№ 367/1606/17

Постанова

Іменем України

05 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 367/1606/17

провадження № 61-9224св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Калараша А. А., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Ірпінської міської ради Київської області, приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Калинушка Оксана Олексіївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 25 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Борисової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , за участю третіх осіб: Служби у справах дітей Ірпінської міської ради, приватного нотаріуса Ірпінського міського нотаріального округу Калинушки О. С., про визнання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки недійсними.

Позов мотивований тим, що він з відповідачкою проживав у шлюбі з 12 серпня 2006 року, від шлюбу мають троє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 06 липня 2016 року шлюб розірвано.

На підставі свідоцтв про спадщину за законом ним набуто право власності на 2/3 частини земельної ділянки та 2/3 житлового будинку АДРЕСА_1 та право власності на 1/3 цієї ж земельної ділянки та будинку.

Підчас перебування у шлюбі між ним та ОСОБА_3 часто виникали суперечки щодо відсутності у неї прав на будинок, який дістався йому у спадок. Спочатку дружина наполягала на реєстрації її та дітей у спірному будинку, а коли її вимоги були задоволені, почала вимагати від нього здійснення дарування будинку мотивуючи це тим, що їй як дружині та матері буде психологічно легше забезпечувати побутові потреби родини, у разі наявності в неї права на нерухоме майно.

20 травня 2016 року між ним та ОСОБА_3 укладено договори дарування земельної ділянки та житлового будинку, відповідно до умов яких він передав у її власність земельну ділянку площею 0,075 га та розташований на ній житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 86,3 кв. м.

Зазначав, що договори укладено з метою збереження сім`ї, з мотивів любові та поваги до своєї дружини, він не підозрював про її дійсні наміри - отримати нерухоме майно, а потім розірвати шлюб та продати майно.

Після укладення договорів ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу, який розірвано 06 липня 2016 року.

26 липня 2016 року відповідачка уклала шлюб з громадянином Іспанії ОСОБА_7 , подарований ним будинок виставила на продаж, а дітей без його згоди віддала своїм батькам, які проживають у с. Піски, Житомирського району, Житомирської області.

Вважає, що договори дарування вчинені ним під впливом обману, адже здійснюючи даний правочин він розраховував жити у спірному будинку разом із дружиною та дітьми. Просив визнати недійсними договори на підставі статей 229 230 ЦК України.

Крім того, під час нотаріального посвідчення договорів дарування та їх державної реєстрації, відповідачка надала нотаріусу недостовірну інформацію, а саме довідку про відсутність реєстрації у спірному будинку неповнолітніх дітей, у зв`язку з чим договори у супереч вимог статей 71 224 ЦК України посвідчені нотаріусом без попередньої згоди на їх укладення Органу опіки та піклування.

Також, при укладенні договорів, надано технічний паспорт на будинок загальною площею 86,3 кв. м., однак ще за життя його батьків загальна площа будинку збільшена до 267.7 кв. м., а тому вважає, що укладення договорів щодо майна, якого у дійсності не існує не створює реальних правових наслідків.

На підставі викладеного, просив суд: визнати недійсним договір дарування земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,072 га, кадастровий номер 3210900000:01:126:0038 від 20 травня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Калинушкою О. О., зареєстрований у реєстрі за № 2384; визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , площею 86,3 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Калинушкою О. О., зареєстрований у реєстрі за № 2380.

У червні 2016 року ОСОБА_3 подала зустрічний позов до ОСОБА_1 , за участю третьої особи - приватного нотаріуса Ірпінського міського нотаріального округу Калинушки О. О., про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення.

Зустрічний позов мотивувала тим, що відповідно до договорів дарування вона є власником житлового будинку та земельної ділянки АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , який зареєстрований за цією адресою, чинить їй перешкоди у вільному володінні та користуванні власністю, у зв`язку з чим вона неодноразово зверталась до правоохоронних органів та змушена звернутись із позовом до суду за захистом своїх прав.

На підставі викладеного, просила суд виселити ОСОБА_1 із житлового будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 28 грудня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки недійсними відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав і під час розгляду справи суд не встановив доказів умислу введення в оману відповідачем позивача при укладенні оспорюваних правочинів, у зв`язку з чим у позові ОСОБА_1 відмовлено.

Під час розгляду справи суд встановив, що ОСОБА_3 не проживає у спірному будинку, не користується ним, відсутні докази того, що ОСОБА_1 перешкоджає їй користуватися будинком, у зв`язку з чим у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 25 квітня 2019 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третіх осіб: Служби у справах дітей Ірпінської міської ради, приватного нотаріуса Ірпінського міського нотаріального округу Калинушки О. С., про визнання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки недійсними, задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,072 га, кадастровий номер 3210900000:01:126:0038 від 20 травня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Калинушкою О. О., зареєстрований у реєстрі за № 2384.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , площею 86,3 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Калинушкою О. О., зареєстрований у реєстрі за № 2380.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 5 305,21 грн судового збору за подання позову.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 7 957,82 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

У іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачем доведено наявність умислу в діях відповідачки на введення його в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме щодо її наміру після укладення оспорюваних правочинів дарування розірвати шлюб з позивачем та укласти шлюб з іншим чоловіком; при укладенні оспорюваних правочинів відповідачкою надано приватному нотаріусу неправдиві відомості щодо відсутності реєстрації малолітніх дітей у будинковолодінні АДРЕСА_2 , яке є предметом договору дарування у зв`язку з чим оспорювані правочини укладені без попередньої згоди Органу опіки та піклування Ірпінської міської ради.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення сторонами не оскаржувалось, а тому відповідно до статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку не переглядалось.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі поданій до Верховного Суду у травні 2019 року ОСОБА_3 посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2019 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції.

У червні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не спростував встановлені місцевим судом обставини, а саме, що укладаючи договори дарування від 20 травня 2016 року позивач діяв на власний розсуд, реалізовуючи своє право на розпорядження майном; безпідставно вважав, що оспорювані правочини порушують права малолітніх дітей; суд апеляційної інстанції проігнорував доктрину «venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

У червні 2019 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_1 зазначив, що суд апеляційної інстанції повно і всебічно з`ясував всі обставини справи, дослідив надані докази; відповідачка навмисно замовчувала дійсні наміри укладення правочинів, наміри розірвати подружні стосунки, змінити без його згоди місце проживання дітей.

У результаті оманливих дій відповідачки він втратив право власності на єдине житло, успадковане від своїх батьків, вважає, що вчинення укладення оспорюваних правочинів без дозволу органу опіки і піклування, порушують гарантії неповнолітніх дітей щодо збереження житла.

На підставі викладеного просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

У липні 2020 року ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду додаткові пояснення у яких просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 серпня 2006 року до 06 липня 2016 року.

У шлюбі народилось троє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом, виданим приватним нотаріусом Ірпінського нотаріального округу Запісочною О. А. 14 грудня 2015 року №1793, ОСОБА_1 , в порядку спадкування після смерті матері ОСОБА_8 , набув у власність 2/3 земельної ділянки, площею 0,072 га та 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу 14 грудня 2015 року № 1781, ОСОБА_1 , в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_9 , набув у власність 1/3 земельної ділянки та 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .

11 травня 2016 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку направила до Ірпінського міського суду Київської області позов про розірвання шлюбу з ОСОБА_1

20 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, які посвідчені приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Калинушкою О. О.

Згідно з умовами зазначених договорів ОСОБА_1 безоплатно передав у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,072 га, кадастровий номер 3210900000:01:126:0038, та розташований на ній житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 86,3 кв. м.

Відповідно до пункту 5 договору дарування житлового будинку, дарувальник ОСОБА_1 засвідчив що: від обдаровуваної не приховано обставин, які мають істотне значення; до укладення цього договору житловий будинок іншим особам не відчужено; житловий будинок, який є предметом цього договору, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не передано; щодо житлового будинку відсутні судові спори; внаслідок дарування житлового будинку не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, у тому числі неповнолітніх, малолітніх дітей та інших непрацездатних осіб, яких дарувальник зобов`язаний утримувати за законом чи договором; договір не укладається під впливом тяжких для дарувальника обставин.

У пункті 6 договору дарування житлового будинку сторони підтвердили, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.

Відповідно до пункту 7 договору дарування земельної ділянки від 20 травня 2016 року, дарувальник стверджує, що договір не укладається під впливом тяжких для дарувальника обставин.

При укладенні вищезазначеного правочину, сторони підтверджували що їх волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору є зрозумілими і відповідають реальній домовленості сторін (пункт 8 договору).

Після укладення договорів, право власності на житловий будинок та земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 .

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 06 липня 2016 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , зареєстрований 12 серпня 2006 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Ірпінського міськрайонного управління юстиції Київської області, актовий запис №268, розірвано.

Відповідно до інформації наданої Службою у справах дітей та сім`ї Ірпінської міської ради від 12 лютого 2018 року, протягом 2015-2016 років дозвіл органу опіки та піклування на відчуження будинку та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 не надавався. ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з заявами щодо надання відповідного дозволу до Органу опіки та піклування Ірпінської міської ради не зверталися (т. 2, а. с. 122).

З нотаріальної копії договорів дарування будинку та земельної ділянки, що знаходяться на АДРЕСА_1 та документів, на підставі яких вони були посвідчені (довідки УЖКГ «Ірпінь» від 19 травня 2016 року № 872 (т 1, а. с. 242), вбачається, що у спірному будинковолодінні зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Згідно адресної картки будинку АДРЕСА_1 відомо, що станом на 25 грудня 2015 року у будинку зареєстровані: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (т. 1, а с. 51).

26 липня 2016 року ОСОБА_3 зареєструвала шлюб з громадянином Іспанії ОСОБА_13 та проживає з ним за кордоном.

ОСОБА_3 вчинялися дії по відчуженню спірного майна та виселення позивача з будинковолодіння.

ОСОБА_3 , без нотаріально посвідченого дозволу батька дитини та відповідно судового рішення, вивезла ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до Іспанії. Про перетин донькою ОСОБА_5 кордону 28 березня 2018 року за напрямком слідування Київ-Барселона свідчить довідка Державної прикордонної служби від 06 квітня 2018 року №184/Ш-4440 (т. 2, а. с.124).

У зв`язку з викраденням 27 березня 2018 року малолітньої ОСОБА_5 , за заявою ОСОБА_1 , 03 квітня 2018 року відкрито кримінальне провадження 42018111200000228 за правовою кваліфікацією ч. 2 статті 146 КК України (т. 2, а. с.123).

05 липня 2018 року відкрито кримінальне провадження 12018110040001283 за правовою кваліфікацією ч.1 статті 358 КК України у зв`язку з тим, що до Ірпінського ВП ГУ НП в Київській області надійшла ухвала про внесення відомостей до ЄРДР, по матеріалам ЖЄО 8962, щодо прийняття заходів до ОСОБА_3 та до її представника ОСОБА_5 , які здійснили підробку документів, а саме: нотаріальної згоди на виїзд дитини (т. 2, а.с.126).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення місцевого суду та частково задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції свій висновок обґрунтував тим, що позивач довів умисел в діях відповідачки щодо введення його в оману, що підтверджується обставинами, які мають істотне значення, а саме її наміри після вчинення правочинів розірвати з ним шлюб та укласти шлюб з іншим чоловіком; при укладенні правочинів відсутній дозвіл органу опіки та піклування.

Колегія суддів не погоджується із таким висновком враховуючи таке.

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частинами три, чотири та п`ять статті 203 ЦК України, при вчиненні правочину волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 зазначав, що 20 травня 2016 року між ним та ОСОБА_3 укладено договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, які посвідчені приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Калинушкою О. О.

Згідно з умовами зазначених договорів ОСОБА_1 безоплатно передав у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,072 га, кадастровий номер 3210900000:01:126:0038, та розташований на ній житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 86,3 кв. м.

Вважає, що указані договори дарування вчинені ним під впливом обману, адже здійснюючи даний правочин він розраховував жити у спірному будинку разом із дружиною та дітьми.

Судом першої інстанції встановлено, що під час укладення оспорюваних правочинів нотаріусом було роз`яснено права та обов`язки сторін, перевірена їх дієздатність та волевиявлення, що підтверджується текстом договорів.

Так, відповідно до пункту 5 договору дарування житлового будинку, дарувальник ОСОБА_1 засвідчив що: від обдаровуваної не приховано обставин, які мають істотне значення; до укладення цього договору житловий будинок іншим особам не відчужено; житловий будинок, який є предметом цього договору, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не передано; щодо житлового будинку відсутні судові спори; внаслідок дарування житлового будинку не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, у тому числі неповнолітніх, малолітніх дітей та інших непрацездатних осіб, яких дарувальник зобов`язаний утримувати за законом чи договором; договір не укладається під впливом тяжких для дарувальника обставин.

Таким чином, судом встановлено, що сторони при укладанні договорів, попередньо ознайомлені з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, не визнані недієздатними, діяли добровільно, без будь-якого фізичного та психічного тиску, розуміли значення своїх дій та правові наслідки укладених договорів.

Позивач ОСОБА_1 не надав суду доказів того, що ОСОБА_3 ввела його в оману і при укладенні договорів він діяв під впливом обману.

За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не спростував встановлені місцевим судом обставини, а саме, що укладаючи договори дарування від 20 травня 2016 року позивач діяв на власний розсуд, реалізовуючи своє право на розпорядження майном є обґрунтованими.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваний.

Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин: суперечить правам та інтересам дитини; звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини; зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення; порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Із справи відомо, що укладаючи договір дарування сторони передбачили, що внаслідок дарування житлового будинку не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, у тому числі неповнолітніх, малолітніх дітей та інших непрацездатних осіб, яких дарувальник зобов`язаний утримувати за законом чи договором (пункт 5).

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що оспорювані договори дарування порушили права малолітніх дітей.

Крім того, із справи відомо, що довідка про відсутність реєстрації неповнолітніх дітей у подарованому будинку (т. 3, а. с. 242), подана нотаріусу для оформлення договорів дарування, видана на ім`я ОСОБА_1 , що свідчить про обізнаність останнього із її змістом та відсутності заперечень цього факту при вчиненні нотаріальних дій.

Верховний суд наголошує, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно не може бути підставою для визнання договорів недійсними за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Дії позивача, який уклав 20 травня 2016 року договори дарування, а у березні 2017 року пред`явив позов щодо визнання договорів недійсними, суперечать його попередній поведінці та з огляду на доктрину venire contra factum proprium є недобросовісними.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції у цій справі не правильно застосував норми матеріального права та безпідставно скасував законне рішення суду першої інстанції.

За таких обставин, касаційна скарга подана на постанову Київського апеляційного суду від 25 квітня 2019 року є обґрунтованою, а висновок суду апеляційної інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та визнання недійсними договорів дарування є помилковим.

Аргументи викладені у відзиві на касаційну скаргу не можуть бути взяті до уваги, оскільки вони ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права судом апеляційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України (у редакції чинній на час подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду.

Керуючись статтями 402 409 413 416 ЦПК України (у редакції чинній на час подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 25 квітня 2019 року скасувати.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28 грудня 2018 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. СімоненкоСудді: А. А. Калараш С. Ю. Мартєв І. В. Литвиненко Є. В. Петров