Постанова
Іменем України
29 червня 2022 року
м. Київ
справа № 372/2118/16-ц
провадження № 61-21171св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В.,
Заришняк Г. М., Рубан С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, встановлення порядку користування майном та витребування майна.
Позовну заяву мотивовано тим, що у період з 06 липня 2007 року до
06 грудня 2016 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого ними набуто у власність земельна ділянка з кадастровим номером
№ 3223110100:01:050:0053, площею 0,0736 га, та розташований на ній садовий будинок АДРЕСА_1 .
Крім того, у зазначений період сторонами було придбано рухоме майно: шафу для документів; куток червоний (шкірозамінник); два дивани та крісло; стіл більярдний; стіл журнальний (дерево); дзеркало (золото); шафу-купе, фотодрук «Лев»; шафу в передпокої; м`який куток екошкіра та два крісла; стіл кухонний розсувний з 6-ма стільцями; сервант для посуду; кухню скло; умивальник із дзеркалом «Аквародос»; унітаз кольоровий « Монако »; душовий бокс; ванну « Корра »; умивальний набір; унітаз з пневмокришкою; шафу-купе фотодрук «Леопард»; кутовий розкладний диван; стіл комп`ютерний; крісло офісне (шкіра); диван та два крісла; комод з дзеркалом; спальний гарнітур (виробництва Малайзія); мікрохвильову піч LG; телевізор LG, діагональ 55; ноутбук Acer; духову шафу Bosh; холодильник Samsung; варочну поверхню Electrolux; пральну машину Samsung; кавоварку; ксерокс Phaser; телевізор LG, діагональ 32; ксерокс HP; комп`ютер Samsung; телевізор LG, діагональ 50.
Зазначала, що 11 травня 2017 року після розірвання шлюбу та без її на те згоди ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу відчужив зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_4 , яка 17 травня 2017 року продала її ОСОБА_5 .
07 червня 2017 року ОСОБА_5 відчужив спірну земельну ділянку за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 .
Проте, договір купівлі-продажу земельної ділянки від 11 травня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , визнано недійсним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 липня
2019 року, яке набрало законної сили 24 грудня 2019 року.
Крім того, 02 серпня 2017 року ОСОБА_3 зареєстрував за собою право власності на спірний садовий будинок, який було побудовано за спільні кошти подружжя, під час їх перебування у зареєстрованому шлюбі.
Зазначала, що після розірвання шлюбу між сторонами не досягнуто згоди щодо порядку поділу майна, а тому просила:
- земельну ділянку з кадастровим номером 3223110100:01:050:0053, що розташована у м. Обухові Київської області, житловий масив ОСОБА_6 , визнати спільною частковою власністю із визначенням таких часток співвласників: частка ОСОБА_1 становить 3/4 у праві власності на земельну ділянку, а частка ОСОБА_2 становить 1/4 у праві власності на земельну ділянку;
- витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначену вище земельну ділянку;
- визнати садовий будинок спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та витребувати його з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і поділити між ними в натурі наступним чином: передати у приватну власність
ОСОБА_1 гараж 1-6 (площа 29,4 кв. м), другий поверх у складі приміщень 1-10 (площа 12,4 кв. м), 1-11 (площа 8,4 кв. м), 1-12 (площа 5.8 кв. м),
1-13 (площа 11.4 кв. м), 1-14 (площа 17.8 кв. м) та 1- 15 (площа 21.9 кв. м), сходи площею 6.8 кв. м (разом 113.9 кв.м), а також альтанку Б, ворота № 1, хвіртку № 2, огорожу № 3, септик № 4 та трубчастий колодязь № 5;
передати у приватну власність ОСОБА_2 підвал у складі приміщень
1-1 (площа 9.6 кв. м), 1-2 (площа 69,7 кв. м), 1-3 (площа 5,5 кв м) та перший поверх у складі приміщень і тамбур 1-4 (площа 2,5 кв.м), 1-5 (площа 7,3
кв. м), 1-7 (площа 14.8 кв. м), 1-8 (площа 5.1 кв. м), 1-9 (площа 45.7 кв м), разом - 166.2 кв. м.
- визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вказане рухоме майно, яке знаходиться у спірному садовому будинку, витребувати це майно чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і поділити між ними в натурі, виділивши їй майна на загальну суму 109 800 грн, а відповідачу на
390 500 грн.
- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію частки рухомого майна у сумі 280 700 грн та грошову компенсацію частки нерухомого майна у сумі 823 616,80 грн.
У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому посилаючись на те, що у шлюбі за спільні кошти було придбано автомобіль Toyota Land Criuser, 2012 року випуску, просив визнати цей транспортний засіб спільною власністю подружжя та стягнути з
ОСОБА_1 1/2 частину його вартості.
У грудні 2016 року ОСОБА_2 подав уточнену позовну заяву, в якій просив стягнути з відповідача ОСОБА_1 58 500,00 грн, як компенсацію 50% вартості майна, яке було придбане у шлюбі та перебуває у квартирі ОСОБА_1 , яка належить їй на праві власності, та 50% вартості оплати навчання сина ОСОБА_1 від першого шлюбу.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2020 року у складі судді Кравченко М. В. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що внаслідок відчуження
11 травня 2017 року земельна ділянка площею 0,0736 га в садовому товаристві «Вікторія» міста Обухів Київської області, кадастровий номер - 3223110100:01:050:0053, вибула із власності подружжя, тому втратила правовий статус об`єкту спільної сумісної власності подружжя, а відтак не підлягає включенню до обсягу майна, яке підлягає поділу в межах вирішення спору про поділ майна подружжя, тобто в межах вирішення цього спору, який виник із сімейних правовідносин. Суд першої інстанції відхилив доводи ОСОБА_1 про необхідність визнання за нею права власності на частину спірної земельної ділянки, оскільки станом на час вирішення спору судом право власності на цю ділянку належить не одному із подружжя, а іншій особі - ОСОБА_3 , який не є суб`єктом спірних сімейних правовідносин. При цьому право особистої приватної власності
ОСОБА_3 , так само як і право власності попереднього власника - ОСОБА_5 , ніким не оспорено, в тому числі і самою ОСОБА_1 в межах цієї цивільної справи.
Щодо садового будинку, то суд зазначив, що станом на час припинення шлюбу він мав правовий статус об`єкту самочинного будівництва, тому був виключений із цивільного обороту, в установленому законом порядку право власності на нього у жодного із подружжя не виникало, він не може включатись до кола об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, а відтак вимоги про його поділ в межах цього судового спору суперечать закону. Зазначив, що ОСОБА_3 є законним та єдиним власником спірних земельної ділянки та садового будинку. Порядок набуття цим дійсним власником ніким не оспорений, в тому числі в межах цієї справи, з огляду на презумпцію правомірності правочину підстав для позбавлення набутого ОСОБА_3 у встановленому порядку права власності суд не вбачає.
За таких обставин спірна земельна ділянка та садовий будинок не є сумісним майном подружжя, а ці об`єкти нерухомого майна відповідно не підлягають поділу в межах цього спору.
Вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 щодо необхідності врахування при поділі майна коштів, отриманих від продажу майна суд вважав необґрунтованими, оскільки відповідні кошти були отримані одним із подружжя в період шлюбу, а наявними у справі доказами не підтверджено використання таких коштів всупереч інтересам сім`ї.
Також суд вважав безпідставними доводи позову ОСОБА_2 про необхідність врахування при поділі майна коштів, сплачених ним як оплата навчання сина ОСОБА_1 , оскільки доказів фактичної оплати таких коштів саме ним суду не подано, а платником у договорі визначено не ОСОБА_2 , а іншу особу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано спільною сумісною власністю подружжя земельну ділянку та садовий будинок, які знаходяться у м. Обухові Київської області, житловий масив ОСОБА_6 .
В порядку поділу спільного майна подружжя виділено у власність
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по Ѕ частини цієї земельної ділянки та садового будинку.
Витребувано у ОСОБА_3 спірну земельну ділянку та садовий будинок.
У задоволенні решти позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що земельна ділянка та садовий будинок, який збудовано за час перебування у шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набуті під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, за спільні кошти подружжя.У даній справі, презумпція спільності права власності подружжя на набуте в період шлюбу майно не спростована.
Суд установив, що на час припинення шлюбних відносин будинок вже було збудовано, він фактично експлуатувався за своїм функціональним призначенням, але не приймався до експлуатації та право власності на нього не оформлювалося з вини ОСОБА_2 . Під час розгляду цієї справи ОСОБА_2 без згоди ОСОБА_1 відчужив спірну земельну ділянку, на якій знаходиться збудований подружжям будинок, право власності на який було зареєстровано за ОСОБА_3 , який не є його забудовником.
Позивач позбавлена була можливості оформити право власності на набутий у період шлюбу садовий будинок, що перешкоджало їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу спірного майна, а тому вважав, що рішення суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного майна є необґрунтованим та незаконним.
Суд апеляційної інстанції врахував, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, іншого не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, позивачем не доведено наявність підстав для збільшення її частки, та зменшення частки ОСОБА_2 у спільному майні, а тому дійшов висновку про наявність правових підстав у порядку поділу спільного майна подружжя виділити колишньому подружжю по Ѕ частині спірного нерухомого майна.
Також суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для витребування спірного нерухомого майна від ОСОБА_3 , оскільки Ѕ частина цього майна вибула із власності позивача поза її волею, на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з особою, яка не мала права його відчужувати. Враховуючи встановлені обставини, а також наявність порушеного права позивача щодо відчуження спільного майна подружжя ОСОБА_2 за відсутності волі другого подружжя ( ОСОБА_1 ) та під час розгляду даної справи про поділ майна подружжя, з метою відновлення прав позивача, колегія суддів вважала, що наявні підстави для витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки та садового будинку, що належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної власності та які підлягають поділу.
При цьому колегія суддів не вбачала правових підстав для визнання спільною сумісною власністю подружжя та відповідно його поділу, заявленого ОСОБА_1 рухомого майна (меблі, сантехнік, посуд тощо), адже нею не доведено наявність вказаного майна (не виключені з цивільного обороту) на час розгляду справи у володінні ОСОБА_2 чи ОСОБА_3 , а рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що спірна земельна ділянка належить не одному із подружжя, а ОСОБА_3 і він не є суб`єктом спірних сімейних правовідносин. При цьому його право власності на цю земельну ділянку, так само як і право власності попереднього власника ОСОБА_5 ніким не оспорено, у тому числі і самою ОСОБА_1 . Зазначає, що садовий будинок станом на час припинення шлюбу сторін мав правовий статус об`єкту самочинного будівництва, тому був виключений із цивільного обороту, в установленому законом порядку право власності на нього у жодного із подружжя не виникало, він не може включатись до кола об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, а відтак вимоги про його поділ в межах цього судового спору суперечать закону. При цьому позивач не була і не є власником цього будинку, тоді як його витребування за змістом статті
388 ЦК України можливе лише власником.
Оскільки постанова суду апеляційної інстанції в частині поділу рухомого майна, а також в частині вирішення зустрічного позову не оскаржується, то відповідно до статті 400 ЦПК України її законність у цій частині колегією суддів не перевіряється.
Відзив на касаційну скаргу
У травні 2022 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач посилалася на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 17 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 06 липня 2007 року до 06 грудня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
Під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі у 2007 році ними набуто у власність земельну ділянку, площею 0, 0736 га, що розташована у садовому товаристві «Вікторія» у м. Обухові Київської області, кадастровий номер 3223110100:01:050:0053.
У період шлюбу на вказаній вище земельній ділянці було розпочато будівництво садового будинку на вказаній вище земельній ділянці, що підтверджується технічним паспортом від 19 травня 2016 року, довідками, звітами про оцінку майна, договорами, робочим проектом газопостачання 2011 року (а. с. 22-59, т. 1).
11 травня 2017 року, тобто після припинення шлюбу, та під час розгляду даної справи, ОСОБА_2 продав ОСОБА_4 зазначену вище земельну ділянку, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки.
11 травня 2017 року, тобто після припинення шлюбу, та під час розгляду даної справи, ОСОБА_2 продав ОСОБА_4 будівельні матеріали, що підтверджується договором купівлі-продажу.
17 травня 2017 року ОСОБА_4 відчужила цю земельну ділянку за договором купівлі-продажу на користь ОСОБА_5
07 червня 2017 року ОСОБА_5 продав спірну земельну ділянку
ОСОБА_3 .
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 липня
2019 року у справі 372/3494/17, яке набрало законної сили 24 грудня
2019 року, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 травня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , недійсним. Цим судовим рішенням установлено, що ОСОБА_1 не надавала свою згоду на продаж ОСОБА_2 спірної земельної ділянки.
02 серпня 2017 року ОСОБА_3 зареєстрував за собою право власності на спірний садовий будинок. Підставою для державної реєстрації права власності на цей садовий будинок за ОСОБА_3 є, зокрема, декларація про готовність об`єкта до експлуатації, видана 28 липня
2017 року відділом з питань державного архітектурного будівельного контролю виконавчого комітету Обухівської міської ради (а. с. 190, т. 2).
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Щодо правового статусу спірного майна
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).
У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц
(провадження № 14-325цс18).
Установивши, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером
№ 3223110100:01:050:0053, площею 0,0736 га, що знаходяться у садовому товаристві «Вікторія» у м. Обухові Київської області, набута ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період шлюбу за спільні кошти, виходячи із принципу рівності часток подружжя у спільному майні, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що спірне рухоме майно є спільною сумісною власністю сторін і підлягає поділу між ними шляхом виділення кожному по Ѕ частці цієї земельної ділянки.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині поділу садового будинку, що розташований на спірній земельній ділянці, суд першої інстанції виходив з того, що цей будинок збудований самочинно, тому у подружжя право власності на нього не виникло згідно з вимогами частини другої статті
Скасовуючи рішення суду першої інстанції і визнаючи означений будинок спільною власністю подружжя, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірний будинок не є самочинним будівництвом, оскільки у період розгляду справи, 02 серпня 2017 року, право власності на нього зареєстровано на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 28 липня
2017 року.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, з огляду на таке.
Судом установлено, що у період перебування ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі на спірній земельній ділянці було розпочато будівництво садового будинку, що підтверджується технічним паспортом, довідками, звітами про оцінку майна, договорами, робочим проектом газопостачання 2011 року.
Відповідно до наданого позивачем технічного паспорту на садовий будинок АДРЕСА_1 , його побудовано у 2010 році, тобто у період перебування сторін у шлюбі (а. с. 22-28, т. 1).
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції вірно урахував, що спірний садовий будинок був побудований ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період шлюбу за спільні кошти, на час припинення шлюбу був фактично готовий до експлуатації та використовувався відповідачем ОСОБА_2 , але офіційно не введено в експлуатацію і право власності на нього не було зареєстровано.
Під час розгляду цієї справи ОСОБА_2 без згоди ОСОБА_1 продав не лише спірну земельну ділянку, а й будівельні матеріали ОСОБА_4 і в подальшому це майно протягом місяці двічі було відчужено.
Право власності на садовий будинок зареєстровано 02 серпня 2017 року за останнім набувачем ОСОБА_3 після сплину менше ніж двох місяців після набуття у володіння спірної земельної ділянки 07 червня 2017 року.
Підставою для державної реєстрації права власності на цей садовий будинок за ОСОБА_3 є, зокрема, декларація про готовність об`єкта до експлуатації, видана 28 липня 2017 року відділом з питань державного архітектурного будівельного контролю виконавчого комітету Обухівської міської ради (а. с. 190, т. 2).
За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми, самочинним є будівництво об`єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов. Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Разом з тим, за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 02 серпня 2017 року проведено державну реєстрацію права власності на спірний будинок на підставі, зокрема, декларації про готовність об`єкта до експлуатації, виданої 28 липня 2017 року відділом з питань державного архітектурного будівельного контролю виконавчого комітету Обухівської міської ради, що свідчить про узаконення будівництва спірного будинку та унеможливлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Зазначене свідчить про те, що садовий будинок не є самочинним будівництвом, його введено в експлуатацію, а тому воно може бути об`єктом поділу між подружжям, незважаючи на реєстрацію права власності на нього за особою, яка не є забудовником садового будинку.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про можливість поділу цього будинку між подружжям, які за спільні кошти та під час перебування у шлюбі побудували спірний об`єкт нерухомості.
Таким чином, посилання у касаційній скарзі на те, що спірний будинок не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя, з огляду на самочинність будівництва, є помилковими.
Висновки суду апеляційної інстанції про те, що садовий будинок АДРЕСА_1 , набуто під час перебування сторін у шлюбі і є спільною власністю подружжя, яке підлягає поділу між ними в річних частках, ґрунтуються на вимогах закону та матеріалах справи.
Щодо витребування майна із чужого незаконного володіння
Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди мають враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Правилом частини першої статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого порушеного права.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності.
Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Такі ж права має законний володілець майна.
ЦК України передбачено серед способів захисту порушених прав віндикацію та реституцію.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК Українивитребування майна власником від добросовісного набувача можливе за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Положення статті 388 ЦК Українизастосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке надалі було відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їх волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Установивши, що Ѕ частка земельної ділянки та садового будинку АДРЕСА_1 , вибули із власності ОСОБА_1 поза її волею, згоди на відчуження спірної нерухомості остання своєму колишньому чоловіку ОСОБА_2 не надавала, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, для витребування Ѕ частки спірного майна із незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що земельна ділянка належить йому на підставі укладеного із ОСОБА_5 договору купівлі-продажу, який є дійсним, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, оскільки власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно у особи, яка не мала права його продавати, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович