№ 438/1611/15-ц

Постанова

Іменем України

19 січня 2023 року

м. Київ

справа № 438/1611/15-ц

провадження № 61-12741св21

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , Бориславська державна нотаріальна контора, комунальне підприємство Львівської обласної ради «Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Бориславська міська рада Львівської області, виконавчий комітет Бориславської міської ради Львівської області, ОСОБА_4 , відділ реєстрації Бориславської міської ради Львівської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Крет Олег Ігорович, на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 11 квітня 2019 року у складі судді Слиша А. Т. та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2021 року у складі колегії суддів: Левика Я. А., Савуляка Р. В., Шандри М. М., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Бориславської державної нотаріальної контори, комунального підприємства Львівської обласної ради «Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Бориславської міської ради Львівської області, виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області, ОСОБА_4 , відділу реєстрації Бориславської міської ради Львівської області про визнання недійсним договору дарування, скасування свідоцтв про право на спадщину за законом, визнання права власності, визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності, зобов`язання до вчинення дій,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , Бориславської державної нотаріальної контори, комунального підприємства Львівської обласної ради «Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - КП Львівської обласної ради «Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки»), Бориславської міської ради Львівської області, виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області, ОСОБА_4 , відділу реєстрації Бориславської міської ради Львівської області про визнання недійсним договору дарування, скасування свідоцтв про право на спадщину за законом, визнання права власності, визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності, зобов`язання до вчинення дій.

В обґрунтування позову посилалися на те, що відповідно до рішення Бориславського міського суду Львівської області від 15 листопада 2012 року у справі № 2-42/2011 встановлено, що родина у складі: голови родини - ОСОБА_5 , 1889 року народження, та членів родини: ОСОБА_6 , 1914 року народження, ОСОБА_7 , 1922 року народження, ОСОБА_6 , 1933 року народження, ОСОБА_8 , 1935 року народження, у 1945 році були примусово переселені у Сталінську область України із с. Чорноріки Кроснянського повіту Жешівського воєводства (Польща), згідно з Міждержавною угодою 09 вересня 1944 року, яка стала частиною законодавства України і підлягала виконанню договірною стороною Україною.

При переселенні ними було залишено господарське майно, яке складалося із: житлового будинку - 336 кв. м, сараю, комори - 72 кв. м, криниці. Сім`я мала 3 га землі, в тому числі 1,8 га - орної. Сума залишеного майна становила 9 734 крб.

Згідно із повідомленням Державного архіву Львівської області

від 13 вересня 2011 року № 718/01-36 встановлено, що в алфавітному списку переселенців із Польщі, з якими проводилися розрахунки за залишене майно в Польщі і отримані в УРСР по Старо-Бешевському району Сталінської області на осіб, з якими проведена часткова оплата за оригіналами описів майна (список без дати), зазначено: ОСОБА_5 , в графі «дата проведення розрахунків» вказано - 26 вересня 1946 року; в графі «виплачена грошова різниця вартості майна, залишеного у Польщі» - вказано 110. Відомостей про те, яким чином родина ОСОБА_5 прибула з Старо-Бешевського району Сталінської області в м. Борислав Дрогобицької області, не виявлено.

Як встановлено із рішення виконкому Бориславської міської ради депутатів трудящих від 20 грудня 1949 року № 983/32 «Про відміну рішення міськвиконкому від 18.VІІ № 604/20 та рішення від 05.ХІ-49 р. № 838/28 «Про закріплення будинку по АДРЕСА_1 за переселенкою з Польщі гр. ОСОБА_5 »» будинок на АДРЕСА_2 закріплено за переселенкою з Польщі ОСОБА_5 , згідно із описом майна, зданого в Польщі затверджений такий розрахунок: здано майна в Польщі на 9 600 крб.; надається майно в м. Бориславі на 8 122 крб.; різниця на користь ОСОБА_5 - 1 478 крб.

Зобов`язано начальника міськжитлоуправління вселити ОСОБА_5 у переданий їй будинок, а Бориславський МФВ провести розрахунок відповідно із цим рішенням.

Із заяви ОСОБА_5 від 03 липня 1949 року до виконкому міської ради м. Борислава вбачається, що вона просила управу оформити їй за її документами 9 600 крб. як переселенцю з Польщі.

Родина у складі: голова родини - ОСОБА_5 та члени родини: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 поселилися в будинку на АДРЕСА_2 . ОСОБА_5 у цьому будинку проживала з ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , а її дочка ОСОБА_9 проживала в цьому будинку окремо в кімнаті цього будинку, як одинока мама виховувала доньку ОСОБА_10 , внуків тощо.

Як зазначено в рішенні Бориславського міського суду від 15 листопада 2012 року у справі № 2-42/2011, у договорі дарування від 05 квітня 1963 року вказано, що ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_8 будинок на АДРЕСА_3 , зі змістом якого ОСОБА_8 ознайомилася 2009 році. Вказаний договір є недійсним, оскільки зі змісту цього договору встановлено, що за неграмотну ОСОБА_5 договір підписав ОСОБА_11 , але є загальновідомим факт, що вона була писемною, а відповідно, договір є недійсним.

Відповідно до вказаного рішення було визнано недійсним договір дарування будинку АДРЕСА_3 риславі від 05 квітня 1963 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_8 .

Згідно із копією рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради депутатів трудящих від 18 грудня 1975 року № 511 «Про часткове перейменування назв вулиць та впорядкування нумерації будинків в м. Бориславі» та копії додатку до нього, будинку АДРЕСА_3 надано новий номер 4 (власник ОСОБА_8 ).

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Таким чином, ОСОБА_8 не набула подарованого їй будинку на АДРЕСА_3 , а будинок на АДРЕСА_2 залишився у власності ОСОБА_5 , який отримано згідно із рішенням виконавчого комітету Бориславської міської ради депутатів трудящих від 20 грудня 1949 року № 983/32.

Отже, договір дарування від 21 квітня 1969 року, укладений між ОСОБА_12 та ОСОБА_7 щодо домоволодіння на АДРЕСА_3 , не можна вважати укладеним, оскільки ОСОБА_12 не розпорядилася домоволодінням на АДРЕСА_3 , яке їй не належало, а належала ј частка домоволодіння на АДРЕСА_2 .

Згідно зі свідоцтвом про право власності від 13 травня 1953 року № НОМЕР_2 домоволодіння на АДРЕСА_2 отримане у 1949 році ОСОБА_5 згідно з Міждержавною угодою від 09 вересня 1949 року, а саме - згідно з рішенням виконавчого комітету Бориславської міської ради депутатів трудящих від 20 грудня 1949 року № 983/32.

Після смерті ОСОБА_5 будинок на АДРЕСА_2 набули у власність ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 по ј частці.

З урахуванням уточнень позовних вимог позивачі просили суд:

1) скасувати договір дарування будинку на АДРЕСА_3

від 21 квітня 1969 року № 1019, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , який рішенням Бориславського міського суду Львівської області

від 15 листопада 2012 року у справі № 2-42/2011 визнано недійсним;

2) скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 13 серпня 1987 року № НОМЕР_3;

3) скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 08 липня 2009 року № НОМЕР_4;

4) скасувати рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради про приватизацію прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 ;

5) визнати право власності на ј частку будинку на АДРЕСА_2 за ОСОБА_13 ;

6) визнати право власності на ј частку будинку на АДРЕСА_2 за ОСОБА_12 ;

7) скасувати свідоцтво про право власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 на будинок на АДРЕСА_2 ;

8) скасувати державну реєстрацію права власності на будинок на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ;

9) зобов`язати реєстраційну службу Бориславського міського управління юстиції Львівської області скасувати запис про державну реєстрацію права власності на будинок на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ;

10) зобов`язати реєстраційну службу Бориславського міського управління юстиції Львівської області скасувати запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для обслуговування будинку на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ;

11) зобов`язати нотаріуса належно оформити документи на домоволодіння на АДРЕСА_2 за спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_5 ;

12) зобов`язати Дрогобицьке МБТІ та ЕО внести відповідні зміни в інвентарну справу на будинковолодіння на АДРЕСА_2 ;

13) зобов`язати договірну сторону Україну в порядку статті 9 Конституції України виконати Міждержавну угоду від 09 вересня 1944 року щодо примусово переселеної родини ОСОБА_5 та її спадкоємців, надати 3 га землі у тому числі 1,8 га, сарай, комору - 72 кв. м, криницю у м. Бориславі тощо, з метою поновлення прав і законних інтересів примусово переселеної родини.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 11 квітня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що при зверненні до суду із цим позовом позивачі не навели жодних передбачених законодавством підстав для визнання недійсним та скасування договору дарування від 21 квітня 1969 року № 1019, не вказали, які порушення допущено сторонами оспорюваного договору на час його укладення, оскільки на час укладення оспорюваного договору від 21 квітня 1969 року ОСОБА_12 була єдиним власником будинковолодіння на АДРЕСА_2 , тому як власник мала право розпорядитися належним їй майном на свій розсуд.

Крім того, договір дарування від 05 квітня 1963 року, на підставі якого ОСОБА_12 набула права власності на будинок, рішенням Бориславського міського суду від 15 листопада 2012 року у справі

№ 2-42/2011 було визнано недійсним, тому суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про скасування договору дарування від 21 квітня 1969 року № 1019 будинку на АДРЕСА_3 .

Позовні вимоги про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 серпня 1987 року № НОМЕР_3; скасування свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 липня 2009 року № НОМЕР_4; визнання права власності на ј частки будинку в АДРЕСА_2 за ОСОБА_13 ; визнання права власності на ј частки будинку в АДРЕСА_2 за ОСОБА_12 ; скасування свідоцтва про право власності на будинок АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ; скасування державної реєстрації права власності на будинок на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ; зобов`язання відділу реєстрації Бориславської міської ради Львівської області скасувати запис про державну реєстрацію права власності на будинок АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ; зобов`язання нотаріуса належно оформити документи на домоволодіння на АДРЕСА_2 за спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_5 ; зобов`язання Дрогобицького МБТІ та ЕО внести відповідні зміни в інвентарну справу на це будинковолодіння на АДРЕСА_2 є похідними вимогами, тому суд дійшов висновку, що вони не можуть бути задоволені.

Крім того, позивачами не було зазначено, у чому саме полягає неправомірність оспорюваних документів, а саме: свідоцтва про право на спадщину, свідоцтва про право власності на будинок, тому суд дійшов висновку, що вони є чинними та підтверджують право власності інших осіб (відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) на нерухоме майно.

Також суд зазначав, що на час смерті ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) будинок на АДРЕСА_2 не був зареєстрований за спадкодавцем ОСОБА_5 , тому не входив до складу спадкового майна, що підтверджується копіями матеріалів спадкової справи № 24/2014, заведеної після смерті ОСОБА_5 , тому посилання позивачів на те, що після смерті ОСОБА_5 по ј частці будинку набули у власність ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 є безпідставними.

Щодо позовних вимог про скасування рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради про приватизацію прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 та зобов`язання відділу реєстрації Бориславської міської ради Львівської області скасувати запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для обслуговування будинку на АДРЕСА_2 ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 , то суд зазначив, що позивачами не надано доказів про існування будь-якого рішення щодо приватизації прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 , позивачами не зазначено дату прийняття такого рішення, осіб, щодо яких вказане рішення прийнято, не надано жодних доказів щодо перебування земельної ділянки для обслуговування спірного будинку у власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 .

Щодо позовної вимоги про зобов`язання договірної сторони України вчинити певні дії суд дійшов висновку про те, що позивачі не скористалися правом залучити належного відповідача. Крім того, ОСОБА_5 отримала у власність домоволодіння та їй відшкодовано різницю вартості майна, залишеного у Польщі. ОСОБА_5 із проведеним розрахунком погодилася та його не оскаржувала. З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення зазначеної позовної вимоги.

Крім того, суд першої інстанції за клопотанням представника Бориславської міської ради Львівської області, виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області, з урахуванням частини четвертої статті 267 ЦК України, вважав за можливе застосувати строк позовної давності.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 липня 2021 року, залишено без змін рішення Бориславського міського суду Львівської області від 11 квітня 2019 року.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду в цілому відповідають обставинам, що мають значення для справи, та вимогам закону.

Зокрема апеляційний суд зазначав, що суд першої інстанції правомірно не взяв до уваги рішення суду від 15 листопада 2012 року у справі № 2-42/2011, на підставі якого позивачі просили скасувати договір дарування

від 21 квітня 1969 року, оскільки зі змісту вказаного рішення вбачається, що договір дарування від 05 квітня 1963 року було визнано недійсним з тих підстав, що за неграмотну ОСОБА_5 за її проханням договір підписала інша особа, проте судом було встановлено, що 1958 року ОСОБА_5 підписала інший договір дарування особисто, що був засвідчений нотаріально, тому ОСОБА_5 не могла бути неграмотною на час підписання договору дарування від 05 квітня 1963 року.

Також на час укладення договору від 21 квітня 1969 року позивач ОСОБА_12 була єдиним власником відчужуваного спірного будинку, тому як власник мала право розпорядитися належним їй майном на свій розсуд.

Що стосується вимог про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 серпня 1987 року № НОМЕР_3; скасування свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 липня 2009 року; визнання права власності на ј частку будинку на АДРЕСА_2 за ОСОБА_13 ; визнання права власності на ј частку будинку на АДРЕСА_2 за ОСОБА_12 ; скасування свідоцтва про право на власність на будинок на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ; скасування державної реєстрації права власності на будинок на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ; зобов`язання відділу реєстрації Бориславської міської ради Львівської області скасувати запис про державну реєстрацію права власності на будинок на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ; зобов`язання нотаріуса належно оформити документи на домоволодіння на АДРЕСА_2 за спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_5 ; зобов`язання Дрогобицького МБТІ та ЕО внести відповідні зміни в інвентарну справу на будинковолодіння на АДРЕСА_2 , то в задоволенні таких правильно відмовлено судом першої інстанції та залишено без змін судом апеляційної інстанції.

Суди правильно звернули увагу на те, що позивачі фактично належно не обґрунтували та не підтвердили належними доказами, у чому саме полягає неправомірність оспорюваних правовстановлюючих документів на спірне будинковолодіння, а тому вони на цей час є чинними та підтверджують право власності інших осіб (відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) на нерухоме майно.

Також судом правильно не взято до уваги посилання позивачів на те, що після смерті ОСОБА_5 будинок на АДРЕСА_2 набули у власність ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 по ј частці, - як підставу для задоволення позовних вимог про визнання за позивачами права власності по ј частці на спірний будинок, оскільки на час смерті ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) будинок на АДРЕСА_2 не був зареєстрований за спадкодавцем ОСОБА_5 , а тому не входив до складу спадкового майна, що підтверджується також копіями матеріалів спадкової справи № 24/2014, заведеної після смерті ОСОБА_5 . Крім цього, з 1969 року станом на час смерті ОСОБА_5 , та на цей час будинок значно збільшився у своїй площі та видозмінився. Так, станом на 1969 рік (час укладення спірного договору) він складався з двох житлових кімнат, житловою площею 37,37 кв. м, загальна площа 64,99 кв. м, станом на 1980 рік загальна площа будинку становила 124,9 кв. м, на цей час загальна площа будинку становить 174,6 кв. м, з яких частина приміщень збудовані самовільно. Вказане додатково свідчить про безпідставність позовних вимог.

Що стосується вимог позивачів про скасування рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради про приватизацію прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язання відділу реєстрації Бориславської міської ради Львівської області скасувати запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для обслуговування будинку на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 , то судом першої інстанції правильно відмовлено в задоволенні цих вимог, зважаючи на те, що позивачі для підтвердження вказаних позовних вимог не надали жодних доказів щодо існування будь-якого рішення щодо приватизації прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 , не зазначили дату прийняття такого рішення, осіб, щодо яких вказане рішення прийнято, не надали жодних доказів щодо перебування земельної ділянки для обслуговування будинку на АДРЕСА_2 у власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 та існування такого рішення відповідачі заперечили.

Згідно із копією рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради депутатів трудящих від 05 червня 1953 року № 520 «Про наслідки обміру земель по будівельному кварталу № 20» та копією архівного витягу додатку № 1 до вказаного рішення виконкому за землекористувачем будинку на АДРЕСА_2 ( ОСОБА_5 ) зареєстровано 1 508 кв. м земельної ділянки, залишено на тимчасове користування землекористувача 318 кв. м.

Що стосується вимоги позивачів зобов`язати договірну сторону Україну в порядку статті 9 Конституції України виконати Міждержавну угоду

від 09 вересня 1944 року щодо примусово переселеної родини ОСОБА_5 та її спадкоємців, надати 3 га землі у тому числі 1,8 га, сарай, комору - 72 кв. м, криницю у м. Бориславі тощо з метою поновлення прав і законних інтересів примусово переселеної родини, то судом також правильно відмовлено у задоволенні такої вимоги, зважаючи на те, що позивачі, заявляючи позовну вимогу про зобов`язання договірної сторони України вчинити певні дії, не скористалися правом залучити належного відповідача.

Помилкове посилання суду першої інстанції на пропуск строку позовної давності за частиною позовних вимог на законність та обґрунтованість рішення не вплинуло та судом по суті відмовлено у задоволенні позову за безпідставністю позовних вимог.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Крет О. І., звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій, з урахуванням уточнень, просять скасувати вказані рішення судів та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовну заяву.

У касаційній скарзі скаржник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Судами не були враховані висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду: від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

У касаційній скарзі зазначають, що суди дійшли передчасного та формального висновку про відмову у задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правові норми, які підлягають застосуванню. У достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін, по суті спір не вирішили.

Позивачі вказували, що суди безпідставно відмовили у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування від 21 квітня 1969 року, оскільки не взяли до уваги, що договір дарування від 05 квітня 1963 року № 773, згідно із яким ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_8 будинок на

АДРЕСА_3 , було визнано недійсним рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 15 листопада 2012 року, чим суттєво порушили норми матеріального права.

Крім того, скаржники зазначають, що суди першої та апеляційної інстанцій повинні були кваліфікувати спірні правовідносини за статтею 145 ЦК УРСР (витребування майна).

Також посилаються на порушення судом процесуального права, оскільки судом не було досліджено будинкової книги та не прийнято доповнень до апеляційної скарги. Також ухвалами суду визнано обов'язковою явку представника нотаріальної контори та представника Дрогобицького МБТІ та ЕО для надання особистих пояснень, однак вказані судові рішення не виконані.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 438/1611/15-ц з Бориславського міського суду Львівської області.

У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшла справа № 438/1611/15-ц.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року у справі № 438/1454/15 було встановлено факт, що родина у складі: голова родини - ОСОБА_5 , 1889 року народження, члени родини: ОСОБА_15 , 1914 року народження, ОСОБА_7 , 1922 року народження, ОСОБА_6 , 1933 року народження, ОСОБА_8 , 1935 року народження була переселена у 1945 році у Сталінську область УРСР у зв`язку із угодою від 09 вересня 1944 року між урядом УРСР та Польським комітетом Національного Визволення Польщі з села Чорноріки Кросненського повіту Жешівського воєводства (Польща).

Рішенням виконавчого комітету Бориславської міської ради депутатів трудящих від 20 грудня 1949 року № 983/32 закріплено будинок на АДРЕСА_2 за переселенцем з Польщі ОСОБА_5 згідно з описом майна, зданого в Польщі, та затверджено розрахунок вартості майна, зданого в Польщі, наданого у м. Бориславі та різницю на користь ОСОБА_5 (т. 1 а. с. 12 на звороті).

На підставі вказаного рішення ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності від 13 травня 1953 року № НОМЕР_2, згідно із яким домоволодіння на АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_5 (т. 1 а. с. 13).

Згідно із договором дарування, посвідченим Бориславською нотаріальною конторою 05 квітня 1963 року № 773, ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_8 (після укладення шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_16 ») будинок АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 159). Проте вказаний договір дарування визнано недійсним рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 15 листопада 2012 року (т. 2 а. с. 106-116).

Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 29 січня 2014 року, виданим повторно відділом ДРАЦС реєстраційної служби Бориславського міського управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 14).

Із копії оскаржуваного договору дарування від 21 квітня 1969 року, посвідченого нотаріусом Бориславської державної нотаріальної контори Петруняк І. О., вбачається, що ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_7 належний ОСОБА_12 житловий будинок із належними до нього надвірними будовами в АДРЕСА_3 , житлова площа цього житлового будинку становить 37,37 кв. м. (т. 1 а. с. 156, 157). Зі змісту договору також випливає, що вказаний житловий будинок належав ОСОБА_12 на підставі договору дарування, посвідченого Бориславською нотаріальною конторою 05 квітня 1963 року за реєстром № 773, який зареєстрований у Дрогобицькому МБТІ в реєстровій книзі № 2 під № НОМЕР_2 (т. 1 а. с. 159, 160).

Згідно із копією рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради депутатів трудящих від 18 грудня 1975 року № 511 «Про часткове перейменування назв вулиць та впорядкування нумерації будинків в м. Бориславі» та копії додатку до нього будинку АДРЕСА_3 надано новий номер 4 (власник ОСОБА_8 ).

Судом також встановлено, що після смерті ОСОБА_7 вказане нерухоме майно успадкувала його дружина ОСОБА_14 та його діти: ОСОБА_17 і ОСОБА_3 .

Із копії свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 13 серпня 1987 року № НОМЕР_3 нотаріусом Бориславської державної нотаріальної контори Петруняк І. О., вбачається, що спадкоємцями майна ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є у рівних частках кожний: його дружина ОСОБА_14 та його діти: ОСОБА_17 і ОСОБА_3 , що проживають у АДРЕСА_2 . Спадкове майно, на яке видане це свідоцтво, складається з жилого будинку з господарським будівлями, що знаходиться у АДРЕСА_2 і розташоване на земельній ділянці розміром 1508 кв. м (т. 2 а. с. 15).

Також із вказаного свідоцтва вбачається, що будинок із господарськими будівлями належали померлому ОСОБА_7 на підставі договору дарування, посвідченого Бориславською нотаріальною конторою 21 квітня 1969 року за реєстровим № 1019, який зареєстрований у Дрогобицькому МБТІ під № НОМЕР_2.

Після смерті ОСОБА_17 його частку житлового будинку на АДРЕСА_2 (1/3 ідеальна частина) успадкувала його донька - відповідач ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 17).

Із копії свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 08 липня 2009 року № НОМЕР_4 державним нотаріусом Бориславської державної нотаріальної контори Матолич-Обрізко Г. С., вбачається, що спадкоємцем всього майна ОСОБА_17 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , є його донька ОСОБА_4 . Спадкове майно, на яке видане це свідоцтво, складається із 1/3 ідеальної частини житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_2 . Зазначена частина житлового будинку належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Бориславською державною нотаріальною конторою 13 серпня 1987 року № НОМЕР_3.

Також судом встановлено, що станом на 01 січня 2013 року право власності на будинок на АДРЕСА_2 зареєстровано за трьома співвласниками: ОСОБА_14 - 1/3 ідеальна частка (свідоцтво про право на спадщину від 13 серпня 1987 року № НОМЕР_3, видане Бориславською ДНК); відповідачем ОСОБА_3 - 1/3 ідеальна частка (свідоцтво про право на спадщину від 13 серпня 1987 року № НОМЕР_3, видане Бориславською ДНК); відповідачем ОСОБА_4 - 1/3 ідеальна частка (свідоцтво про право на спадщину від 08 липня 2009 року № НОМЕР_4, видане Бориславською ДНК), що підтверджується матеріалами інвентарної справи на будинковолодіння АДРЕСА_2 , а також не заперечується учасниками справи.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно із пунктами 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Із викладеного випливає, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia (суд знає закони) неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц,

від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Таким чином, у разі помилкового посилання позивача не на ту норму закону суд, встановивши підстави позову, застосовує норму закону, яка регулює правовідносини сторін, незалежно від згоди на це позивача чи відповідача.

