ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
7 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 404/3923/19
провадження № 61-11963св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк», поданою адвокатом Українцем Олександром Петровичем, на постанову Кропивницького апеляційного суду від 8 липня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Голованя А. М., Єгорової С. М., Письменного О. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про повернення на картковий рахунок незаконно списаних коштів.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що в жовтні 2018 року в установі банку AT КБ «ПриватБанк» їй було відкрито картковий рахунок № НОМЕР_1 , на який зараховано 17 000 грн.
24 березня 2019 року їй стало відомо, що з даного карткового рахунку невідомими особами знято грошові кошти в сумі 16 550,56 грн.
Про даний випадок вона повідомила на гарячу лінію AT КБ «ПриватБанк» службу безпеки банку, а також написала заяву в чергову частину Кропивницького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області про заволодіння невідомими особами шахрайським шляхом, під приводом здійснення банківських операцій, належними їй грошовими коштами в сумі 16 550,56 грн.
Дана подія була занесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) та відкрито кримінальне провадження № 1201912002002386 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України.
У подальшому вона звернулася до банку про повернення коштів на її картковий рахунок, але їй було відмовлено.
У зв`язку з виникненням заборгованості банк почав з іншого її карткового рахунку знімати кошти на погашення незаконно знятих коштів з її карткового рахунку.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» зарахувати на її картковий рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти в сумі 16 550,56 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що вина AT КБ «ПриватБанк» у здійснені транзакцій по рахунку № НОМЕР_1 відсутня.
Якщо операції по зняттю коштів ОСОБА_1 не здійснювала, то дані операції стали можливими в результаті розголошення нею конфіденційної інформації по своїй карті, передачі даних та паролей третім особам.
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 8 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» зарахувати на кредитний рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 16 550,56 грн.
Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 1 921,06 грн в рахунок компенсації судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що матеріали справи не містять доказів, які б вказували на зняття коштів позивачем. Також відсутні докази про втрату позивачем кредитної картки, надання її для користування іншим особам або повідомлення нею стороннім особам ПІН-коду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала
6 серпня 2020 року представник АТ КБ «ПриватБанк» - адвокат Українець О. П. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Кропивницького апеляційного суду від 8 липня 2020 року та залишити в силі рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 грудня 2019 року.
Підставою касаційного оскарження постанови Кропивницького апеляційного суду від 8 липня 2020 року заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-71цс15, у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 524/3979/16-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 317/2745/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі № 564/678/15-ц, від 1 липня 2020 року у справі № 712/9107/18, від 9 жовтня 2019 року у справі № 545/3918/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 564/2153/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк», в якому, посилаючись на відповідність висновків суду апеляційної інстанції нормам матеріального та процесуального права, просила залишити касаційну скаргу без задоволення.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Відмовлено у задоволенні клопотання АТ КБ «ПриватБанк», в інтересах якого діє адвокат Українець О. П., про зупинення виконання постанови Кропивницького апеляційного суду від 8 липня 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» у жовтні 2018 року укладено договір про відкриття карткового рахунку № НОМЕР_1 , на який було зараховано 17 000 грн.
24 березня 2019 року ОСОБА_1 стало відомо, що з даного карткового рахунку невідомими особами знято грошові кошти в сумі 16 550,56 грн, про що вона повідомила службу безпеки AT КБ «ПриватБанк» на гарячу лінію банку.
Того ж дня, вона звернулася до СВ Кропивницького відділу поліції ГУ НП України в Кіровоградській області щодо шахрайського заволодіння її коштами і за її заявою внесено дані до ЄРДР за № 1201912002002386 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, досудове розслідування у кримінальному провадженні триває, підозри жодній особі не пред`явлено, вона визнана потерпілою.
Апеляційним судом також встановлено, що згідно з випискою з карткового рахунку позивач не користувалася кредитною карткою з листопада 2018 року і кредитна заборгованість на її рахунку № НОМЕР_1 була відсутня; 24 березня 2019 року з зазначеного рахунку було знято 16 636,56 грн, з яких 16 000 грн перераховано двома транзакціями по 10 000 грн та 6 000 грн на рахунок ОСОБА_2 , а кошти в розмірі 636,56 грн (396,56 грн + 240 грн) зараховано банком як комісія.
Згідно з інформацією, наданою ПрАТ «ВФ Україна», апеляційним судом також встановлено, що 24 березня 2019 було здійснено блокування абонентського номера НОМЕР_2 , який є фінансовим номером для входу в систему «Приват24», після надходження відповідної заяви до оператора кол-центру з абонентського номера НОМЕР_3 . Заміна діючої SIM-картки була зроблена об 11 год52 хв.
Зняття коштів з рахунку № НОМЕР_1 відбулося двома транзакціями - об 11 год55 хв43 сек в розмірі 10 000 грн та об 11 год58 хв16 сек в розмірі 6 000 грн, тобто саме в період після блокування абонентського номера.
Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що банк не розглянув заяву ОСОБА_1 про проведення службового розслідування щодо викрадення грошових коштів з її рахунку, не надав результатів такого розслідування і до суду апеляційної інстанції.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши додержання судом апеляційної інстанції норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
За змістом статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.
Згідно з частинами першою та другою статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов`язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
Відповідно до статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з пунктом 37.2 статті 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі ініціації неналежного переказу з рахунка неналежного платника з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов`язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей за рахунок власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню в розмірі 0,1 відсотка суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором між ними.
За змістом пунктів 8, 9 розділу VI Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою правління Національного банку України від 5 листопада 2014 року № 705 «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів», яка діяла на момент списання спірних коштів банк, як емітент у разі здійснення помилкового або неналежного переказу, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися, після виявлення помилки негайно відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції.
Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо електронний платіжний засіб було використано без фізичного пред`явлення користувачем та/або електронної ідентифікації самого електронного платіжного засобу і його користувача, крім випадків, якщо доведено, що дії чи бездіяльність користувача призвели до втрати, незаконного використання персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
Згідно з умовами договору клієнт зобов`язаний не допускати використання карток будь-якими іншими особами, зберігати у таємниці ПІН-коди, паролі та іншу інформацію, розголошення якої може призвести до фінансових втрат клієнта та банку, у разі втрати картки негайно повідомляти про це контакт-центр банку, не ініціювати проведення операцій із застосуванням карток у разі, якщо це може призвести до порушення недотримання вимог чинного законодавства України.
Встановивши, що у матеріалах справи відсутні докази зняття позивачем грошових коштів, а також докази втрати кредитної картки, надання її для користування іншим особам або повідомлення стороннім особам ПІН-коду, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Також суд апеляційної інстанції, на підставі досліджених доказів, правильно встановив, що саме в період після блокування абонентського номера позивача відбулося зняття грошових коштів з рахунку, що також свідчить про відсутність вини позивача.
Доводи касаційної скарги про застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-71цс15 та у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 524/3979/16-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 317/2745/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі № 564/678/15-ц, від 1 липня 2020 року у справі № 712/9107/18, від 9 жовтня 2019 року у справі № 545/3918/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 564/2153/16-ц, суд касаційної інстанції відхиляє.
У постанові від 13 травня 2015 року у справі № 6-71цс15 Верховний Суд України, направляючи справу на новий касаційний розгляд, виклав висновок про те, що, не встановивши обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, касаційний суд дійшов помилкового висновку про вину позивача як підставу цивільно-правової відповідальності.
Верховний Суд у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 524/3979/16-ц зробив висновок про те, що відповідач повідомив правоохоронні органи та відділення банку про викрадення у нього саме кредитної картки та зняття грошових коштів з його карткового рахунку лише 16 вересня 2013 року, тому банк не несе відповідальність за збитки від операцій, здійснених до цього повідомлення. Суди безпідставно вважали, що відповідач вжив необхідних заходів, передбачених Умовами та Правилами у випадку крадіжки картки, і своєчасно повідомив банк та правоохоронні органи про факт викрадення. Наявність кримінального провадження не може свідчити, в силу презумпції невинуватості, про вчинення злочину стосовно відповідача до ухвалення вироку, яким такі обставини будуть встановлені.
У постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 317/2745/16-ц Верховний Суд виклав висновок про те, що відповідач є клієнтом банка з 2010 року, у користуванні має картку для виплат та кредитну картку, які активно використовує як платіжні кошти, в тому числі і в Інтернет-мережі, картки він не втрачав та нікому не передавав; проявивши необачність на шахрайському фішинговому сайті, ввів свої ідентифікаційні дані, в тому числі ОТР-пароль, внаслідок чого зловмисники отримали доступ до приватної інформації, якою скористалися для списання коштів з рахунку відповідача, чим сприяв незаконному використанню інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
Верховний Суд у постанові від 17 липня 2019 року у справі № 564/678/15-ц зробив висновок про те, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач не виконала вимог, передбачених Положенням, щодо нерозголошення персонального ідентифікаційного номера та іншої інформації, яка дає змогу користуватися спеціальним платіжним засобом, та у ході бесіди повідомила третій особі інформацію про персональний ідентифікаційний номер кредитної картки, унаслідок чого стало можливим її використання та ініціювання платіжної операції, у вигляді зняття кредитних коштів особою, яка не мала на це законного права.
Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог, Верховний Суд у постанові від 1 липня 2020 року у справі № 712/9107/18 виклав висновок про те, що переказ грошових коштів з карткового рахунку позивача відбувся внаслідок її необачної поведінки; позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження порушення банком правил проведення розрахункових операцій в процесі переказу грошових коштів з її карткового рахунку та завдання їй моральної шкоди, внаслідок неправомірних дій банку.
У постанові від 9 жовтня 2019 року у справі № 545/3918/16-ц Верховний Суд зробив висновок про те, що відповідач сама повідомила стороннім особам відомості, які надали можливість електронної ідентифікації самого електронного платіжного засобу і його користувача, що підтверджується матеріалами кримінального провадження № 12015170300001178, тому повинна нести відповідальність за здійснення платіжних операцій.
Верховний Суд у постанові від 18 вересня 2019 року у справі № 564/2153/16-ц виклав висновок про те, що зобов`язання за кредитним договором відповідач належним чином не виконала, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. Апеляційним судом із заяви відповідача про проведення службової перевірки встановлено, що остання підтвердила особисте вчинення операції за вказівками невідомих осіб, що виключає вину банку.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, встановлено інші фактичні обставини, тому суд касаційної інстанції не враховує їх під час перегляду цієї справи.
Інші доводи касаційної скарги стосуються переоцінки письмових доказів і обставин справи, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статте 400 ЦПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк», подану адвокатом Українцем Олександром Петровичем, залишити без задоволення.
Постанову Кропивницького апеляційного суду від 8 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук