Постанова
Іменем України
16 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 367/3255/15
провадження №61-12152св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,
відповідачі: Гостомельська селищна рада Київської області, ОСОБА_1 ,
третя особа - Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Гостомельської селищної ради Київської області на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року у складі судді Мікуліна А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Саліхова В. В., у цивільній справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання недійсним рішення ради, державного акта на право власності на земельну ділянку і витребування земельної ділянки,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, у якому просив:
- визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1500 га;
- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217562, виданий ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0014 площею 0,1500 га;
- витребуватиз володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0014 площею 0,1500 га вартістю 20 944,50 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за результатами вивчення законності розпорядження землями лісогосподарського призначення прокуратурою було виявлено порушення вимог законодавства при відведенні Гостомельською селищною радою земельних ділянок у приватну власність громадянам для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд.
Рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року затверджено проєкт землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,1500 га на АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення на ім`я ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЛ № 217562 на право власності на земельну ділянку.
Вказує, що рішення Гостомельської селищної ради, державний акт на право власності на земельну ділянку є незаконними та мають бути визнані недійсними,
оскільки місцеві ради мають право передавати у власність громадян земельні ділянки комунальної власності.
Розмежування земель державної і комунальної власності, повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Перевіркою встановлено, що оскаржуваним рішенням у приватну власність громадянину передано земельну ділянку державної власності, яка знаходиться за межами населеного пункту смт Гостомель.
Землі лісового фонду за межами населених пунктів не можуть передаватися до комунальної власності.
На момент відведення спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні лісгоспу та знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва.
Погодження на вилучення з постійного користування вказаної спірної ділянки КП «Святошинське лісопаркове господарство» не надавало, уповноважений орган державної влади відповідного рішення не приймав.
Земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_1 передано з порушенням порядку зміни цільового призначення земель. Оскільки право власності до ОСОБА_1 перейшло на підставі рішення, яке є протиправним, виданий на його підставі державний акт підлягає визнанню недійсним.
Крім того, спірна земельна ділянка є територією національного природного парку «Голосіївський» та належить до земель природно-заповідного фонду.
Про допущені порушення прокуратура довідалася лише після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови про проведення перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року № 51, а тому строк позовної давності не пропущено.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року позовні вимоги задоволено.
Визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо
відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1500 га.
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217562, виданий ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0014 площею 0,1500 га.
Витребувано із володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0014 площею 0,1500 га вартістю 20 944,50 грн.
Стягнено із Гостомельської селищної ради Київської області та ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 243,60 грн.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2017 року апеляційні скарги Гостомельської селищної ради Київської області та ОСОБА_1 задоволено. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року скасовано. У задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 11 липня 2018 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Апеляційного суду Київської області від 28 серпня 2018 року апеляційні скарги Гостомельської селищної ради Київської області та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року скасовано. У задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року постанову Апеляційного суду Київської області від 28 серпня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року залишено без змін.
Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що спірна земельна ділянка, на момент ухвалення рішення Гостомельською селищною радою 11 березня 2010 року, знаходилася за межами населеного пункту смт Гостомель та без вилучення у постійного користувача, проте була передана ОСОБА_1 .
Встановив, що при ухваленні рішення Гостомельська селищна рада вийшла за межі своїх повноважень чим і порушила законні інтереси держави. Окрім цього,
встановив, що оскільки прокуратурі Київської області стало відомо про допущені порушення Гостомельською селищною радою тільки після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства від 16 травня 2014 року, тому вважав, що позивачем не пропущений строк позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У серпні 2020 року Гостомельська селищна рада звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій, у якій, з урахуванням уточнень, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно не взяли до уваги обізнаність прокурорів прокуратури Київської області про відведення земельних ділянок на АДРЕСА_2 , починаючи з жовтня 2010 року.
Крім того, із листа КП «Святошинське лісопаркове господарство» та Указу в. о. Президента України від 01 травня 2014 року № 446/2014 вбачається, що заповідання територій національного парку здійснено шляхом розширення його меж за рахунок земель, що знаходяться в користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство» в межах Святошинського і Оболонського районів без вилучення із користування КО «Київзеленбуд».Таким чином, особою, чиї права ймовірно порушені оскаржуваним рішенням Гостомельської селищної ради, є КО «Київзеленбуд», в тому числі і його підконтрольне підприємство КП «Святошинське лісопаркове господарство», якому відповідні обставини стали відомі ще в 2009 році.
Докази порушення прав Кабінету Міністрів України та перебування спірних ділянок в розпорядженні, володінні або віданні останнього відсутні.
Разом з тим суд апеляційної інстанції, обґрунтовуючи оскаржуване рішення дійшов хибних висновків, що спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство», не зазначивши на підставі якого рішення уповноваженого органу державної влади вказану земельну ділянку було вилучено у КП «Святошинське лісопаркове господарство», як комунального підприємства Київської міської ради, передано у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та не наведено правовстановлюючих документів відповідно до статті 126 ЗК України.
Крім того, не зазначено реквізитирозпорядження Кабінету Міністрів України, яким відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК України останнім вилучено спірну земельну ділянку і для яких потреб. Також, судом не встановлено того, чи дійсно спірна земельна ділянка є землями лісогосподарського або іншого
призначення.
Прокурором визначений як позивачем Кабінет Міністрів України, оскільки, на думку прокурора, спірна земельна ділянка відповідно до законодавства має відноситися до земель державної власності, однак виходячи з тлумачення частини дев`ятої статті 149 ЗК України, розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,1500 га не відносилось до повноважень Кабінету Міністрів України.
Також зазначає, що при вирішенні питання знаходження спірної земельної ділянки в межах смт Гостомель, слід керуватися даними земельного кадастру та матеріалами інвентаризації меж смт Гостомель. Згідно з викопіюванням з бази даних державного земельного кадастру «ПК АС «Ведення чергового кадастрового плану» смт. Гостомель» наданого за підписом ОСОБА_2 (копія міститься в матеріалах справи) в земельному кадастрі спірні території (101 кадастровий квартал) входять до складу смт Гостомель і межують з селищем Коцюбинське.
В 2009-2010 роках Гостомельською селищною радою передані у власність земельні ділянки на АДРЕСА_2 .
Питання правомірності відведення земельних ділянок перевірялися прокуратурою м. Ірпеня, прокуратурою м. Києва, СВ Святошинського РУ ГУ МВС України в місті Києві. За наслідками проведення перевірки було прийнято постанови про відмову в порушенні кримінальних справ, або рішення судів про скасування постанов про порушення кримінальних справ.
Приймаючи рішення про витребування земельної ділянки із володіння ОСОБА_1 на користь держави, суд виходив з обставини, що оскільки право власності до ОСОБА_1 перейшло на підставі незаконного рішення, тому земельна ділянка є власністю держави, а Кабінет Міністрів України є її розпорядником.
Проте суд жодним чином не обґрунтував, з яких саме підстав останній дійшов висновку про витребування земельної ділянки з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України, не звернув уваги на наявні у справі докази: 1) відсутності меж національного природного парку 2) заповідання відповідних територій без вилучення у землекористувача Крім того, судом не зазначено конкретної норми закону, на підставі якої передбачено вилучення земельної ділянки у ОСОБА_1 на користь держави. Адже положення статей 387 388 ЦК України передбачають витребування майна власником із незаконного володіння та від добросовісного набувача. Однак згідно з обставинами справи позивач не довів перебування спірної земельної ділянки у власності держави на момент її передачі у власність ОСОБА_1 . Вина ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради щодо протиправного заволодіння майном позивачем не доведена,
судом не встановлена. Суд під час прийняття оскаржуваного рішення порушив принцип захисту права власності ОСОБА_1 , який закріплений в статті 1 протоколу 1 Європейської конвенції з прав людини.
Відповідач ОСОБА_1 не скористалась своїм правом на касаційне оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу Київська обласна прокуратура вказувала, що звернення прокурора до суду в цих спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення державі незаконно наданої у приватну власність земельної ділянки лісового фонду, тому суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили законні та обґрунтовані рішення про задоволення позову.
Рух касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу з Ірпінського міського суду Київської області.
У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла витребовувана справа.
Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення Великою Палатою Верховного Суду справи № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року поновлено касаційне провадження у цій справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд встановив, що смт Гостомель було утворено відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 15 листопада 1938 року № 39/22 в існуючих межах Гостомельської сільради.
Відповідно до рішення виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 22 липня 1967 року № 566 с. Мостище віднесено до складу і в підпорядкування Гостомельської селищної ради Київської області.
Згідно з рішенням виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 28 жовтня 1968 року № 791 «Про затвердження адміністративних меж міських (селищних) Рад депутатів трудящих Київської області» затверджено адміністративні межі Ірпінського регіону разом із адміністративними межами смт Гостомель, який входив до складу м. Ірпеня.
Рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V затверджено ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 . Передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 10).
Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217562, виданого на підставі рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1500 га, яка розташована в АДРЕСА_2 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (т. 1 а. с. 8, 9).
Відповідно до Указу Президента України «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» від 01 травня 2014 року змінено межі національного природного парку «Голосіївський» шляхом розширення його території на 6 462,62 гектара за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», що включаються до складу національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача.
Відповідно до вказаного Указу, Кабінет Міністрів України зобов`язано забезпечити розроблення протягом 2015-2016 років проєкту землеустрою з організації та встановлення меж території, що включається до складу національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача (т. 1 а. с. 27).
Відповідно до постанови про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року № 51 постановлено провести перевірку у порядку нагляду за додержанням та
застосуванням законів в Гостомельській селищній раді Київської області з питань додержання вимог земельного законодавства під час відведення земельних ділянок у власність громадян для будівництва житлових будинків, загальною площею 12,75 га, за результатами якої встановлено, що передана у власність ОСОБА_1 земельна ділянка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення і перебуває у постійному користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство» (т. 1 а. с. 79, 80).
У листі від 21 листопада 2014 року № 873 КП «Святошинське лісопаркове господарство» зазначило, що згідно зі статутом підприємства, зареєстрованим Святошинською районною у м. Києві державною адміністрацією 11 березня 2002 року, підприємство є правонаступником державного лісопаркового господарства, заснованого на комунальній власності, та здійснює лісогосподарську діяльність на закріпленій території.
З листа прокуратури м. Києва стало відомо, що протягом 2011-2012 років пред`явлено 18 позовів на площу 2,7 га про скасування рішень Гостомельської селищної ради, державних актів та повернення земельних ділянок (т. 1 а. с. 22, 23).
Згідно з відповіддю від 20 березня 2015 року Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області повідомило прокуратуру Київської області, що у зв`язку з відсутністю землевпорядної документації із зазначенням меж парку «Голосіївський», Управління не має можливості надати інформацію про входження земельних ділянок з вказаними у листі кадастровими номерами до меж парку «Голосіївський» (в тому числі, з кадастровим номером 3210945900:01:101:0014 згідно з запитом від 04 березня 2015 року № 05/1-437) (т. 1 а. с. 16, 17).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку
наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина перша статті 1 Лісового Кодексу України (далі - ЛК України) в редакції, чинній на момент виниклих правовідносин).
За приписами статі 5 ЛК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.
Відповідно до статті 63 ЛК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.
За приписами статті 55 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.
Згідно зі статтями 56 57 ЗК України (в редакції, чинній на час в правовідносин) землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або
органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.
Водночас у частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.
Отже, застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення має базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.
До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).
За положеннями статті 122 ЗК України (в редакції, чинній на момент виниклих правовідносин) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) підтримала підхід до застосування положень статті 387 ЦК України, відповідно до якого вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) є ефективним способом захисту права власності.
Володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права
власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). А також, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
З урахуванням наведеної специфіки обороту нерухомого майна Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) дійшла висновку, що володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.
Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Реєстрі). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказала, що володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, чи набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку, чи ні.
Зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.
Щодо оскарження рішення селищної ради про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку слід зазначити таке.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.
Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку
з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельною ділянкою державної власності, зокрема, фізичною особою - ОСОБА_1 .
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) вказувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений.
У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник
з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року
у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Отже, вимоги про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту.
Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17,
від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19).
Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку.
З огляду на викладене помилковими є і висновки суду першої інстанції про те, що позов є обґрунтованим, оскільки під час виділення земельної ділянки порушено норми ЗК України та ЛК України.
Таким чином, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій необхідно скасувати в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку, ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог, враховуючи вищевикладені мотиви.
Щодо вирішення позовних вимог про витребування земельної ділянки слід зазначити таке.
Аргументи касаційної скарги про необхідність скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій в цілому, у тому числі щодо позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_1 , не приймаються колегією суддів із таких мотивів.
У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Частиною першою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У справі, що переглядається, позов прокурора задоволено повністю, визнано розпорядження Гостомельської селищної ради Київської області, яким передано земельну ділянку у власність ОСОБА_1 , недійсним, визнано недійсними державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_1 , та витребувано на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.
Не погодившись з судовими рішеннями, Гостомельська селищна рада Київської області оскаржила їх до касаційної інстанції. ОСОБА_1 не реалізувала своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка відповідача свідчить про її повну згоду з оскарженими судовими рішеннями у частині задоволення пред`явлених до неї позовних вимог.
Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що Гостомельська селищна рада Київської області не навела переконливих доводів того, яким чином оскаржені судові рішення, якими задоволено позовні вимоги прокурора до ОСОБА_1 , порушує права та інтереси селищної ради за умови, що інший відповідач не оскаржила судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій, тобто погодилась з судовими рішеннями.
Суд, з`ясувавши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави - поза його волею, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування її від добросовісного набувача ОСОБА_1 .
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (статті 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
Верховний Суд зазначає, що через об`єктивні, видимі природні властивості земельних ділянок ОСОБА_1 , виявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (аналогічні правові висновки, висловлені у постановах Великої
Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц,
провадження № 14-95цс18, від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, провадження № 14-71цс18).
Колегія суддів вважає, що відсутність у ОСОБА_1 інтересу у збереженні земельної ділянки у власності, відсутність у неї заперечень проти позову та неоскарження нею рішень судів першої та апеляційної інстанцій характеризує певним чином ставлення ОСОБА_1 до результату розгляду спору та свідчить про те, що витребування у неї земельної ділянки не становитиме надмірний тягар.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном
відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до частини третьої стаття 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
У справі що переглядається ОСОБА_1 набула спірну земельну ділянку безвідплатно.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
З огляду на викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні права на земельну ділянку. Витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 не порушуватиме принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном.
Прокурор просив витребувати земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_1 та зобов`язати її повернути земельну ділянку у власність держави в особі Кабінету Міністрів України. Задовольняючи цю вимогу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зобов`язав ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку.
Суд звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У
випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
З огляду на вказане у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Що стосується вирішення питання щодо позовної давності Верховний Суд виходить з такого.
Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив
позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу
(тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого
цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Звертаючись із заявою щодо застосування позовної давності, відповідач ОСОБА_1 стверджувала, що позивачеві про порушене право мало бути відомо з 2010 року, часу прийняття оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування.
Однак колегія суддів вважає, що апеляційний суд, перевіряючи висновки суду першої інстанції щодо пропуску позовної давності, не взяв до уваги необхідність встановити, коли позивач - Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права власності або про особу, яка його порушила. Тобто важливо встановити не момент, коли позивачу стало відомо про останнє порушення його права власності, яким з обставин справи фактично є результат проведеної прокуратурою перевірки або пред`явлення цього позову, а коли Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про вибуття з власності держави відповідного майна. Тобто дослідження та оцінка моменту вибуття нерухомого майна у будь-якому виді із власності позивача і встановлення обізнаності Кабінету Міністрів України із самим фактом такого порушення права власності має здійснюватися у сукупності спірних відносин, які виникли між сторонами і стали наслідком звернення із цим позовом.
Апеляційний суд, перевіряючи висновки суду першої інстанції щодо пропуску позивачем позовної давності при зверненні з цим позовом, таких обставин не встановив, а лише зауважив, що в матеріалах справи немає доказів на підтвердження того, коли стало відомо про оспорюване рішення Гостомельської селищної ради Кабінету Міністрів України.
Юридична особа КП «Святошинське лісопаркове господарство» і держава є різними суб`єктами права. При цьому відношення підпорядкування, у яких знаходиться КП «Святошинське лісопаркове господарство» до територіальних органів, яке, у свою чергу, спрямовується і координується Урядом, саме по собі
не є доказом того, що державі в особі відповідного органу були відомі чи мали бути відомі обставини, про які знав інший суб`єкт права - юридична особа, зокрема відповідне підприємство.
Таким чином, апеляційний суд не встановив належним чином фактичних обставин щодо пропуску матеріальним позивачем позовної давності.
Отже, відповідно до вищезазначеного, колегія Верховного Суду зазначає, що судом апеляційної інстанції не встановлено фактичних обставин справи, не надано оцінку доказам, які були подані прокурором, а тому Верховний Суд не має можливості постановити власне рішення, оскільки межі розгляду справи судом касаційної інстанції визначені статтею 400 ЦПК України.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення скасувати в частині вимоги про визнання недійсними рішення ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову в позові. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про витребування земельної ділянки залишити без змін.
Керуючись статтями 400 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області задовольнити частково.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року в частині вирішення позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку скасувати, ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог відмовити.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року в частині вирішення позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про витребування земельної ділянки залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий А. І. Грушицький
Судді: А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. В. Сердюк