При зверненні до суду позивачі посилалися на норми ЦК України, а не на норми ЦК УРСР.

Оспорюваний договір дарування укладено 21 квітня 1969 року, отже, правовідносини між сторонами регулюються нормами чинного на час укладення договору ЦК УРСР (у редакції Закону 1963 року).

Крім того, слід зазначити, що суд помилково застосував норми ЦК України та не застосував норми ЦК УРСР, який регулює спірні правовідносини, однак це не вплинуло на правильність вирішення справи і в силу частини другої статті 410 ЦПК України не може бути підставою для скасування правильних по суті і законних судових рішень.

Відповідно до частини першої статті 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Відповідно до статті 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Оскільки правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом, у кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як на підставу для визнання недійсним договору дарування від 21 квітня 1969 року № 1019, який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , позивачі посилалися на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 15 листопада 2012 року у справі № 2-42/2011, яким договір дарування від 05 квітня 1963 року № 773, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , визнано недійсним.

Відповідно до статті 524, частин першої, другої статті 243 ЦК УРСР, що діяв до 31 грудня 2003 року, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК УРСР договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу.

Судом встановлено, що за нотаріально посвідченим договором дарування від 21 квітня 1969 року ОСОБА_12 подарувала, а ОСОБА_7 прийняв у дар житловий будинок із належними до нього надвірними будовами на АДРЕСА_2 . У договорі зазначено, що житловий будинок належить ОСОБА_12 на підставі договору дарування

від 05 квітня 1963 року № 773, посвідченого Бориславською нотаріальною конторою.

З указаного вбачається, що на момент вчинення договору дарування

від 21 квітня 1969 року ОСОБА_2 була єдиним власником будинку на АДРЕСА_2 , тому мала право розпоряджатися вказаним майном на власний розсуд.

Дії ОСОБА_2 з відчуження (дарування) належного їй на праві власності нерухомого майна свідчать про реальне настання правових наслідків за вчиненим договором дарування.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Отже, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

За таких обставин, установивши, що позивачі не надали суду належних та допустимих доказів на підтвердження недійсності оскаржуваного договору дарування від 21 квітня 1969 року, а договір, на підставі якого ОСОБА_2 набула права власності на будинок визнано недійсним більш ніж через 40 років, то суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову про визнання договору дарування недійсним.

Разом із тим суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно вважав, що позовні вимоги про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 серпня 1987 року № НОМЕР_3; скасування свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 липня 2009 року № НОМЕР_4; визнання права власності по ј частки будинку в АДРЕСА_2 за ОСОБА_13 та ОСОБА_12 ; скасування свідоцтва про право власності та державної реєстрації права власності на будинок на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 ; зобов`язання відділу реєстрації Бориславської міської ради Львівської області скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 на вказаний будинок; зобов`язання нотаріуса належно оформити документи на домоволодіння на АДРЕСА_2 за спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_5 ; зобов`язання Дрогобицького МБТІ та ЕО внести відповідні зміни в інвентарну справу на будинковолодіння на АДРЕСА_2 , не підлягають задоволенню з огляду на їх необґрунтованість та недоведеність належними доказами. Крім того, вказані правовстановлюючі документи є чинними та підтверджують право власності відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Доказів неправомірності вказаних документів до суду не надано.

Щодо позовних вимог про скасування рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради про приватизацію прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 та зобов`язання відділу реєстрації Бориславської міської ради Львівської області скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_14 на земельну ділянку для обслуговування будинку на АДРЕСА_2 слід зазначити, що суду не надано доказів про існування будь-якого рішення щодо приватизації прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 , не зазначено дату прийняття такого рішення, осіб, щодо яких вказане рішення прийнято.

Крім того, з копії рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради депутатів трудящих від 05 червня 1953 року № 520 «Про наслідки обміру земель по будівельному кварталу № 20» та копії архівного витягу додатку № 1 до вказаного рішення виконкому вбачається, що за землекористувачем будинку на АДРЕСА_2 ( ОСОБА_5 ) зареєстровано 1508 кв. м земельної ділянки, залишено на тимчасове користування землекористувача 318 кв. м.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правомірно залишив без задоволення вищевказані позовні вимоги у зв`язку з їх недоведеністю.

Щодо вимоги про зобов`язання договірної сторони України в порядку статті 9 Конституції України виконати Міждержавну угоду від 09 вересня 1944 року щодо примусово переселеної родини ОСОБА_5 та її спадкоємців, надаши 3 га землі у тому числі 1,8 га, сарай, комору - 72 кв. м, криницю в м. Бориславі тощо, з метою поновлення прав і законних інтересів примусово переселеної родини, слід зазначити таке.

Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача.

Статтею 50 ЦПК України визначено, що позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Згідно частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Заявляючи вимогу про зобов`язання договірної сторони України вчинити певні дії, позивачі не скористалися правом залучити співвідповідача, оскільки лише за наявності належних відповідачів у справі суд може вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та про їх задоволення, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть.

Крім того, слід зазначити, що за переселенцем із Польщі ОСОБА_5 рішенням виконкому Бориславської міської ради трудящих від 20 грудня 1949 року № 983/32 було закріплено житловий будинок на АДРЕСА_2 згідно з описом майна, зданого в Польщі, та затверджено такий розрахунок: здано майна в Польщі на 9 600 крб.; надається майна в Бориславі на 8 122 крб., різниця на користь ОСОБА_5 - 1 478 крб.

13 травня 1953 року ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право власності № НОМЕР_2 , згідно із яким домоволодіння на АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_5 .Також, як вбачається із листа міського голови м. Борислава від 23 липня 2014 року № 3-47/25, ОСОБА_5 відшкодовано різницю вартості майна, залишеного у Польщі, що не заперечувалося сторонами. ОСОБА_5 з проведеним розрахунком погодилася та не оскаржувала його.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій повинні були кваліфікувати спірні правовідносини за статтею 145 ЦК Української РСР (витребування майна) не заслуговують на увагу з огляду на те, що позовні вимоги про витребування майна позивачами не заявлялися, а той факт, що саме позивачі є власниками майна, яке є предметом спору, у ході судового розгляду свого підтвердження не знайшов.

Доводи касаційної скарги про те, що в судовому засіданні не досліджено будинкової книги, яку в судове засідання надавали відповідачі, та про те, що Бориславським міським судом Львівської області було визнано обов`язковою явку представника Дрогобицького міжміського бюро технічної інвентаризації та ЕО і представника Бориславської державної нотаріальної контори для особистих пояснень суду, але в подальшому це рішення не було реалізоване судами першої та апеляційної інстанцій, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки це не потягло ухвалення незаконних рішень.

Необґрунтованими є посилання касаційної скарги і на те, що Львівський апеляційний суд безпідставно не прийняв доповнень до апеляційної скарги представника позивачів, оскільки такі були подані з пропуском встановленого процесуальним законом строку.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на те, що суди не забезпечили належного дослідження всіх доказів у справі, тому судові рішення не можна вважати обґрунтованими, оскільки вважає, що суди встановили обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильних по суті, законних та обґрунтованих судових рішень.

Крім того, зі змісту зазначених скаржником у касаційній скарзі постанов вбачається, що наведені в них висновки стосуються застосування норм права у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази із урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування правових висновків, викладених Верховним Судом у вказаних постановах, є безпідставними.

Отже, вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачами норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскільки під час здійснення касаційного провадження в цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, Верховним Судом не встановлено порушень судами норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень в касаційному порядку немає.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Крет Олег Ігорович, залишити без задоволення.

Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 11 квітня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко