№ 3/27/5022-316/2012

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2021 року

м. Київ

Справа № 3/27/5022-316/2012

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючий), Бенедисюка І.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії АТ "Укрексімбанк" в місті Тернополі (далі - АТ "Укрексімбанк", Банк, скаржник) - Іващенко І.О. (адвокат),

відповідача - Фізичної особи - підприємця Васьковської Ольги Василівни (далі - Підприємець, ФОП Васьковська О.В., відповідач) - Осів П.В. (адвокат),

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: 1) ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) - Осів П.В. (адвокат);

2) ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4) - не з`явилися;

3) ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2) - не з`явилися;

4) ОСОБА_3 - (далі - ОСОБА_3 ) - не з`явилися,

розглянув касаційну скаргу АТ "Укрексімбанк"

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 (головуючий - суддя Бонк Т.Б., судді: Матущак О.І., Якімець Г.Г.)

у справі № 3/27/5022-316/2012

за позовом АТ "Укрексімбанк"

до ФОП Васьковської О.В.

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) ОСОБА_1 ; 2) ОСОБА_4 ; 3) ОСОБА_2 ; 4) ОСОБА_3 ,

про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Історія справи

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Банк звернувся до суду з позовом (з урахуванням подальшого уточнення позовних вимог) про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 10.08.2006 № 66206Z10 (далі - Договір іпотеки) шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах.

1.2. Позовна заява мотивована неналежним виконанням позичальниками ( ОСОБА_6 , ОСОБА_4 і ОСОБА_2 ) своїх зобов`язань за кредитними договорами, внаслідок чого у них існує непогашена заборгованість. Кредитні договори забезпечені Договором іпотеки спірного майна, а відтак в рахунок стягнення заборгованості за кредитними договорами Банк має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2.1. Справа розглядалась неодноразово.

2.2. Рішенням господарського суду Тернопільської області від 08.11.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.05.2018, у задоволені позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 07.07.2018 рішення Господарського суду Тернопільської області від 08.11.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17.05.2018 зі справи № 3/27/5022-316/2012 скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області.

У постанові Верховного Суду від 07.07.2018 у цій справі суд зокрема вказав, що:

-встановлений судами попередніх інстанцій факт невиконання ОСОБА_1 , ОСОБА_4 і ОСОБА_2 своїх зобов`язань за кредитними договорами перед Банком дає останньому як кредитору та іпотекодержателю право здійснити задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, який належить Підприємцю на праві власності;

- суди попередніх інстанцій, відмовляючи у позові з наведених підстав, не з`ясували обставин отримання Підприємцем у Банку обов`язкового письмового погодження на проведення реконструкції предмета іпотеки, передбаченого пунктом 2.3.3 Договору іпотеки. Так, у пункті 2.3.3 Договору іпотеки сторони погодили, що іпотекодавець має право здійснювати істотні поліпшення предмета іпотеки лише за письмовою згодою іпотекодержателя. Судами також не досліджено інші умови Договору іпотеки щодо прав та обов`язків сторін у частині використання та збереження майна, переданого в іпотеку. Зазначені обстави мають істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки за встановлення факту порушення позичальниками своїх зобов`язань за кредитними договорами, забезпечених іпотекою, відмова судів попередніх інстанцій звернути стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з односторонньою зміною іпотекодавцем його характеристик порушує гарантовані законодавством України права Банку задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки;

- судами попередніх інстанцій не досліджено питання щодо можливості часткового задоволення позову шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки загальною площею 950,3 кв. м, право власності на яке наразі зареєстровано за Підприємцем без врахування створеної в результаті реконструкції прибудови та з коригуванням початкової ціни його продажу без врахування вартості новоствореної прибудови.

2.3. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 17.02.2020 (суддя Гирила І.М.): позов задоволено частково;

- у рахунок погашення АТ "Державний експортно-імпортний банк України" заборгованості на загальну суму 136 707,31 дол. США та 138 008,69 грн за такими кредитними договорами: - від 10.08.2006 №66206С6, укладеним між ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та фізичною особою ОСОБА_1 - 113,16 грн пені за прострочені відсотки та 42 084,61 грн пені за прострочену заборгованість по кредиту; - від 10.08.2006 №66206С7, укладеним між ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та громадянином Литви Будрене Відою Аудрою - 30,70 грн пені за прострочені відсотки та 50 780,22 грн пені за прострочену заборгованість по кредиту; - від 10.08.2006 №66206С8, укладеним між ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та громадянином Литви ОСОБА_2 - 136 707 дол. США 31 цент суми неповернутого кредиту, 45 000 грн пені за прострочені відсотки та пені за прострочену заборгованість по кредиту, звернуто стягнення на належне на праві власності ФОП Васьковській О.В., АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , на підставі Договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Мартюк Л.О. 14.08.2006 по реєстру №6565, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 14.08.2006 за №1503309 та ТОВ "Міське бюро технічної інвентаризації" 31.10.2006 за №12347554 в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним №16574105, нерухоме майно - предмет іпотеки за Іпотечним договором від 14.08.2006 №66206Z10: цегляні приміщення, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3, а саме: під літ. А основна будівля загальною площею 149,9 кв.м, під літ. Б-В будівля холодильних камер та майстерні загальною площею 248,9 кв.м, під. літ. Ж виробничо-складська будівля загальною площею 551,5 кв.м, з усіма його приналежностями (добудовами) загальною площею 186,9 кв.м, створеними у процесі реконструкції, шляхом продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах за початковою ціною, визначеною при примусовому виконанні рішення на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій;

- провадження у справі у частині звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення АТ "Державний експортно-імпортний банк України" заборгованості по тілу кредиту в сумі 21 926,03 дол. США та заборгованості по відсотках за користування кредитом в сумі 12 107,99 дол. США за кредитним договором від 10.08.2006 №66206С8, укладеним між ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" та громадянином Литви ОСОБА_2 , закрито;

- стягнуто з ФОП Васьковської О.В. на користь АТ "Державний експортно-імпортний банк України" 130 739,72 грн у повернення сплаченого позивачем судового збору, 4 955 грн понесених позивачем витрат за послуги із вчинення нотаріальних дій, 11 114 грн понесених позивачем витрат за послуги із здійснення перекладу документів, 660 євро та 609,14 грн понесених позивачем витрат за надання послуг щодо вручення документів;

- у решті позову відмовлено.

2.4. Рішення суду першої інстанції мотивовано, зокрема, тим, що:

- факт надання коштів позичальникам за кредитними договорами є встановленим; - вимоги (повідомлення) про дострокове погашення кредитів за №066-003/857, №066-003/856 та №066-003/854 від 16.03.2011, як встановлено рішенням суду від 10.05.2017 у справі №921/428/16-г/5, яке набрало законної сили, отримані 19.03.2011;

- викладені у повідомленнях за №066-003/857, №066-003/856 та №066-003/854 від 16.03.2011 вимоги Банку про дострокове погашення кредиту Позичальники повинні були виконати до 19.04.2011 та, відповідно, строк виконання зобов`язань Позичальниками за Кредитними договорами щодо повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом та сплати пені настав 20.04.2011, і у Позичальників виник відповідний обов`язок достроково погасити кредит на підставі частини десятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів";

- судом зроблено перерахунок та здійснено перевірку позовної давності щодо нарахованих сум пені; враховано заборгованість ОСОБА_2, встановлену рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 05.02.2014 у справі №607/1805/13-ц, та суми часткової оплати боргу;

- суд, враховуючи те, що станом на день звернення позивача до суду з цим позовом заборгованість по кредитах ОСОБА_1 та ОСОБА_4 погашена у повному обсязі, дійшов висновку про задоволення клопотання відповідача про зменшення розміру пені та зменшив встановлений судом розмір правомірно нарахованої та такої, що визначена в межах встановленої законом позовної давності, пені за Кредитними договорами № 66206С5 та № 66206С7 від 10.08.2006 до 50 %;

- провадження у справі у частині звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення Банку заборгованості по тілу кредиту у сумі 21 926,03 дол. США та заборгованості по відсотках за користування кредитом у сумі 12,107,99 дол. США за Кредитним договором №66206С8 від 10.08.2006 суд підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України);

- враховуючи те, що, приступаючи до будівництва (реконструкції існуючого рибно-переробного комплексу), відповідач, всупереч умовам укладеного Іпотечного договору, не повідомив Банк про зміни, які можуть відбутися з предметом іпотеки; зміна (реконструкція) предмету іпотеки, зокрема збільшення площі переданого в іпотеку нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, відбувалась за наслідками проведеної під час дії Іпотечного договору реконструкції без згоди Іпотекодержателя (позивача у справі); станом на день розгляду цього спору в суді реєстрація права власності ні на реконструйований об`єкт іпотеки, ні на здійснену відповідачем добудову не проведена; здійснена відповідачем без відома та згоди Банку внаслідок реконструкції добудова до переданого в іпотеку нерухомого майна не виділена в натурі, останній не присвоєно окрему поштову адресу, а згідно з наведеним у Декларації про готовність об`єкту до експлуатації реконструйований об`єкт - існуючий рибно-переробний цех знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 - адресою місцезнаходження переданого в іпотеку нерухомого майна, суд дійшов висновку, що здійснена відповідачем у результаті реконструкції предмета іпотеки добудова є частиною переданого в іпотеку нерухомого майна і на неї поширюється іпотека. Зміни, що відбулись стосовно переданого в іпотеку за Іпотечним договором від 14.08.2006 нерухомого майна, не змінюють обсягу прав позивача як Іпотекодержателя.

2.5. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 06.04.2021: рішення Господарського суду Тернопільської області від 17.02.2020 у частині задоволення позову скасовано; у цій частині прийнято нове рішення; у позові Банку до ФОП Васьковської О.В. про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено; у решті рішення залишено без змін; стягнуто з Банку на користь ФОП Васьковської О.В. 54 416,57 грн судового збору за перегляд рішення апеляційним судом.

2.6. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з того, що:

- строк виконання зобов`язань позичальниками за кредитними договорами щодо повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредиту та сплати пені настав 20.04.2011, а відтак з 20.04.2011 у позивача припинилось право нараховувати передбачені договором проценти та пеню;

- посилання суду першої інстанції на встановлені рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 05.02.2014 у справі №607/1805/13-ц обставини щодо розміру заборгованості за кредитним договором № 66206С8 суперечать частині п`ятій статті 75 ГПК України та правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 12.05.2020 у справі № 921/730/13-г/3. Суд вказав, що позивачем заявлено до стягнення проценти та пеню, які нараховані після 20.04.2011, тобто після звернення банку до позичальників з вимогою про дострокове погашення кредиту, після втрати банком права з 20.04.2011 нараховувати передбачені договором проценти та пеню;

- загальна площа переданого в іпотеку майна збільшилась до 1 137,2 кв.м (площа приміщень, переданих за іпотечним договором - 950,3кв.м + площа приєднаних приміщень 186,9кв.м), що свідчить про те, що у результаті проведеної реконструкції передані в іпотеку приміщення змінили свої якісні характеристики, тобто стали іншою річчю та втратили тотожність з тим об`єктом, на який відповідачем оформлено право власності і який передавався в іпотеку;

- відповідач зверталась до позивача листами від 04.04.2013 та від 03.09.2013 для надання дозволу зареєструвати право власності на майно, що перебуває у іпотеці, з врахуванням здійсненої його реконструкції. У своїй відповіді на звернення відповідача банк у листі від 22.07.2013 №066-011/1414 відмовив у наданні згоди на реєстрацію права власності на реконструкцію виробничих приміщень, посилаючись на наявну заборгованість позичальників по кредитних договорах. З огляду на вказане суд дійшов висновку, що саме відсутність згоди банку на оформлення відповідачем права власності на майновий комплекс загальною площею 1136,5 кв.м (після здійснення реконструкції) унеможливила проведення такої реєстрації та подальшого поділу;

- іпотека на приєднані приміщення - не поширюється;

- передане позивачу в іпотеку майно є спільною сумісною власністю подружжя - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який надав нотаріально посвідчену згоду від 14.08.2006 на передачу в іпотеку придбаних за спільні кошти подружжя приміщень загальною площею 950,3 кв.м. Суд апеляційної інстанції зазначив, що, приймаючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції не дослідив вказаних обставин щодо належності спірних приміщень до спільної власності відповідача та її чоловіка, що свідчить про те, що суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 як співвласника предмета іпотеки, який не був залучений місцевим судом до участі у справі, що відповідно до пункту 4 частини третьої статті 277 ГПК України є порушенням норм процесуального права та є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. У касаційній скарзі до Верховного Суду АТ "Укрексімбанк" просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 у справі № 3/27/5022-316/2012 у частині скасування рішення Господарського суду Тернопільської області від 17.02.2020 та відмови у позові; залишити в силі у цій частині рішення Господарського суду Тернопільської області від 17.02.2020 № 3/27/5022-316/2012 про часткове задоволення позову.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

4. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. На обґрунтування своєї правової позиції АТ "Укрексімбанк" у поданій касаційній скарзі із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного:

- у постанові Верховного Суду від 07.08.2018 у справі № 3/27/5022-316/2012, якою дана справа була направлена на новий розгляд. При цьому скаржник зазначає, що суд порушив частину п`яту статті 310 та статтю 316 ГПК України щодо обов`язковості вказівок, що містяться у постанові суду касаційної інстанції;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц про відступ від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, яка неправомірно застосована апеляційним судом у цій справі;

- у постановах Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/12604/18, від 23.03.2021 у справі № 913/71/20, від 06.04.2021 у справі № 921/386/18, від 14.03.2018 у справі № 344/428/16-ц, від 13.03.2018 у справі № 921/38/16-г/3, від 06.07.2016 у справі № 6-1213цс16;

- у постанові Верховного Суду України від 04.12.2013 №6-130цс/13 стосовно застосування положень статті 376 Цивільного кодексу України.

4.2. Із посиланням на пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України скаржник обґрунтовує касаційну скаргу необхідністю відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Скаржник зазначає, що, застосовуючи висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 31.10.2018 у справі №202/4494/16-ц, Західний апеляційний господарський суд не врахував того, що такий висновок був наданий у контексті того, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 20.06.2018, якою він передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, зазначив, що предметом цього спору є застосування положень частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо припинення поруки у зв`язку зі зверненням кредитора з вимогою до поручителя з порушенням встановленого законодавством або договором поруки строку, при наявності преюдиційного рішення суду про задоволення вимог кредитора до поручителя.

Вказані фактичні обставини, на думку скаржника, свідчать про те, що правовідносини у справі № 202/4494/16-ц не є подібними із правовідносинами у цій справі № 3/27/5022-316/2012.

АТ "Укрексімбанк" вважає, що правовідносини у справі №202/4494/16-ц, на які зробив посилання Західний апеляційний господарський суд, не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, оскільки підстави позовів у цих справах, відповідно і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах.

Відтак скаржник наголошує, що висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц не може бути застосований при вирішенні цієї справи та при спростуванні права Банку на нарахування пені ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Крім того, скаржник зазначає, що на час застосування апеляційним судом вказаної правової позиції уже існувала постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц про відступ від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц.

Ще однією підставою необхідності відступлення від застосованого Західним апеляційним господарським судом висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, на думку скаржника, є застосування принципу правової визначеності. Надаючи у постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц спірний висновок, Велика Палата Верховного Суду не обґрунтувала його жодним чином та не відступила від постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14, чим порушила принцип правової визначеності.

За таких обставин скаржник вважає, що ним підтверджено необхідність відступлення від висновку, наданого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31.10.2018 року у справі № 202/4494/16-ц щодо припинення нарахування обумовленої в договорі неустойки після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

4.3. Окрім цього, АТ "Укрексімбанк" з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Вказану підставу касаційного оскарження скаржником обґрунтовано відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання нарахування пені (неустойки/ штрафних санкцій) після настання строку виконання зобов`язань (спливу строку кредитування/ у разі пред`явлення до позичальника вимоги/ прийняття рішення про стягнення боргу).

При цьому скаржник зазначає, що право на штрафну санкцію виникає лише за невиконане або несвоєчасно виконане (прострочене) зобов`язання. Більше того, закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, обмежується строком шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Отже, АТ "Укрексімбанк" з посиланням на частину п`яту статті 302 ГПК України зазначає, що обставини у даній справі містять виключну правову проблему, а відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування права на нарахування штрафних санкцій після настання строку виконання зобов`язань (спливу строку кредитування/ у разі пред`явлення до позичальника вимоги/ прийняття рішення про стягнення боргу) є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

4.4. Також скаржник з посиланням на пункт 4 частини другої статті 287 та частину третю статті 310 ГПК України зазначає, що судом порушено частину п`яту статті 75 ГПК України щодо встановлення обставин стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Поряд з цим скаржник зазначає, що стосовно наявності заборгованості по тілу боргу апеляційний суд не навів жодних аргументів, зазначивши лише про те, що встановлені рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 05.02.2014 у справі № 607/1805/13-ц обставини щодо розміру заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором № 66206С8 суперечать частині п`ятій статті 75 ГПК України та правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові 12.05.2021 у справі № 921/730/13-г/3.

Такі висновки Західного апеляційного господарського суду, на думку скаржника, порушують як норми матеріального, так і норми процесуального права, практику Європейського суду та правові позиції Верховного Суду, зокрема викладені у постанові Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/12604/18 та зазначені в постанові Західного апеляційного господарського суду від 21.05.2019 у справі № 921/38/16-г/3, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 29.08.2019.

4.5. Скаржник зазначає, що висновок, наданий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц щодо того, що: «право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання» не обґрунтований жодним чином та не узгоджується (прямо суперечить) із чинними нормами Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України, оскільки у вказаних актах право на нарахування неустойки закріплено як забезпечувальне зобов`язання, яке направлене на своєчасне його виконання.

Скаржник зазначає, що з аналізу норм законодавства слідує, що право на штрафну санкцію виникає лише за невиконане або несвоєчасно виконане (прострочене) зобов`язання. Більше того, закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, обмежується строком у шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

4.6.АТ «Укрексімбанк» вважає, що викладені обставини у справі містять виключну правову проблему, а відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування права на нарахування штрафних санкцій після настання строку виконання зобов`язань (спливу строку кредитування/ у разі пред`явлення до позичальника вимоги) є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

5. Позиція відповідача, викладена у відзиві на касаційну скаргу

5.1. ФОП Васьковська О.В. 05.03.2021 направила на адресу Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність доводів скаржника, просила відмовити у задоволенні клопотання Банку про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

5.2. ФОП Васьковська О.В. зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц відступила від висновку щодо припинення поруки після ухвалення рішення, а не від висновку, щодо права кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

5.3. ФОП Васьковська О.В. зазначає, що правовідносини у справах, на які скаржник посилається як на підставу касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, не є подібними до правовідносин у справі №3/27/5022-316/2012.

5.4. ФОП Васьковська О.В. вказує на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.10.2018 у справі №202/4494/16-ц вказала, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим поговором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Аналогічні висновки висловлено у низці інших постанов Верховного Суду: у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №310/11534/13-ц; у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 у справі №752/2605/13-11, від 26.06.2019 у справі № 756/5568/17, від 17.01.2020 у справі № 311/3806/14, від 26.05.2021у справі № 757/264/16, від 09.06.2021 у справі №346/2764/15-ц, від 02.06.2021 у справі № 2-6460/11.

ФОП Васьковська О.В. вважає відсутніми підстави для відступлення від зазначеного висновку.

5.5. ФОП Васьковська О.В. вказує, що твердження скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання нарахування пені (неустойки/штрафних санкцій) після настання строку виконання зобов`язань (спливу строку кредитування/у разі пред`явлення до позичальника вимоги/прийняття рішення про стягнення боргу) є безпідставним. Наявність численної однозначної судової практики з наведеного питання (щодо припинення нарахування пені (неустойки/штрафних санкцій) після настання строку виконання зобов`язань (спливу строку кредитування/у разі пред`явлення до позичальника вимоги/прийняття рішення про стягнення боргу) свідчить про відсутність виключної правої проблеми з наведеного питання, що, у свою чергу, є підставою для відмови у передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

5.6. Від інших учасників справи відзиви на касаційну скаргу не надходили.

5.7. АТ "Укрексімбанк" 05.08.2021 засобами поштового зв`язку направило на адресу Верховного Суду заперечення на відзив на касаційну скаргу, яке зареєстроване Верховним Судом 10.08.2021. У поданих запереченнях Банк вказує на необґрунтованість доводів ФОП Васьковської О.В., викладених у відзиві, та вказує про те, що судом першої інстанції у цій справі винесено законне та обґрунтоване рішення.

5.8. Від ФОП Васьковська О.В. 11.08.2021 та 12.08.2021 надійшли письмові пояснення, які відповідач просить врахувати під час розгляду касаційної скарги.

5.9. Протокольною ухвалою від 12.08.2021 вказані заперечення на відзив на касаційну скаргу та письмові пояснення долучено до матеріалів справи та оцінюються судом з урахуванням статей 46 300 ГПК України.

6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

6.1. ВАТ "Укрексімбанк" (правонаступником якого є Банк) та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 і ОСОБА_2 10.06.2006 укладено три окремі кредитні договори на споживчі потреби: кредитний договір № 66206С6 з позичальником ОСОБА_1 ; кредитний договір № 66206С7 з позичальником ОСОБА_4 та кредитний договір № 66206С8 з позичальником ОСОБА_2 (далі - Кредитні договори).

6.2. Відповідно до пункту 2.1 Кредитних договорів ВАТ "Укрексімбанк" зобов`язався надати кожному з позичальників на поточні потреби кредит у розмірі 300 000,00 доларів США з кінцевою датою погашення 07.08.2013, а позичальники зобов`язалися щомісячно сплачувати ВАТ "Укрексімбанк" проценти за користування кредитом у валюті кредиту у розмірі річної процентної ставки, яка визначається наступним чином: LIBOR (12m) + 6,55%, але не нижче 12,25% річних.

6.3. Згідно з пунктами 2.3.1, 2.3.2 Кредитних договорів кредит надається позичальникам у безготівковій формі. Платежі здійснюються у доларах США шляхом перерахування суми кредиту на поточні рахунки позичальників з подальшим зняттям готівкових коштів через касу банку, з одночасним утворенням заборгованості за кредитом на позичковому рахунку позичальників у ВАТ "Укрексімбанк".

6.4. За приписами пунктів 2.4.1, 2.5.1 Кредитних договорів проценти за користування кредитом нараховуються на фактичну суму заборгованості за кредитом із розрахунку фактичної кількості днів періоду нарахування процентів на основі банківського року і підлягають сплаті з 1 по 15 число кожного місяця. Позичальники зобов`язані в останній день погашення кредиту погасити проценти за користування кредитом та інші платежі за договорами. Позичальники зобов`язані погасити кредит згідно з графіком погашення кредиту.

6.5. Додатками № 1 до Кредитних договорів визначено графіки надання та погашення кредитів за договорами із строком повернення останнього платежу у серпні 2013 року.

6.6. Відповідно до пунктів 4.2 та 6.3 Кредитних договорів позичальник зобов`язаний здійснити дострокове погашення кредиту або його частини, нарахованих процентів за користування кредитом, комісій, зборів та інших належних до сплати платежів за договором протягом 10 календарних днів з дня отримання письмової вимоги банку про таке дострокове погашення у випадку, якщо, зокрема, позичальник не сплатив банку у строк платежі по погашенню кредиту, будь-яку іншу суму, належну до сплати згідно з пунктом 2.2 договору. Позичальник зобов`язаний сплатити зазначену у повідомленні суму протягом 10 банківських днів з дати отримання повідомлення. У випадку порушення зазначеного строку сплати, банк набуває право стягнути заборгованість з позичальника за кредитом, процентами та іншими платежами за договором, зокрема, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна. При цьому, будь-яке повідомлення, що надсилається згідно з договором, повинно подаватися у письмовій формі з дотриманням відповідних процедур при доставці особисто, поштою, телексом чи факсом на адресу відповідної сторони, зазначеної в пункту 6.3 договору. У разі порушення строків погашення кредиту, вказаних у графіку, процентів та платежів за договором, позичальник сплачує банку за кожен день прострочення, включаючи день проплати, пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України за кожен день прострочення, що діяла за період, за який сплачується пеня. Пеня нараховується на суму прострочених платежів, починаючи з дати виникнення простроченої заборгованості до дати повного погашення простроченої заборгованості за кредитом, процентами та платежами за договором у повному обсязі (пункт 2.4.2 Кредитних договорів).

6.7. У подальшому сторонами внесені зміни до Кредитних договорів, зокрема: 1) додатковими угодами від 19.06.2007 змінено пункт 2.2.1 договорів у частині формули визначення розміру річної процентної ставки - LIBOR (12m) + 6,52%, але не нижче 11,85% річних; 2) додатковими угодами від 18.07.2008 внесені зміни в частині реквізитів рахунків, на які сплачується комісія за внесення змін до договору та пеня, а також внесені низку інших змін, в т.ч. щодо видів забезпечення виконання зобов`язань за договорами; 3) додатковими договорами від 16.03.2009 внесені зміни щодо квартальних строків подання звітності по доходах і витратах позичальників та доповнено договори умовою, відповідно до якої у випадку невиконання зобов`язання щодо подання звітності по доходах і витратах позичальників, банк збільшує відсоткову ставку на 1% річних. Також вказаними додатковими договорами викладено в новій редакції графіки погашення кредитів, відповідно до яких позичальникам надано відстрочення погашення кредитів з березня по серпень 2009 року без зміни кінцевої дати, та внесені зміни щодо видів забезпечення виконання зобов`язань за договорами; 4) договорами від 15.09.2009 внесені зміни у частині умов подання звітності та збільшення відсоткової ставки на 1% при порушенні порядку подання звітності, змінено графіки погашення сум кредитів, відповідно до яких позичальникам надано відстрочення погашення кредиту з вересня 2009 року по лютий 2010 року без зміни кінцевої дати. Також кредитні договори доповнено умовами, які надають право банку скасувати вказане відстрочення та встановити графік погашення заборгованості щомісяця рівними частинами; 5) договорами про внесення змін від 15.03.2010 та від 15.09.2010 змінено графіки погашення кредитів, відповідно до яких позичальникам реструктуризовано погашення кредиту в період з березня по листопад 2010 року без зміни кінцевої дати.

6.8. На виконання умов Кредитних договорів ВАТ "Укрексімбанк" надав кожному позичальнику передбачені договорами кредитні кошти в розмірі 300 000,00 доларів США, що підтверджується розпорядженнями від 14.08.2006 про зарахування відповідних сум валюти на поточні рахунки позичальників та меморіальними валютними ордерами від 14.08.2006 № 3523, від 14.08.2006 № 3524, від 14.08.2006 № 3543.

6.9. Банк на підставі пункту 4.2 Кредитних договорів 16.03.2011 звернувся до позичальників з листами-вимогами про дострокове погашення кредиту № 066-003/857 (до ОСОБА_1 ), № 066-003/856 (до ОСОБА_4 ) та №066-003/854 (до ОСОБА_2 ), у яких зазначив суму простроченого основного боргу у розмірі 20 220,00 доларів США кожного з позичальників та залишкову суму основного боргу у розмірі 161 080,00 доларів США кожного з позичальників. Зобов`язав позичальників протягом 30-ти днів з моменту отримання вимоги сплатити: всю суму неповернутого кредиту; відсотки, які будуть нараховані станом на дату сплати заборгованості; пеню за неналежне виконання умов договору станом на дату сплати заборгованості.

6.10. Лист-вимогу від 16.03.2011 № 066-003/857 отримано ОСОБА_1 19.03.2011, що підтверджується повідомленням про вручення рекомендованого поштового відправлення. Листи-вимоги від 16.03.2011 № 066-003/856 та № 066-003/854 направлені ОСОБА_4 та ОСОБА_2 за поштовою адресою: АДРЕСА_2 та повернулися 18.04.2011 на адресу Банку з відміткою "за закінченням терміну зберігання". Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 10.05.2017 у справі №921/428/16-г/5, яке набрало законної сили 18.09.2017, встановлено, що вказані вище вимоги Позичальниками отримано 19.03.2011. Зі змісту зазначеного судового рішення вбачається, що обставини щодо надіслання та, відповідно, отримання Позичальниками вказаних вимог не заперечувались і учасниками справи № 921/428/16-г/5. Також суд зазначив, що дані обставини не заперечувались і учасниками даної справи.

6.11. У подальшому позичальники здійснювали погашення кредитів, процентів та інших платежів за своїми Кредитними договорами. ОСОБА_1 достроково погасила свою заборгованість у розмірі 155 525,00 доларів США у період з 26.07.2011 по 19.12.2011, ОСОБА_4 аналогічну суму заборгованості - 20.12.2011.

6.12. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 05.02.2014 зі справи № 607/1805/13-ц, яке набрало законної сили, за позовом Банку стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та СП "Луміс" (поручитель) на користь Банку заборгованість за кредитним договором від 10.08.2006 № 66206С8 в сумі 171 611,22 долара США, що еквівалентно 1 371 688,49 грн, та 45 000,00 грн пені за прострочення виконання зобов`язань. Зі змісту зазначеного рішення вбачається, що стягувана сума заборгованості розрахована станом на 17.01.2014 та складається з таких частин: 158 633,34 долара США заборгованості за кредитом, що еквівалентно 1 267 956,29 грн, та 12 977,88 долара США заборгованості за відсотками, що еквівалентно 103 732,20 грн. Суми пені за прострочену заборгованість в розмірі 372 321,27 грн та пені за прострочені відсотки в розмірі 32 857,07 грн були зменшені судом до 45 000,00 грн на підставі частини третьої статті 551 ЦК України.

6.13. У рахунок погашення основного боргу за кредитним договором від 10.08.2006 № 66206С8 ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 у рахунок погашення основного боргу за кредитним договором від 10.08.2006 №66206С8 здійснила оплату 22 000,00 долара США з призначенням платежу «погашення нарахованих процентів» (квитанція від 15.11.2013 №3426), 21 926,03 долара США з призначенням платежу «погашення основного боргу» (квитанція від 16.04.2014 №1363) та 18 073,97 доларів з призначенням платежу «погашення нарахованих процентів» (квитанція від 16.04.2014 №1365).

6.14. Суд першої інстанції, дослідивши в матеріалах даної справи квитанцій встановив, що у рахунок погашення заборгованості за договором № 66206С8 позичальник згідно з квитанцією від 16.04.2014 №1363 сплатив 21 926,03 долара США на погашення основного боргу та згідно з квитанціями від 15.11.2013 № 3426 та від 16.04.2014 № 1365 сплатив 22 000,00 долара США та 18 073,97 долара США в рахунок погашення нарахованих процентів. У зв`язку з чим суд визначив борг ОСОБА_2 за кредитним договором №66206С8 по тілу кредиту в сумі 136 707,31долара США (158 633,34 - 21 926,03) та з урахуванням проведених вище оплат відсотків, які перевищують суму заявленої до стягнення суми відсотків у даній справі (12 107,99дол. США), вказав про відсутність в межах визначених позивачем періодів у ОСОБА_2 заборгованості по відсотках. Щодо визначених позивачем розмірів пені на прострочену заборгованість по тілу кредиту в сумі 197 880,62 грн та пені на прострочені відсотки в сумі 7 779,05 грн суд вказав, що з урахуванням присудженої рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 05.02.2014 у справі №607/1805/13-ц пені в сумі 45 000,00грн, позивач не вправі заявляти до стягнення більшу суму пені, обраховану станом на 10.04.2012, ніж визначену у рішенні від 05.02.2014 - 45 000,00 грн.

6.15. Суд першої інстанції вказав, що за встановлених обставин, з врахуванням приписів частини шостої статті 232 ГК України, статті 258 ЦК України, заяви відповідача про застосування позовної давності, такою, що визначена в межах встановленого законом строку позовної давності, суд визнає заборгованість:

- за Кредитним договором №66206С6 (позичальник - ОСОБА_1 ) в сумі 84 169 грн 22 коп. пені за несвоєчасну сплату тіла кредиту за період з 20.04.2011 по 20.10.2011 та 226 грн 32 коп. пені за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитом за період з 20.04.2011 по 25.05.2011;

- за Кредитним договором №66206С7 (позичальник - ОСОБА_4 ) в сумі 101 560 грн 44 коп. пені за несвоєчасну сплату тіла кредиту за період з 20.04.2011 по 20.10.2011 та 61 грн 39 коп. пені за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитом за період з 20.04.2011 по 25.05.2011.

Пеня за несвоєчасну сплату тіла кредиту за період з 23.01.2011 по 19.04.2011, пеня за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитом за період з 23.01.2011 по 20.04.2011 за Кредитним договором №66206С6, а також пеня за несвоєчасну сплату тіла кредиту за період з 23.01.2011 по 19.04.2011 за Кредитним договором №66206С7 нарахована поза межами встановленого законом строку позовної давності.

При цьому, суд першої інстанції, розглянувши клопотання відповідача про зменшення розміру пені, вважав за доцільне скористатись повноваженнями, наданими йому чинним законодавством та зменшити встановлений судом розмір нарахованої пені за Кредитними договорами №66206С5 та №66206С7 від 10.08.2006 до 50 %.

6.16. Суд апеляційної інстанції зазначив, що строк виконання зобов`язань позичальниками за кредитними договорами щодо повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредиту та сплати пені настав 20.04.2011, а відтак з 20.04.2011 у позивача припинилось право нараховувати передбачені договором проценти та пеню. Тому, суд апеляційної інстанції вважав необґрунтованими розрахунки суду першої інстанції щодо заборгованості за Кредитним договором №66206С6 та за Кредитним договором №66206С7.

6.17. Щодо заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 10.08.2006 №66206С8, то суд апеляційної інстанції вказав, що позивачем не обґрунтовано визначеного ним загального розміру кредитної заборгованості позичальників в сумі 170 741,33 долара США та 450 516,01 грн, з метою погашення якого поданий позов про звернення стягнення на предмет іпотеки у даній справі.

6.18. Під час розгляду даної справи судом першої інстанції призначалася судово-економічна експертиза, висновком якої від 10.04.2013 № 5191/12-22 підтверджено наданий Банком розрахунок заборгованості позичальників по неповернутому основному боргу, несплачених строкових та прострочених відсотках, а також пені. Водночас даний висновок експертизи містить дані про стан розрахунків між Банком та позичальниками на момент проведення експертизи, він не враховує подальших нарахувань та розрахунків за Кредитними договорами, обставин того, що у рішенні Тернопільського міськрайонного суду від 05.02.2014 зі справи № 607/1805/13-ц було суттєво зменшено розмір пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 , а також необґрунтованості нарахування ОСОБА_4 140 531,49 грн пені по тілу кредиту за період з 23.01.2011 по 20.12.2011 внаслідок неотримання нею вимоги Банку про дострокове погашення кредиту.

6.19. Пунктом 2.8.1 Кредитних договорів (з врахуванням змін від 18.07.2008 та від 16.03.2009) встановлено, що виконання зобов`язань позичальників за цими договорами забезпечується, зокрема, іпотекою нерухомого майна, що належить СПД Васьковській О.В. , а саме: основна будівля, площею 149,9 кв. м, будівля холодильних камер та майстерні, площею 248,9 кв. м., виробничо-складська будівля, площею 551,5 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3, а також виробничим обладнанням (8 шт.), 2004 випуску, що знаходиться за цією адресою та належить СПД Васьковській О.В .

6.20. З метою забезпечення виконання грошових зобов`язань за Кредитними договорами 14.08.2006 ВАТ "Укрексімбанк" (іпотекодержателем) та Підприємцем (іпотекодавцем) укладено Договір іпотеки, за умовами якого іпотекою забезпечуються всі вимоги іпотекодержателя, що випливають із Кредитних договорів. Предметом іпотеки є нерухоме майно, цегляні приміщення загальною площею 950,3 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3, а саме: під літ "А" основна будівля загальною площею 149,9 кв. м, під літ. "Б-В" будівля холодильних камер та майстерні загальною площею 248,9 кв. м, під літ. "Ж" виробничо-складська будівля загальною площею 551,5 кв. м, належні іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Мартюк Л.О. 14.08.2006 за № 6565, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 14.08.2006 за № 1503309.

6.21. Відповідно до пункту 1.3 Договору іпотеки загальна вартість предмета іпотеки складає 3 042 000,00 грн, при цьому ця вартість може змінюватися, враховуючи зміни кон`юнктури ринку та стану майна.

6.22. Згідно з пунктом 2.1 Договору іпотеки іпотекодержатель має, зокрема, право: 1) за рахунок предмета іпотеки задовольнити в повному обсязі вимоги, що випливають із кредитного договору на момент фактичного задоволення, включаючи суму кредиту, проценти, неустойку, пеню; витрати, пов`язані з пред`явленням вимоги за основним зобов`язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки; витрати на утримання, збереження предмета іпотеки та страхування предмета іпотеки, а також інші збитки, завдані порушенням основного зобов`язання чи умов договору; 2) вимагати дострокового виконання зобов`язання, забезпеченого іпотекою за договором, у разі невиконання та/або неналежного виконання боржниками кредитного договору (у т.ч. й щодо оплати будь-яких платежів, які повинні здійснюватися відповідно до кредитного договору); 3) звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо протягом тридцятиденного строку письмова вимога іпотекодержателя до іпотекодавця або боржників, про усунення порушень зобов`язань за кредитним договором та/або іпотечним договором, з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки, залишена без задоволення.

6.23. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом позасудового врегулювання на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або будь-яким іншим чином відповідно до законодавства України. Реалізація предмета іпотеки у разі звернення на нього стягнення за рішенням суду проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог чинного законодавства України. Початкова ціна предмета іпотеки для його продажу на прилюдних торгах визначається у встановленому законодавством порядку (пункти 5.2, 5.5, 5.6 Договору іпотеки).

6.24. У зв`язку з невиконанням позичальниками своїх зобов`язань за Кредитними договорами Банк звернувся до Підприємця з повідомленням про порушення основного зобов`язання, в якому повідомив про розмір простроченої заборгованості позичальників та на підставі статті 35 Закону України "Про іпотеку" просив у не більше ніж 30-тиденний строк від дня отримання цього повідомлення сплатити зазначені суми неповернутого кредиту, несплачених відсотків та нарахованої пені, з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання даної вимоги. Вимога Банку отримана Підприємцем 28.01.2012, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення та залишена Підприємцем без задоволення.

7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції

7.1. Ухвалою Верховного Суду від 17.06.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 3/27/5022-316/2012 за касаційною скаргою Банку на підставі пунктів 1, 2, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України.

7.2. Предметом касаційного оскарження є постанова Західного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 у справі № 3/27/5022-316/2012 у частині скасування рішення Господарського суду Тернопільської області від 17.02.2020 та відмови у позові, у іншій частині рішення суду апеляційної інстанції не оскаржується жодною з сторін, відтак в іншій частині постанова Західного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 Верховним Судом не переглядається.

7.3. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

7.4. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

7.5. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

8. Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

8.1. Причиною спору у справі стало питання про наявність чи відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, що знаходиться у власності відповідача, внаслідок неналежного виконання позичальниками своїх зобов`язань за Кредитними договорами на підставі рішення суду шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах.

8.2. Верховний Суд виходить з того, що іпотека, як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання, є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх. Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку майна.

Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від зміни права власності на це майно.

Так, відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За приписами статей 1048 та 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути банку суму кредиту та сплатити проценти до дня повернення кредиту, при цьому, кредит вважається повернутим в момент зарахування грошової суми на банківський рахунок кредитора.

Згідно з частиною першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

За приписами статті 1 Закону України "Про іпотеку" (тут і далі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. При цьому, якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання (частини перша та друга статті 7 Закону України "Про іпотеку").

Відтак, під час розгляду цього спору судам необхідно достеменно встановити як факт невиконання позичальниками своїх зобов`язань за кредитними договорами перед Банком так і розмір невиконаних позичальниками зобов`язань за кредитними договорами. Адже саме невиконання зобов`язань позичальниками за кредитними договорами дає останньому як кредитору та іпотекодержателю право здійснити задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, який належить Підприємцю на праві власності. Дослідженню підлягають питання настання строку (терміну) виконання основного зобов`язання, строку кредитування/його спливу і у разі пред`явлення до позичальника вимоги/прийняття рішення про стягнення боргу, розмір забезпеченого іпотекою зобов`язання, дотримання Банком умов договору та статті 35 Закону України "Про іпотеку" щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання, дослідження та оцінка умов Договору іпотеки щодо самого предмету іпотеки та прав і обов`язків щодо нього у сторін, тощо.

8.3. Щодо права Банку на нарахування штрафних санкцій у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитним договором (у розрізі мотивів і підстав касаційного оскарження, визначених скаржником за пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України).

Відповідно до статей 11 629 ЦК України договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 526 ЦК України та статтею 193 ГК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) - частина перша статті 530 ЦК України.

Згідно з положеннями статей 599 629 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом - частина перша статті 612 ЦК України.

Згідно з частиною першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору (частини перша-друга статті 10561 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною 1 статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Водночас, за змістом частини 2 статті 625, статті 1050 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися внаслідок невиконання позичальником обов`язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом.

Плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625, статті 1050 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто, законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17.

Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

Тобто проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України, є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц дійшла висновків про те, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зазначено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, і права та інтереси позивача в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Тобто, у постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово і послідовно вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно, а відтак за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Відтак, зі спливом строку кредитування припиняється право позикодавця нараховувати проценти за кредитом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 також зазначено, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини 1 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.

У постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Схожі правові висновки містяться у низці постанов Верховного Суду, зокрема: у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 19.05.2020 у справі № 910/23028/17 (провадження 12-286гс18), у постановах Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 912/1433/16, від 21.07.2021 у справі № 910/14918/20.

Відтак, право позикодавця нараховувати обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

З огляду на викладене вказана правова позиція є сталою та послідовною у практиці Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Доводи скаржника щодо підстав касаційного оскарження за пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК з огляду на вище вказанні міркування є такими що не підтвердились.

Таким чином, суд касаційної інстанції не вбачає не правильного застосування норм матеріального права судом апеляційної інстанції щодо висновку про те, що у разі встановлення факту, що строк виконання зобов`язань позичальниками за кредитними договорами щодо повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредиту та сплати пені настав, відтак з дати настання такого строку у позивача припинилось право нараховувати передбачені договором проценти та пеню.

У постанові від 04.09.2018 Великої Палати Верховного Суду зі справи № 823/2042/16 викладений такий висновок: "З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання".

Верховний Суд вважає за доцільне зауважити, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Доводи, наведені позивачем у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку та не містять достатньо мотивованих аргументів, які можуть бути підставою передачі справи у відповідності до ГПК України для вирішення питання стосовно відступу від висновку щодо застосування норм права.

Так, Банком не зазначено, у чому полягає помилковість, неефективність судових рішень Верховного Суду від яких він просить відсутпити; не обґрунтовано, чому та у чому полягає очевидна застарілість підходу, застосованого у цих рішеннях внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Посилання скаржника на постанову Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 Верховний Суд вважає недоречними, адже в силу приписів частини четвертої статті 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України та постанови пленуму Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми (схожий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03.03.2020 у справі №916/806/19, від 10.06.2020 у справі №914/2259/17, від 18.06.2020 у справі №910/7707/19).

За таких міркувань, Суд касаційної інстанції зазначає, що скаржником не наведено достатньо мотивованих аргументів, у розумінні приписів пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України для передачі справи у відповідності до ГПК України для вирішення питання стосовно відступу від висновку щодо застосування норм права.

Верховний Суд, ураховуючи вищевказані міркування, відхиляє клопотання АТ "Укрексімбанк" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а також зазначає таке.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини п`ятої статті 302 ГПК України, суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також оцінює, чи необхідна така передача для формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

Наявність виключної правової проблеми надає касаційному суду право (але не покладає на нього обов`язку) передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Підстава для передачі касаційним судом справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, визначена частиною п`ятою статті 302 ГПК України, передбачає наявність виключної правової проблеми, яку містить справа, і вирішення такої проблеми необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

З огляду на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Аргументи та доводи, викладені у клопотанні, не відповідають вказаним вище критеріям, адже не містять жодних доказів щодо наявності виключної правової проблеми.

Верховний Суд, оцінивши доводи заявника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у клопотанні, яке міститься у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що дана справа містить виключну правову проблему і передача її на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

8.4. При цьому, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що посилання суду першої інстанції на встановлені рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 05.02.2014 у справі №607/1805/13-ц обставини щодо розміру заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором №66206С8 суперечать частині п`ятій статті 75 ГПК України та позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.05.2020 у справі №921/730/13-г/3. Крім того, зазначив про те, що позивачем нараховані проценти та пеня після 20.04.2011.

Суд касаційної інстанції вважає такий висновок суду апеляційної інстанції передчасним з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду насправді відступила від правового висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо преюдиційності рішення суду про стягнення заборгованості, визначивши, що рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що при розгляді справи про звернення кредитором стягнення на майно заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) останній може заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов`язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до боржника та/або поручителя, зокрема доводити, що сума боргу є меншою або відсутня взагалі. Рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням і за загальним правилом не може бути оскаржено в апеляційному порядку такою особою у разі її не залучення до участі у справі.

Колегія суддів враховує, що не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Така позиція суду відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 917/1345/17 від 03.07.2018.

Проте Верховний Суд вважає за необхідне наголосити на тому, що відсутність преюдиційності для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням рішення суду про стягнення заборгованості, визначеної рішенням суду яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, та можливість заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов`язанням (кредитним договором) не надає права суду залишати без оцінки докази наявності заборгованості за цим договором, подані позивачем у межах розгляду справи, що розглядається судом.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір у цій справі, встановив наявність заборгованості, зокрема, по тілу кредиту від 10.08.2006 № 66206С8 у розмірі 136 707,31 дол. США.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції не надав оцінки наявним у матеріалах справи доказам та аргументам сторін щодо наявності/відсутності заборгованості за кредитним договором від 10.08.2006 № 66206С8, формально вказавши про те, що позивачем не обґрунтовано визначеного ним загального розміру кредитної заборгованості позивальників.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, останнім не дотримано вимог статей 86 236 ГПК України.

Залишення поза увагою доводів позивача про наявність заборгованості за кредитним договором від 10.08.2006 № 66206С8, ненадання оцінки всім матеріалам справи в повному обсязі та при їх безпосередньому дослідженні призвело до недотримання положень статті 316 ГПК України, а також до невиконання вказівок, що містилися у постанові Верховного Суду від 07.08.2018 у справі №3/27/5022-316/2012.

Так, у постанові Верховного Суду від 07.08.2018 у справі №3/27/5022-316/2012 зазначено, що встановлений факт невиконання боржниками своїх зобов`язань за Кредитними договорами перед Банком дає останньому як кредитору та іпотекодержателю право здійснити задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, який належить Підприємцю на праві власності.

Також Верховний Суд зазначав про необхідність з`ясування такого:

- обставини отримання Підприємцем у Банку обов`язкового письмового погодження на проведення реконструкції предмета іпотеки, передбаченого пунктом 2.3.3 Договору іпотеки. Так, у пункті 2.3.3 Договору іпотеки сторони погодили, що іпотекодавець має право здійснювати істотні поліпшення предмета іпотеки лише за письмовою згодою іпотекодержателя;

- інші умови Договору іпотеки щодо прав та обов`язків сторін в частині використання та збереження майна, переданого в іпотеку. Судом було вказано, що зазначені обстави мають істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки за встановлення факту порушення позичальниками своїх зобов`язань за кредитними договорами, забезпечених іпотекою, відмова судів попередніх інстанцій звернути стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з односторонньою зміною іпотекодавцем його характеристик порушує гарантовані законодавством України права Банку задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 07.08.2018 у справі №3/27/5022-316/2012 зазначено, що за встановлення обставин того, що добудова до будівлі під літ. "Ж" є одноповерховою з підвалом під частиною будівлі капітальною спорудою, щодо якої наявна можливість виділення в натурі частини об`єкта нерухомого майна, судами попередніх інстанцій не досліджено питання щодо можливості часткового задоволення позову шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки загальною площею 950,3 кв. м, право власності на яке наразі зареєстровано за Підприємцем без врахування створеної в результаті реконструкції прибудови та з коригуванням початкової ціни його продажу без врахування вартості новоствореної прибудови.

Верховний Суд звертає увагу, що згідно із ДБН А.2.2-3-2014 "Склад та зміст проектної документації на будівництво" реконструкція - це перебудова введеного в експлуатацію в установленому порядку об`єкта будівництва, що передбачає зміну його геометричних розмірів та/або функціонального призначення, внаслідок чого відбувається зміна основних техніко-економічних показників (кількість продукції, потужність тощо), забезпечується удосконалення виробництва, підвищення його техніко-економічного рівня та якості продукції, що виготовляється, поліпшення умов експлуатації та якості послуг. Реконструкція передбачає повне або часткове збереження елементів несучих і огороджувальних конструкцій та призупинення на час виконання робіт експлуатації об`єкта в цілому або його частин (за умови їх автономності).

У свою чергу новоствореним об`єктом нерухомості може вважатись виключно такий, що був створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто, неможливо визнати новоствореним нерухомим майном об`єкт нерухомого майна, що являє собою вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами (див. постанову Верховного Суду України від 06.07.2016 у справі № 6-1213цс16, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 5013/462/12, від 04.09.2018 у справі № 914/2660/15, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.04.2018 у справі № 161/3376/17, від 04.07.2018 у справі № 335/640/15-ц, від 13.01.2021 у справі № 535/44/16-ц, від 13.05.2021 у справі № 363/3583/15-ц).

Натомість суд апеляційної інстанцій жодним чином не обґрунтував на підставі яких доказів ним зроблений висновок про віднесення об`єкту нерухомого майна, який був предметом договору іпотеки до новоствореного об`єкту, чи наявна можливість виділення в натурі частини об`єкта нерухомого майна, не досліджено питання щодо можливості часткового задоволення позову шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки загальною площею 950,3 кв. м, право власності на яке наразі зареєстровано за Підприємцем без врахування створеної в результаті реконструкції прибудови та з коригуванням початкової ціни його продажу без врахування вартості новоствореної прибудови.

Згідно частиною першою статті 316 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Вказані питання (вказівки Верховного Суду) залишені без належного реагування судом апеляційної інстанції, що є недотриманням вимог частини першої статті 316 ГПК України.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Відтак, Верховний Суд в цій частині вважає частково підтвердженими підстави касаційного оскарження передбачені пунктами 1 та 4 частини другої статті 287 ГПК України.

При цьому, Суд зазначає, що відповідно до правових позицій Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у постановах від 27.03.2018 у справі №910/17999/16, від 25.04.2018 у справі №925/3/17, від 16.05.2018 у справі №910/24257/16, подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.

Водночас під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц).

Таким чином, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, що переглядається.

Проаналізувавши висновки, що викладені у інших постановах, на які посилається Позивач у касаційній скарзі, зокрема визначених у пункті 4.1 (окрім справи № 3/27/5022-316/2012) цієї Постанови, Суд вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі, ураховуючи вищевикладені критерії подібності.

Водночас наведення цих висновків у відносинах, що не є подібними з цієї справою, ураховуючи вищевикладені міркування не спростовують висновку Верховного Суду, щодо часткового підтвердження підстав касаційного оскарження передбачених пунктами 1 та 4 частини другої статті 287 ГПК України, які мають наслідком скасування оскаржуваного судового рішення з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо поширення/непоширення на спірні правовідносини приписів частини п`ятої статті 5 Закону України "Про іпотеку", в редакції від 03.07.2018, тобто в редакції чинній на час розгляду справи до правовідносин, що виникли за договором іпотеки від 10.08.2006 № 66206Z10, суд зважає таке.

Верховний Суд, звертаючи увагу на положення частини другої статті 2 ГПК України, частини шостої статті 13, статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", відповідно до яких Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (зокрема, частиною четвертою статті 300 ГПК України), зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Статтею 5 ЦК України "Дія актів цивільного законодавства у часі" визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства (див. висновок судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16).

Законом України від 03.07.2018 № 2478-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування", який набрав чинності 04.11.2018 (далі - Закон від 03.07.2018 № 2478-VII), яким статтю 5 після частини четвертої доповнено новою частиною такого змісту: "У разі якщо іпотекодавцем предмет іпотеки було реконструйовано або щодо нього було проведено самочинне будівництво (у тому числі, але не виключно, споруджено нові будівлі, споруди тощо на земельній ділянці, що належить іпотекодавцю на праві власності чи перебуває в його користуванні), всі реконструйовані, новостворені об`єкти нерухомості вважаються предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору".

Відповідно до пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень вказаного Закону від 03.07.2018 № 2478-VIII він застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку", що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону.

Отже цією нормою передбачено правило зворотної дії в часі положень Закону від 03.07.2018 № 2478-VIII до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку".

Закон від 03.07.2018 № 2478-VIII набрав чинності 04.11.2018 та згідно з пунктом 1 Прикінцевих та перехідних положень його введено у дію через три місяці з дня набрання чинності, тобто 04.02.2019.

Відтак, для вирішення питання щодо поширення/непоширення на спірні правовідносини положень Закону України "Про іпотеку" у редакції Закону України від 03.07.2018 № 2478-VIII необхідно встановити, чи була іпотека за договором іпотеки станом на 04.02.2019 (дата введення в дію положень Закону від 03.07.2018 № 2478-VIII) припиненою; чи було належним чином виконано забезпечене іпотекою зобов`язання (аналогічний за змістом висновок щодо дії положень Закону від 03.07.2018 № 2478-VIII в часі сформований у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 08.07.2021 у справі № 918/56/20, що був сформований після подання касаційної скарги у цій справі).

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Передчасним - без дослідження та належної оцінки усіх наявних доказів, у порядку передбаченому статтею 86 ГПК України, як окремо так і у їх сукупності - є й висновок суду апеляційної інстанції зокрема щодо розміру заборгованості.

Вказані питання є ключовими для подальшого розгляду цієї справи. Верховний Суд вважає передчасним надання відповіді щодо інших аргументів поданої касаційної скарги з огляду на необхідність першочергового встановлення вказаних обставин судом, що не було здійснено судом апеляційної інстанції в повній мірі на порушення норм ГПК України (статті 86 ГПК України).

Верховний Суд зазначає, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

З огляду на викладене у розділі 8 цієї постанови знайшли своє часткове підтвердження доводи касаційної скарги Банку та підстави касаційного оскарження.

Доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, частково відхиляються з огляду на мотиви, наведені у розділі 8 цієї постанови.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі та відзивах , не спростовують вказаного висновку.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

9.1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

9.2. Враховуючи межі вимог касаційної скарги (у частині скасування рішення Господарського суду Тернопільської області від 17.02.2020 та відмови у позові) та викладене у розділі 8 цієї постанови, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційну скаргу Банку слід задовольнити частково, а оскаржувану постанову у справі № 3/27/5022-316/2012 скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

9.3. Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції необхідно врахувати викладене у пунктах 8.1 - 8.4 цієї постанови, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об`єктивного встановлення обставин справи, прав і обов`язків сторін, перевірити вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір з належним обґрунтуванням мотивів та підстав такого вирішення у судовому рішенні, ухваленому за результатами судового розгляду.

10. Судові витрати

10.1. Оскільки постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд, то розподіл судових витрат у справі, у тому числі й судового збору, сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює господарський суд, який ухвалює рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 129 300 308 310 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії АТ "Укрексімбанк" в місті Тернополі задовольнити частково.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 у справі № 3/27/5022-316/2012 скасувати.

Справу № 3/27/5022-316/2012 передати на новий розгляд до Західного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя В. Селіваненко