зазначено, що відповідно до листа управління водних ресурсів у місті Києві та Київській області від 24 січня 2018 року № 01-12/53 «Про надання інформації щодо статусу озер міста Бровари», згідно з Генеральним планом міста Бровари Київської області на території міста розташовані озера в парку «Приозерний» (« Озеро Біле »), в парку «Перемоги» (« Озеро Перемога »), між вулицями Сонячна та Фельдмана, на вулиці Петропавлівська, на вулиці Тургенєва та вулиці Луценка . В листі окремо зазначено, що водойми, розташовані між вулицями Сонячна та Фельдмана в місті Бровари, належать до озер (т. 1, а. с. 73).

Згідно з викопіюванням з топографічної карти масштабу 1:10 000 М-36-50-Б-в-3 (району Броварської районної лікарні) за станом місцевості на 1991 рік, видання 1993 року, наданого Державним науково-виробничим підприємством «Картографія», водний об`єкт позначено терміном «копань» (т. 2, а. с. 49).

Згідно з листами Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 04 січня 2018 року № 01-01/20, від 02 травня 2018 року № 01-01/283 земельна ділянка з кадастровим номером 3210600000:00:063:0981 накладається на землі водного фонду, а саме на водну поверхню та прибережну захисну смугу озер (т. 1, а. с. 21-36).

У паспорті водного об`єкта ставок площею 0,6440 га в межах міста Бровари Київської області, погодженого Державним агентством водних ресурсів України 23 травня 2019 року, зазначено назву водного об`єкта - ставок площею 0,6440 га в місті Бровари Київської області (т. 2, а. с. 3-10).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи прокурору у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів формування спірної земельної ділянки за рахунок земель водного фонду. Згідно з копією паспорта водного об`єкта, погодженого Державним агентством водних ресурсів України 23 травня 2019 року, водний об`єкт, який прокурор в позові зазначає як озеро, є ставком.

Прокурор обґрунтовує позовні вимоги посиланням на порушення 100-метрової прибережної захисної смуги навколо неіснуючого у природі озера, тоді як за правилами статті 88 ВК України прибережні захисні смуги навколо ставків площею менше 3 га встановлюються шириною 25 метрів, у зв`язку з чим немає підстав для задоволення позову в частині витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Разом з тим позивач пропустив позовну давність щодо вимог про визнання незаконним та скасування рішення Броварської міської ради від 25 червня 2009 року в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки; поважних причин пропуску позовної давності позивач не навів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прокурора в частині витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_1 та відмовляючи прокурору в задоволенні позову про визнання незаконним та скасування рішення Броварської міської ради Київської області від 25 червня 2009 року в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки, апеляційний суд виходив з того, що спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку, яка є озером, тому не могла передаватись у власність громадян. Оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння держави незаконно, підлягає витребуванню з незаконного володіння ОСОБА_1 .

Оскільки позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив також витребувати майно з незаконного володіння ОСОБА_1 , що є належним способом захисту, тому його вимога про визнання незаконним та скасування рішення міської ради про передачу ОСОБА_2 у власність земельної ділянки, задоволенню не підлягає.

Натомість Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до частин першої-другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

За основним цільовим призначенням землі України поділяються на відповідні категорії, зокрема, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України).

До земель водного фонду належать, у тому числі, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173, і додаток 13 до цих правил).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування.

До земель водного фонду України належать землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м.

Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

За правилами статей 4 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Зазначена правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17.

Відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Оскільки законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду, в тому числі прибережних захисних смуг, то при наданні земельної ділянки за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до порядку визначення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц) (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19).

Предметом доказування у справі, що переглядається, є встановлення факту, за рахунок яких земель (земель водного фонду чи іншого цільового призначення) відбулося відведення у приватну власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

На підтвердження факту належності спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3210600000:00:063:0981, розташованої на АДРЕСА_1 , до земель водного фонду прокурором було надано суду листи КДП «Київгеоінформатика» від 04 січня 2018 року № 01-01/20 та від 02 травня 2018 року № 01-01/283 з посиланням на викопіювання з топографічних матеріалів та матеріалів космічної зйомки станом на 2007, 2009 та 2010 роки, лист Управління водних ресурсів у місті Києві та Київської області від 24 січня 2018 року № 01-12/53 та висновок експерта № 12/18 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року за заявою Броварської місцевої прокуратури Київської області.

Заперечуючи проти позову, відповідачі надали суду висновок від 30 липня 2009 року № 461 про обмеження та обтяження користування спірною земельною ділянкою, паспорт водного об`єкта «Ставок площею 0, 6440 га в межах міста Бровари Київської області», погоджений 23 травня 2019 року Державним агентством водних ресурсів України.

При цьому саме по собі розміщення спірної земельної ділянки біля водних об`єктів відповідачами не заперечувалось, однак спірним було визначення саме виду такого об`єкта (озеро чи ставок) і залежно від цього розміру прибережної захисної смуги.

Апеляційний суд, витребовуючи спірну земельну ділянку на користь територіальної громади міста Бровари, послався на лист Управління водних ресурсів у місті Києві та Київській області від 24 січня 2018 року № 01-12/53 «Про надання інформації щодо статусу озер в місті Бровари» та листи Київського державного підприємства геодезії, картографії та кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» від 04 січня 2018 року № 01-01/20 та від 02 травня 2018 року № 01-01/283 з картографічними матеріалами, а також Генеральний план міста Бровари Київської області.

Відхиляючи як належний доказ паспорт водного об`єкта «Ставок площею 0, 6440 га в межах міста Бровари Київської області», погоджений 23 травня 2019 року Державним агентством водних ресурсів України, апеляційний суд зазначив, що такий паспорт розроблено значно пізніше, аніж надано спірну земельну ділянку у власність ОСОБА_2 , тобто вже після звернення позивача до суду із цим позовом. Крім того, паспорт водного об`єкта не містить інформації, передбаченої порядком розроблення паспорта водного об`єкта, затвердженого наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 18 березня 2013 року № 99, яка б з достовірністю вказувала на штучне походження водойми, дату її створення, цільове призначення або фактичну експлуатацію як штучної водойми.

Разом з тим наявні в справі паспорт водного об`єкта, розроблений Басейновим управлінням водних ресурсів середнього Дніпра і погоджений 23 травня 2019 року Державним агентством водних ресурсів України, та лист Управління водних ресурсів у місті Києві та Київській області (в подальшому змінило назву на Басейнове управління водних ресурсів середнього Дніпра) від 24 січня 2018 року № 01-12/53 містять суперечливу інформацію щодо виду водного об`єкта (озеро чи ставок), біля якого розташована спірна земельна ділянка, оскільки фактично одна й та сама організація, один і той самий водний об`єкт класифікує за різними видами (у 2018 році - як озеро, а у 2019 році - як ставок).

Суд першої інстанції, надавши оцінку вказаним доказам, дійшов висновку, що твердження позивача про формування спірної земельної ділянки за рахунок земель водного фонду, не ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

Проте, вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили на підставі належних та допустимих доказів, що спірна земельна ділянка, розташована біля водного об`єкта та до якого виду такий водний об`єкт належить.

Надаючи оцінку доказам, а саме: листу Управління водних ресурсів у місті Києві та Київській області від 24 січня 2018 року № 01-12/53 «Про надання інформації щодо статусу озер в місті Бровари» та листам Київського державного підприємства геодезії, картографії та кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» від 04 січня 2018 року № 01-01/20 та від 02 травня 2018 року № 01-01/283 з картографічними матеріалами, суд апеляційної інстанції не з`ясував, яким чином викопіювання з топографічного плану, ортофотоплану, космічної зйомки підтверджує належність зображених на них водних об`єктів саме до озер.

Суд першої інстанції, надаючи оцінку цим же доказам, також не встановив, що саме вони підтверджують належність водного об`єкта до озер.

Посилаючись на висновок експерта № 12/18 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року, суди попередніх інстанцій, не звернули увагу, що його складено щодо: земельної ділянки загальною площею 1,8000 га з кадастровим номером 32106000000:00:064:0521, яка перебуває в оренді ТОВ «Кондитер Інвест» згідно з договором оренди від 26 червня 2008 року; земельної ділянки загальною площею 3,2021 га за кадастровим номером 3210600000:01:063:0012, яка перебуває в оренді ТОВ «Підприємство Будконтракт», згідно з договором оренди від 26 червня 2008 року, та яким встановлено, що зазначені земельні ділянки частково знаходяться в нормативних межах прибережних захисних смуг озер, розташованих у місті Бровари між вулицями Сонячна та Фельдмана.

При цьому, при проведенні вказаної експертизи експерт не встановлював знаходження земельної ділянки з кадастровим номером 3210600000:00:063:0981 (яка є предметом спору у цій справі) в нормативних межах прибережних захисних смуг озер, розташованих в місті Бровари Київської області між вулицями Сонячна та Фельдмана.

Крім того, вказаний висновок експерта був предметом оцінки судами у справах № 911/429/18 та № 911/431/18 щодо належності земельних ділянок до земель водного фонду, рішення в яких набрали законної сили.

Безпідставним є посилання апеляційного суду на висновок судової земельно-технічної експертизи від 28 травня 2019 року № 15852/18-41, оскільки в матеріалах справи такий висновок відсутній, він не подавався ні позивачем, ні відповідачем, а відповідно не міг бути досліджений судом.

Посилаючись на генеральний план міста Бровари, затверджений рішенням Броварської міської ради від 26 серпня 1999 року, суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що генеральний план міста Бровари не може вважатися проєктом землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги в місті Бровари, тому за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України.

Крім того, слід звернути увагу, що генеральний план міста Бровари був затверджений рішенням Броварської міської ради від 26 серпня 1999 року № 1159-64-05, тобто до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» від 02 грудня 2010 року № 2740-VI, яким були внесені зміни до статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України. Відповідно до частини третьої статті 60 ЗК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» від 02 грудня 2010 року № 2740-VI, у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлювалася з урахуванням містобудівної документації, що узгоджувалося з положеннями статті 88 ВК України.

Отже, у справі, яка розглядається, залишились невирішеними ключові питання, зокрема: до якого виду водних об`єктів (озеро чи ставок) належать водні об`єкти, біля яких розташована спірна земельна ділянка; чи перебуває спірна земельна ділянка, з урахуванням виду водного об`єкта, в межах прибережної захисної смуги та, відповідно, чи належить вона до земель водного фонду.

На необхідність встановлення виду водного об`єкта, при визначенні належності розташованої біля нього земельної ділянки до земель водного фонду, вказав і Верховний Суд у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 361/3579/18 (провадження № 61-16337св20), прийнятій у справі з подібних правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

У разі, якщо суд дійде висновку, що для відповідей на вказані питання (або окремі із них) необхідні спеціальні знання, він має роз?яснити учасникам справи право звернутися із клопотанням про призначення експертизи (або замовити висновок експерта самостійно), а також попередити про наслідки вчинення або невчинення відповідних процесуальних дій.

Таким чином, при новому розгляді справи суду слід усунути суперечності щодо виду водного об`єкта, біля якого розташована спірна земельна ділянка, надати оцінку доказам, які наявні в матеріалах справи, та дослідити інші докази, які б підтверджували або спростовували доводи позивача, щодо виду водного об`єкту, біля якого розташована спірна земельна ділянка.

Щодо способу захисту прав власника та застосування позовної давності

Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки водного фонду, право власності на яку неправомірно зареєстровано за фізичною чи юридичною особою, або якщо земельна ділянка зайнята такою особою.

Так, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) та інших Велика Палата Верховного Суду виснувала, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, й таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) та інші).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)).

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)). Відмова у задоволенні віндикаційного позову через обрання неналежного способу захисту не позбавляє позивача права заявити позов негаторний про повернення земельної ділянки водного фонду.

При новому розгляді справи суду слід звернути увагу, що в разі встановлення обставин зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, віндикація не є належним способом захисту. В такому разі належним способом захисту є негаторний позов, а саме позов власника до третіх осіб про усунення перешкод, пов?язаних із здійсненням прав щодо користування та розпорядження спірним нерухомим майном, в тому числі й шляхом оспорення відповідних рішень органу місцевого самоврядування. Саме від встановлення обставин, з якими позивач пов`язує виникнення права на звернення до суду із цим позовом, залежить правильне вирішення спору.

Також Верховний Суд звертає увагу, що позивач просив поновити позовну давність, яка пропущена ним з поважних причин.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Разом з тим, як зазначено вище, позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку (негаторний позов) можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Крім того, слід звернути увагу на орган, в інтересах якого прокурор звернувся до суду.

Право прокурора на здійснення представництва в суді інтересів держави гарантовано статтею 131-1 Конституції України та Законом України «Про прокуратуру». Особливості участі та статусу прокурора в цивільному процесі, а також порядок та підстави звернення прокурора до суду визначено статтею 56 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами тощо. При цьому правові засади організації та порядку діяльності прокуратури визначаються Законом України «Про прокуратуру».

Відповідно до статті 140 Конституції України, статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Згідно зі статтею 143 Конституції України майном, що є в комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування, що кореспондується зі статтею 327 Цивільного кодексу України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Суди попередніх інстанцій не перевірили, який саме орган, уповноважений державою на здійснення повноважень у спірних правовідносинах з урахуванням земельного законодавства, зокрема, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», і як наслідок не перевірили, чи правильно визначив прокурор при зверненні до суду з позовом орган, уповноважений здійснювати державою відповідні функції у спірних правовідносинах.

Крім того, право на справедливий суд, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право особи на обґрунтоване рішення.

У рішенні від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99, Європейський суд з прав людини зазначив, що лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя.

Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності у ньому достатніх аргументів щодо прийняття чи відмови у прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

У зв`язку з цим Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили зазначене вище, не врахували вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про справедливий судовий розгляд і справедливі судові процедури та дійшли передчасного висновку щодо наявності підстав для витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_1 .

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 228 229 235 243 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може встановлювати обставин справи, давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду й направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 24 травня 2021 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції підстав для перерозподілу судових витрат, понесених сторонами у зв`язку з розглядом справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій немає.

Керуючись статтями 402 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2020 року та постановуКиївського апеляційного суду від 24 травня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук