Постанова
Іменем України
22 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 367/3253/15-ц
провадження № 61-7763св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,
відповідачі: Гостомельська селищна рада Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 ,
треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року в складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Описова частина
Короткий зміст скарги
У травні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду з позовом до Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство» (далі - КП «Святошинське лісопаркове господарство»), ОСОБА_2 , про визнання недійсними рішення ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.
Позов прокурора мотивований тим, що за результатами вивчення законності розпорядження землями лісогосподарського призначення прокуратурою області виявлено порушення вимог законодавства під час прийняття Гостомельською селищною радою Бучанського району Київської області рішення від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», відповідно до якого ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку, площею 0,1 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 .
На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 отримала державний акт серії ЯЛ № 217598 на право власності на земельну ділянку за вищевказаною адресою.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 26 серпня 2010 року ОСОБА_2 відчужила спірну земельну ділянку ОСОБА_1 .
Зазначена земельна ділянка належить до земель державної власності лісогосподарського призначення і перебуває у постійному користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство», а її передача у власність фізичній особі відбулася з порушенням норм Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Лісового кодексу України (далі - ЛК України). Кабінет Міністрів України погодження для вилучення земельної ділянки з постійного користування КП «Святошинське лісопаркове господарство» не надавав.
Вказана земельна ділянка, відведена Гостомельською селищною радою Бучанського району Київської області під забудову, є територією Національного природного парку «Голосіївський» та належить до земель природно-заповідного фонду. Згідно зі статтею 13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, серед іншого, і розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Таким чином, позивачем за цим позовом є Кабінет Міністрів України, який відповідно до закону є розпорядником земель природоохоронного призначення. Також прокурор зазначав, що про допущені порушення прокуратура довідалася лише після перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови про проведення перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року № 51, тому позовна давність при пред`явленні позову не пропущена.
На підставі викладеного, прокурор просив суд визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області
від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано
у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,1 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217598, виданий ОСОБА_2 , площею 0,1 га, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 ; витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, площею 0,1000 га, яка знаходиться на АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 01 червня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов є обґрунтованим, оскільки під час виділення земельної ділянки порушено норми ЗК України та
ЛК України, проте прокурор звернувся з позовом до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем. Прокурор міг дізнатися про порушення прав держави ще у 2010 році, коли проводилася перевірка оригіналів рішень Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області про надання у власність громадянам земельних ділянок у селищі міського типу Гостомелі Бучанського району Київської області.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 01 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.
Визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,1 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217598, площею 0,1 га, виданий ОСОБА_2 , з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 .
Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, площею 0,1 га, яка знаходиться на АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_1 та з Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області на користь прокуратури Київської області
по 548,10 грн судового збору.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що про допущені порушення прокуратурі стало відомо після перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови від 16 травня 2014 року № 51. Прокурором пред`явлено позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України як належного розпорядника землі. У матеріалах справи немає доказів на підтвердження того, коли стало відомо про оспорюване рішення Кабінету Міністрів України.
На час відведення спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 19 Київського лісництва. Спірна територія була лісами ще з радянських часів.
Прокурором доведено незаконність рішення Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1 га.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що перебіг позовної давності за вимогами прокурора розпочався у 2010 році, тобто, з часу передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 . Крім того, з відповіді КП «Святошинське лісопаркове господарство»
від 21 листопада 2014 року № 873 відомо, що з листа прокуратури
міста Києва йому стало відомо про те, що протягом 2011-2012 років пред`явлено 18 позовів на площу 2,7 га про скасування рішень Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області, державних актів та повернення земельних ділянок. Також у 2010-2011 роках на адресу Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області прокурором Київської області неодноразово направлялись вимоги про надання належним чином завірених копій рішень селищної ради щодо передачі у власність земельних ділянок на АДРЕСА_1 з наданням повного пакету документів, на підставі яких приймались вказані рішення.
У касаційній скарзі Гостомельська селищна рада Київської області просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги обізнаність прокурорів Київської області про відведення земельних ділянок на АДРЕСА_1 , починаючи з жовтня 2010 року. Державі в особі Кабінету Міністрів України та утвореним ним органам, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було та могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення, тобто
з 11 березня 2010 року.
Інші учасники процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалами Верховного Суду від 29 липня 2019 року та від 01 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу.
У серпні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу призначено до розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року касаційне провадження у справі зупинене до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 359/3373/16-ц.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року касаційне провадження
у справі поновлено.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що на підставі рішення Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 » затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 0,1 га, для будівництва та обслуговування
жилого будинку, господарських будівель і споруд на
АДРЕСА_1 , передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 вказану земельну ділянку, загальною площею 0,1 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
На підставі зазначеного рішення Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області ОСОБА_2 отримала державний акт серії ЯЛ
№ 217598 на право власності на спірну земельну ділянку.
У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 26 серпня 2010 року ОСОБА_2 відчужила земельну ділянку, площею 0,1 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ОСОБА_1 .
Відповідно до Указу Президента України «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» від 01 травня 2014 року змінено межі Національного природного парку «Голосіївський» шляхом розширення його території на 6 462,62 га за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», що включаються до складу Національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача.
Відповідно до цього Указу Кабінет Міністрів України зобов`язано забезпечити розроблення протягом 2015-2016 років проекту землеустрою з організації та встановлення меж території, що включається до складу національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача.
Відповідно до постанови про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року № 51 постановлено провести перевірку у порядку нагляду за додержанням та застосуванням законів в Гостомельській селищній раді Бучанського району Київської області з питань додержання вимог земельного законодавства під час відведення земельних ділянок у власність громадян для будівництва житлових будинків, загальною площею 12,75 га.
На час відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією
КП «Святошинське лісопаркове господарство» та Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 19 Київського лісництва.
За інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання від 08 жовтня 2014 року спірна територія була лісами ще з радянських часів. Так, на підставі Постанови Центрального комітету Комуністичної партії України і Ради Міністрів Української РСР
від 20 червня 1956 року № 673 та рішення Виконавчого комітету Київської міської ради від 07 серпня 1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управління зеленої зони міста Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га, вказані землі передано без вилучення із Державного лісового фонду України.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України
(тут і далі - в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовна давність за позовними вимогами прокурора спливла.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи постанову про задоволення позову, апеляційний суд виходив з доведеності позовних вимог.
Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції, враховуючи таке.
Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина перша статті 1 ЛК України в редакції, чинній на момент виниклих правовідносин).
За приписами статі 5 ЛК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.
Відповідно до статті 63 ЛК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.
За приписами статті 55 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.
Згідно зі статтями 56 57 ЗК України (в редакції, чинній на час в правовідносин) землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.
Водночас у частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.
Отже, застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення має базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.
До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).
За положеннями статті 122 ЗК України (в редакції, чинній на момент виниклих правовідносин) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц у постанові
від 23 листопада 2021 року підтримала підхід до застосування положень статті 387 ЦК України, відповідно до якого вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) є ефективним способом захисту права власності.
Володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). А також, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня
2019 року у справі № 48/340, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
З урахуванням наведеної специфіки обороту нерухомого майна Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц у постанові
від 23 листопада 2021 року дійшла висновку, що володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток
у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта
і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно
з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.
Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Реєстрі). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц у постанові
від 23 листопада 2021 року вказала, що володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, чи набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку, чи ні.
Зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.
Щодо оскарження рішення селищної ради про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду
від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 16 лютого 2021 року
у справі № 910/2861/18.
Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку
з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельною ділянкою державної власності, зокрема, фізичною особою - ОСОБА_2 , яка
у подальшому відчужила це майно на корись ОСОБА_1 .
Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц у постанові
від 23 листопада 2021 року вказувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений.
У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник
з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності
чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів
статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада
2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі
№ 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Отже, вимоги про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту.
Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі
№ 183/1617/16). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17,
від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19).
Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку.
З огляду на викладене помилковими є і висновки місцевого суду, що позов
є обґрунтованим, оскільки під час виділення земельної ділянки порушено норми ЗК України та ЛК України.
Таким чином, судові рішення місцевого та апеляційного судів необхідно скасувати в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку, ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог, враховуючи вищевикладені мотиви.
Щодо вирішення позовних вимог про витребування земельної ділянки
Відповідно до статей 317 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.
Такий висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц у постанові
від 23 листопада 2021 року вказувала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону.
Що стосується вирішення питання щодо позовної давності Верховний Суд виходить з такого.
Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Звертаючись із заявою щодо застосування позовної давності, викладеної у відзиві на позовну заяву, відповідач ОСОБА_1 стверджував, що позивачеві про порушене право мало бути відомо з 2010 року, часу прийняття оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування.
Однак колегія суддів вважає, що апеляційний суд, перевіряючи висновки суду першої інстанції щодо пропуску позовної давності, не взяв до уваги необхідність встановити, коли позивач - Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права власності або про особу, яка його порушила. Тобто важливо встановити не момент, коли позивачу стало відомо про останнє порушення його права власності, яким з обставин справи фактично є результат проведеної прокуратурою перевірки або пред`явлення цього позову, а коли Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про вибуття з власності держави відповідного майна. Тобто дослідження та оцінка моменту вибуття нерухомого майна у будь-якому виді із власності позивача і встановлення обізнаності Кабінету Міністрів України із самим фактом такого порушення права власності має здійснюватися у сукупності спірних відносин, які виникли між сторонами і стали наслідком звернення із цим позовом.
Апеляційний суд, перевіряючи висновки суду першої інстанції щодо пропуску позивачем позовної давності при зверненні з цим позовом, таких обставин не встановив, а лише зауважив, що в матеріалах справи немає доказів на підтвердження того, коли стало відомо про оспорюване рішення Гостомельської селищної ради Кабінету Міністрів України.
Юридична особа КП «Святошинське лісопаркове господарство»
і держава є різними суб`єктами права. При цьому відношення підпорядкування, у яких знаходиться КП «Святошинське лісопаркове господарство» до територіальних органів, яке, у свою чергу, спрямовується і координується Урядом, саме по собі не є доказом того, що державі в особі відповідного органу були відомі чи мали бути відомі обставини, про які знав інший суб`єкт права - юридична особа, зокрема відповідне підприємство.
Таким чином, апеляційний суд не встановив належним чином фактичних обставин щодо пропуску матеріальним позивачем позовної давності.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року).
ЄСПЛ підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» і «Москаль проти Польщі»). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» та «Беєлер проти Італії»). Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії»). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (рішення у справі «Москаль проти Польщі»), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Тошкуце та інші проти Румунії»).
Такі ж характеристики принципу «належного урядування» ЄСПЛ навів у рішенні у справі «Рисовський проти України». У вказаній справі ЄСПЛ визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами. ЄСПЛ наголосив, що процедура скасування рішень, на підставі яких добросовісні власники отримують право користування земельною ділянкою, яка дозволяє органам влади ретроспективно позбавляти особистих прав, наданих помилково, без будь-якого відшкодування добросовісним правовласникам, є порушенням гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Одним з основоположних прав людини є право власності. Суд трактує це право у широкому розумінні, спираючись при цьому на норми національного законодавства, положення Конвенції та практику ЄСПЛ.
Національним законодавством України передбачено зокрема такі гарантії дотримання «права власності». Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (стаття 41 Конституції України).
Проте апеляційний суд у цій справі не встановив, чи віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном, чи відповідає така мета загальним інтересам суспільства.
Апеляційний суд, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, не встановив, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.
ЄСПЛ вказує, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року).
Враховуючи обставини зазначеної справи та надані сторонами на їхнє підтвердження докази, а також наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, суд апеляційної інстанції не встановив наявності порушеного права позивача на мирне володіння майном, яке він вважає своїм. Отже суд апеляційної інстанції вказаним рішенням не дотримався балансу інтересів сторін при вирішенні справи щодо витребування у відповідача ОСОБА_1 спірної земельної ділянки.
Крім того, апеляційний суд не надав належної правової оцінки укладеному між первісним набувачем та останнім набувачем договору купівлі-продажу. Судом не досліджені належним чином зазначений договір купівлі-продажувід 26 серпня 2010 року, не встановлений його зміст, не з`ясовані правовідносини, які виникли з цього договору. Обставин набуття земельної ділянки ОСОБА_1 не встановлено.
Крім того, у матеріалах справи немає відомостей щодо розміщення на спірній земельній ділянці будь-якого майна, належного відповідачеві ОСОБА_1 .
Право держави витребувати земельну ділянку з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
При цьому суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Відповідно до частин другої, п`ятої статті 263 ЦПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення апеляційного суду в цій справі наведеним вимогам не відповідає.
Відповідно до частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Водночас суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, не виправив помилок суду першої інстанції як в частині дослідження доказів, так і в частині належного обґрунтування судового рішення з урахуванням
статті 6 Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.
За таких обставин висновки апеляційного суду в частині витребування майна є передчасними та не ґрунтуються на дослідженні усіх наданих учасниками справи доказів.
З огляду на викладене постанова суду апеляційної інстанції в частині витребування земельної ділянки підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду суду необхідно дослідити докази, зробити висновки про законність чи незаконність приватизації земельної ділянки з наданням відповідної оцінки доводам позивача про відсутність повноважень органу місцевого самоврядування на таку приватизацію та доводам інших учасників справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Тому судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання рішення селищної ради та державного акта про право власності на земельну ділянку недійсним підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог.
Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд
є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Отже, постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння підлягає скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог
Керуючись статтями 400 409 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області задовольнити частково.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 01 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року в частині вирішення позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку скасувати, ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог відмовити.
Постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року в частині вирішення позовних вимог першого першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук