Постанова
Іменем України
24 червня 2021 року
м. Київ
справа № 404/5851/18
провадження № 61-17620св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2
на постанову Кропивницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року
в складі колегії суддів: Дуковського О. Л. , Письменного О. А., Чельник О. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Кіровського районного суду
м. Кіровограда з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним та поділ майна подружжя.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, вказувала, що 19 січня 1990 року вона уклала шлюб з ОСОБА_2 , відповідачем у цій справі.
Під час зареєстрованого шлюбу вони з відповідачем за спільні кошти в сумі 1 700,00 дол. США придбали у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира), свідоцтво про право власності на яку оформили на ОСОБА_2 .
У 2017 році стосунки з відповідачем погіршилися і під час розгляду цивільної справи про розірвання шлюбу їй стало відомо, що вказана квартира набута відповідачем на підставі договору дарування.
Тривалий час сторони як родина проживали у цій квартирі, спільно робили ремонти, але на час подання позову відповідач перешкоджає їй у користуванні квартирою, мотивуючи свої дії тим, що квартира є його особистою власністю.
Посилаючись на те, що договір дарування, укладений 27 серпня 2000 року між
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , є удаваним правочином, оскільки ОСОБА_3 отримала за цим договором 1 700,00 дол. США, і сторони правочину уклали договір дарування, щоб приховати договір купівлі-продажу з метою зменшення обов`язкових платежів, отже, спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя і підлягає поділу, ОСОБА_1 просила визнати договір дарування удаваним правочином, а саме договором купівлі-продажу, визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя, поділити квартиру, визнати за нею право власності на Ѕ частину цієї квартири, вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 15 квітня 2019 року
в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про їх недоведеність.
Також суд першої інстанції зазначив, що закінчення строку позовної давності
для пред`явлення позову є підставою для відмови в позові.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач пропустила позовну давність, оскільки оспорюваний договір було укладено у 2000 році, сторони весь час до моменту подання позову спільно проживали, вели спільне господарство, перебували у зареєстрованому шлюбі до 2017 року.
Позивач не надала суду доказів поважності пропуску строку позовної давності.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року,
з урахуванням ухвали Кропивницького апеляційного суду від 01 лютого
2021 року про внесення виправлень, рішення Кіровського районного суду
м. Кіровограда від 15 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним та поділ майна подружжя задоволено.
Визнано недійсним договір дарування від 27 серпня 2000 року квартири
АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Писаковською О. І., реєстраційний номер 2109.
Визнано квартиру
АДРЕСА_2 ) спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1
та ОСОБА_2 .
Проведено поділ квартири
АДРЕСА_2 , визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на зазначену квартиру по Ѕ частині за кожним. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов, апеляційний суд дійшов висновку про те, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договір дарування є удаваним правочином, вчиненим з метою приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу, оспорюваний договір суперечить закону і порушує права та законні інтереси позивача.
Також апеляційний суд дійшов висновку, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки була придбана в період їх шлюбу, тому вони мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання цією квартирою.
Додатковою постановою Кропивницького апеляційного суду від 26 жовтня
2020 року провадження у справі за позовом до ОСОБА_3 закрито відповідно до пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України, у зв`язку з її смертю, оскільки спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У листопаді 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу,
в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Кропивницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року та залишити в силі рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда
від 15 квітня 2019 року.
Зазначає, що, ухвалюючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд
не взяв до уваги, що немає доказів, які б доводили, що сторони договору мали намір приховати договір купівлі-продажу, а на думку особи, яка подала касаційну скаргу, наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
Апеляційний суд порушив порядок допиту свідків, взявши до уваги завірені нотаріусом показання свідка, які, на його думку, не можуть бути належним доказом.
Також посилається на те, що позивач пропустила позовну давність, про застосування якої він подав відповідну заяву, оскільки, на його думку, вона була достовірно обізнана про укладення між ним та ОСОБА_3 саме договору дарування ще з 2000 року.
Як на підставу касаційного оскарження посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, вказує, що апеляційний суд застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18),
у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі
№ 707/741/17-ц (провадження № 61-4328св19), від 12 червня 2020 року у справі № 709/2194/16-ц (провадження № 61-48447св18), від 20 травня 2020 року
у справі № 200/17947/16-ц (провадження № 61-11275св19), від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц (провадження № 61-4313св19), а також у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити касаційну скаргу
без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Посилається на те, що весь час з моменту набуття квартири вона була впевнена у тому, що є співвласником квартири, оскільки квартиру набуто відповідно
до договору купівлі-продажу.
Вказує, що відповідач ОСОБА_4 не мала можливості взяти участь у судових засіданнях через важку хворобу, саме тому вона надала письмові пояснення, завірені нотаріально.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 404/5851/18 та витребувано справу з Кіровського районного суду м. Кіровограда.
Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року справу призначено
до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження
без повідомлення учасників справи в складі колегії з п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суди встановили, що з 19 січня 1990 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували
у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 28 листопада 2018 року.
27 серпня 2000 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Кіровоградської області Писаковською О. І., зареєстрований в реєстрі
за № 2109 та зареєстрований в Кіровоградському бюро технічної інвентаризації 18 вересня 2000 року за № 42670/127 (а. с. 7, 63).
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалась на те, що квартира була придбана у період перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі та за спільні сумісні кошти подружжя, договір дарування укладено
з метою приховати договір купівлі-продажу, щоб уникнути фінансових витрат
під час оформлення правочину, тому він є удаваним.
ОСОБА_1 у позові зазначала, що про укладення саме договору дарування квартири на ім`я її чоловіка ОСОБА_2 вона дізналась лише під час розгляду справи про розірвання шлюбу у 2018 році, коли у справі № 404/7277/17 він подав зустрічний позов про усунення перешкод у користуванні квартирою.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 посилався на те, що позивачеві було достеменно відомо про укладення саме договору дарування, а не купівлі-продажу квартири з часу укладення такого договору. Правовстановлюючі документи на квартиру перебували у квартирі у вільному доступі. Також позивач зареєструвала місце свого проживання у зазначеній квартирі та отримувала довідки з ЖЕО щодо свого місця реєстрації та місця реєстрації дітей,
що передбачає наявність власника квартири та правовстановлюючого документа.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі -
ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Оспорюваний договір укладено у 2000 році, тому до правовідносин, які виникли між сторонами, застосовується Цивільний кодекс УРСР 1963 року (далі -
ЦК УРСР).
Відповідно до статті 58 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку
сторони дійсно мали на увазі.
Як роз`яснено у пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України
від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», при вирішенні питання про визнання угоди недійсною судові необхідно враховувати, що недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених процесуальним законом засобами доказування, якщо інше не передбачено законом. Однак ціна та інші істотні умови угоди, укладеної
в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими
на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають,
але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин,
та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
До удаваних правочинів наслідки недійсності можуть застосовуватися лише
у разі, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Відповідно до статей 12 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається
як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних
із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, сторона має довести:
1) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним, 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, 4) настання між сторонами інших прав
та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
До того ж для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
Згідно із статтями 243 244 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Договір дарування на суму понад 500 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений.
До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу, відповідно до якої договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін
є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Відповідно до статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Суд першої інстанції, встановивши, що оспорюваний договір дарування квартири укладено у письмові формі та нотаріально посвідчено, тобто він відповідає вимогам щодо форми та змісту договору дарування нерухомого майна, укладеного між фізичними особами, між сторонами не настали інші права
та обов`язки, ніж передбачені договором дарування, а позивач не надала суду доказів того, що сторони договору дарування - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - діяли свідомо з метою приховати інший правочин, та мали на меті укладення саме договору купівлі-продажу квартири, а не договору дарування, зокрема не надала доказів оплатності цього договору, дійшов правильного висновку, що у позові слід відмовити у зв`язку з його недоведеністю.
При цьому суд першої інстанції правильно не врахував як доказ нотаріально посвідчені письмові пояснення відповідача ОСОБА_5 , в яких вона вказувала, що у 2000 році продала належну їй квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 за 1 700,00 дол. США, з яких частина коштів була використана на погашення боргів, а частину отримали вони
з чоловіком, оскільки ціна та інші істотні умови угоди, укладеної
в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими
на підставі показань свідків.
Відповідно до статті 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 ЦК УРСР.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Схожі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року
у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц,
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71),
від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51)).
Отже, дійшовши висновку про недоведеність позовних вимог, суд першої інстанції помилково послався у своєму рішенні на пропуск позивачем позовної давності.
Колегія суддів вважає, що це посилання не впливає на правильність вирішення справи, однак рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом виключення
з його мотивувальної частини посилання на позовну давність.
Апеляційний суд не погодився з рішенням суду першої інстанції, не врахував встановлених у справі обставин та наведених вище положень закону, скасував судове рішення, яке відповідає закону, і дійшов помилкового висновку,
що позивач звернулась до суду в межах строку позовної давності з позовними вимогами, які підлягають задоволенню.
Колегія суддів Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив подані сторонами докази, встановив обставини справи й дійшов висновку про недоведеність позовних вимог, однак помилково послався на позовну давність, а апеляційний суд скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає
в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
За таких обставин прийнята судом апеляційної інстанції постанова не може вважатися законною та обґрунтованою і підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом виключення з його мотивувальної частини посилання на позовну давність.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної
чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на те що суд касаційної інстанції частково задовольнив касаційну скаргу, скасував постанову апеляційного суду, якою позов задоволено, й змінив рішення суду першої інстанції, яким у позові відмовлено, лише виключивши
з його мотивувальної частини посилання на позовну давність, з позивача
ОСОБА_1 на користь відповідача ОСОБА_2 підлягають стягненню витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання касаційної скарги, в розмірі 4 234,00 грн.
Керуючись статтями 400 409 413 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Кропивницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати.
Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 15 квітня 2019 року змінити, виключити з його мотивувальної частини посилання на позовну давність.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 4 234,00 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун