Постанова
Іменем України
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 367/6556/19
провадження № 61-7428св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач)., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , поданою представником ОСОБА_5 , на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 21 вересня 2020 року, у складі судді Оладько С. І. та постанову Київського апеляційного суду від 05 квітня
2021 року в складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в якому
з урахуванням уточненої позовної заяви просила усунути їй перешкоди
у користуванні належним їй на праві власності житловим будинком
АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів з будинку без надання іншого житлового приміщення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що житловий будинок
АДРЕСА_1 є її приватною власністю на підставі рішення Ірпінського міського суду Київської області від
25 квітня 2012 року, зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30 жовтня 2013 року за номером права власності 3498062. Після реєстрації будинку вона виявила, що в будинку без жодних правових підстав перебували відповідачі, які обіцяли виселитися найближчим часом. Неодноразово усно та письмово вона вимагала звільнити приміщення, оскільки будинок необхідний для проживання їй та її родині, вона бажає вселитися
в нього зі своєю сім`єю, але не може цього зробити через те, що відповідачі не бажають звільнити приміщення. Зазначила, що договір найму з відповідачами не укладався. Відповідачі в будинку не зареєстровані, не оплачують ніяких комунальних платежів, займають приміщення самоправно. Добровільно звільнити приміщення відповідачі не бажають.
На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди
у користуванні та розпорядженні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів з будинку без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 21 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від
05 квітня 2021 року,позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належним їй на праві власності житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового будинку АДРЕСА_1 .
Судові рішення мотивовані тим, що позивач з відповідачами спільним побутом не пов`язана, вони не є членами її сім`ї, відтак право відповідачів на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України шляхом їх виселення із належного їй на праві власності будинку без надання іншого житлового приміщення.
Посилання представника відповідачів на те, що суд повинен взяти до уваги баланс інтересів між потребою у захисті прав нового власника житла та співмірністю втручання у право на житло членів сім`ї попереднього власника, не може бути прийнято до уваги, оскільки суду не надано доказів того, що відповідачі були членами сім`ї попереднього власника та набули право користування спірним житлом, виходячи із балансу інтересів сторін захисту підлягає саме власність та право мирно володіти своєю власністю, при цьому суд враховує інтереси відповідача, який має житло у вигляді квартири, де він зареєстрований і у разі виселення із спірного будинку він є забезпеченим житлом.
Аргументи учасників справи
У травні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив судові рішення скасувати та ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що в апеляційній скарзі на заочне рішення відповідачем зазначено, що виселення є порушенням його права на житло, він та члени його сім`ї проживають у спірному будинку вже 17 років, не мають іншого житла для проживання, не можуть бути виселені на підставі норм ЦК України та ЖК УРСР без надання іншого житлового приміщення, і суд апеляційної інстанції має взяти до уваги баланс інтересів між потребою у захисті прав нового власника житла та співмірністю втручання у право на житло членів сім`ї попереднього власника.
Відповідач та члени його сім`ї постійно з 2003 року проживають в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений житловий будинок раніше на праві власності належав матері відповідача - ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті відкрилась спадщина на майно померлої у вигляді вказаного житлового будинку. Оскільки заповіту ОСОБА_6 не залишила, спадкоємцями першої черги на зазначене нерухоме майно за законом були відповідач та позивач
у справі - ОСОБА_1 , яка є онукою померлої (її мати ОСОБА_7 - донька ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ). В зв`язку з відсутністю документів на житловий будинок та юридичною необізнаністю заявника він не звернувся у встановлений законом строк до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини вважаючи, що спадщину він фактично прийняв, оскільки на час смерті матері він проживав з нею у вказаному житловому будинку, доглядав її, а в подальшому займався її похованням.
Позивач, оформляючи право власності на будинок в судовому порядку знала про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла (матері відповідача), який до того ж є особою з інвалідністю, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясувала, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням.
Наявність реєстрації місця проживання скаржника та членів його сім`ї
в однокімнатній квартирі за адресою:
АДРЕСА_2 не є підставою для його виселення, оскільки права власності на цю квартиру у відповідача не має, в цій квартирі зареєстровано шість осіб, там постійно проживають інші люди, а тому і фізичної можливості, враховуючи кількість осіб та площу вказаної квартири, переїхати до зазначеної квартири зі своєю сім`єю він не має. До того ж, враховуючи інвалідність відповідача та наявні обмеження життєдіяльності щодо пересування, а також необхідність постійного стороннього догляду за ним, його виселення зі спірного житлового будинку до іншого помешкання є неможливим.
Підстави для виселення особи без надання їй іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР, які судами попередніх інстанції таких підстав не зазначено. Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Отже, сам факт переходу права власності до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі
і колишніх.
Оскільки відповідач вселився до житлового будинку, як член сім`ї колишньої власниці будинку (його матері - ОСОБА_6 ) тривалий період проживає
в будинку, а саме з 2003 року, є інвалідом першої групи та має обмеження життєдіяльності щодо пересування, потребує постійного стороннього догляду, виселення заявника із житла, у якому він проживає протягом останніх 17 років, за відсутності у нього іншого житла, не є співмірним та необхідним
у демократичному суспільстві. Крім того, ухвалення судами попередніх інстанцій рішення про виселення відповідача поставило під загрозу його соціальний статус, який в похилому віці, будучи інвалідом, може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користується з 2003 року.
У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - залишити без змін.
Вказує, що ОСОБА_2 у будинку разом зі своєю матір`ю ОСОБА_6 не проживав. Вказана обставина встановлена рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 25 квітня 2012 року по справі № 2-689/12 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно (а. с. 5-6), в якому зазначено, що: «судом також встановлено, що ОСОБА_2 є сином ОСОБА_6 , однак він разом з матір`ю на день її смерті постійно не проживав, не звертався до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини».
Вказаний будинок є єдиним житлом ОСОБА_1 . Іншого житла вона не має, та має бажання вселитися в нього, проте у зв`язку з неправомірними діями відповідачів вимушена разом з членами своєї сім`ї (в тому числі разом зі своєю малолітньою дитиною) проживати у чужому помешканні, та додатково витрачати кошти.
Законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини
з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання. Такий правовий висновок висловлено Верховним Судом в постанові від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 (провадження
№ 61-17628св19). Відповідачами не надано суду та не долучено до матеріалів справи доказів на підтвердження того, що всі разом, або кожен з них окремо вели з ОСОБА_6 спільний побут, мали взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання тощо.
Крім того, постанова Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16 не підлягає застосуванню до правовідносини у цій справі, оскільки правовідносини у вказаних справах не є подібними та зумовлені різними обставинами.
Рух справи межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19)).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку
АДРЕСА_1 на підставі рішення Ірпінського міського суду від 25 квітня 2012 року, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 21 березня 2013 року.
Позивач зареєстрована у будинку АДРЕСА_1 з 14 березня 2007 року.
В позовній заяві позивач зазначає, що у зазначеному будинку не проживає та не має можливості вселитись у нього, оскільки у будинку проживають відповідачі по справі.
20 травня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Ірпінського ВП із заявою про те, що її не пускають до будинку АДРЕСА_1 . За наслідками розгляду заяви позивача, останній було рекомендовано звернутись до суду із позовом.
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане
з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс 19) вказано, що «сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю II групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив
у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні
у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні».
У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом
і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку
з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07,
§ 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин
з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті
8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Встановивши, що позивач є власником житлового будинку на підставі рішення Ірпінського міського суду від 25 квітня 2012 року, зареєстрована у цьому будинку з 14 березня 2007 року, але в ньому не проживає, оскільки у будинку проживають відповідачі, які не є членами її сім`ї, ОСОБА_2 має право користування іншим житловим приміщенням, в якому зареєстрований, тобто
у разі його виселення не набуде статусу безхатченка, відповідачами не надано доказів, що вони були членами сім`ї попереднього власника та набули право користування спірним житлом, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення скаржника на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суди зробили обґрунтований висновок, що право ОСОБА_2 на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника на підставі частини другої статті 406 ЦК України. При цьому, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Разом з тим упункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається, відповідачі ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 судові рішення про їх виселення не оскаржували, своїм правом приєднання до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка цих відповідачів свідчить про згоду з оскарженими судовими рішеннями.
Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 не навів переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 порушує його права та інтереси за умови, що ці відповідачі судові рішення не оскаржили, тобто погодилися з ними.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішенняухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку
з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення ? без змін.
Керуючись статтями 400 402 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 21 вересня
2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. Ю. Тітов