Постанова
Іменем України
13 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 442/1995/15-ц
провадження № 61-18865св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 (правонаступник ОСОБА_2 ),
відповідач - ОСОБА_3 ,
третя особа - приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Лютик Роксолана Василівна,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 червня 2019 року в складі судді Гарасимків Л. І. та постанову Львівської апеляційного суду від 19 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2015 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 та просила визнати недійсним договір дарування 70/100 ідеальних часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 та договір дарування 70/100 ідеальних часток земельної ділянки за цією ж адресою, укладених між нею та відповідачем 12 травня 2014 року, та скасувати державну реєстрацію прав це майно за ОСОБА_3 .
В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що її волевиявлення на укладення оспорюваних договорів не було, договори вона не читала, вважала, що підписує документи, необхідні для приватизації земельної ділянки, уклала договори на вкрай невигідних умовах і під впливом тяжких обставин, а тому такі договори є недійсними.
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 8 грудня 2015 року, позов задоволено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року вищевказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала мотивована, зокрема, тим, що наведені позивачем підстави позову про вчинення договорів дарування одночасно внаслідок помилки, під впливом обману та в зв`язку з тяжкими обставинами є взаємовиключними. Суд першої інстанції не з`ясував, якою була дійсна воля позивача, як власника житлового будинку й земельної ділянки в момент їх дарування відповідачу, та які саме обставини зумовили укладення позивачем оспорюваних договорів та призвели до безоплатного позбавлення частини єдиного житла і частини відповідної земельної ділянки.
Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області 17 вересня 2018 року, у зв`язку із смертю ОСОБА_2 , залучено до участі в справі її правонаступника ОСОБА_1 .
Під час нового розгляду справи, ОСОБА_1 уточнила, що підставою пред`явленого позову є вчинення (укладення) оспорюваних договорів внаслідок помилки, а саме позивач думала, що підписує документи на приватизацію землі, а не договори дарування. Вона їх не читала, намірів у такий спосіб розпорядитися належним їй майном не мала, так як ним уже розпорядилась, склавши заповіти на випадок своєї смерті.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Дрогобицького районного суду Львівської області від 20 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що оспорювані договори дарування укладені та підписані в присутності нотаріуса, яка відповідно до вимог законодавства встановила особи дарувальника та обдарованого, які є матір`ю та дочкою, перевірила їх дієздатність та правовстановлюючі документи на відчужуваний житловий будинок і земельну ділянку, про що зазначено у договорах дарування, також сторонам було роз`яснено зміст відповідних норм ЦК України. Наявність підстав, які б вказували, що договори дарування укладені внаслідок помилки, позивач належними та допустимими доказами не довела.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Дрогобицького районного суду Львівської області від 20 червня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставами касаційного оскарження судових рішень зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:
- застосування норми права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16, постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 454/1340/15-ц, від 11 квітня 2018 року в справі № 334/1221/16-ц, від 03 травня 2018 року в справі № 465/826/13-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 761/29309/16-ц, від 17 жовтня 2018 року в справі № 175/4952/16-ц, від 13 березня 2019 року в справі № 556/1939/15-ц, від 20 березня 2019 року в справі № 758/463/15-ц, від 19 червня 2019 року в справі № 583/757/16-ц, від 20 червня 2019 року в справі № 357/12125/16-ц та від 01 жовтня 2020 року в справі № 585/2413/19.
Касаційна скарга мотивована, зокрема тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної правової оцінки тим обставинам, що на час укладення спірних договорів ОСОБА_2 була особою похилого віку, за станом здоров`я потребувала стороннього догляду, після вчинення правочинів залишилась проживати в спірній частині житлового будинку, а також те, що вона погоджувалась на передачу частини спірного майна у власність відповідача лише після своєї смерті, про що нею було складено два заповіти, які за життя не були скасовані, а тому, укладаючи договори дарування, вона помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть між нею та відповідачем.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
17 червня 2020 року справа № 334/8337/18 надійшла до Верховного Суду.
ОСОБА_3 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення.
Позиція Верховного Суду
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини, встановлені судами
Установлено, щона підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 06 січня 2005 року ОСОБА_2 була власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованими по АДРЕСА_1 та на підставі свідоцтва про право власності від 23 вересня 2013 року - власником земельної ділянки площею 0, 1335 га за цією адресою.
31 березня 2005 року ОСОБА_2 склала два заповіти, які посвідчені в Меденицькій сільській раді, та не скасовані, згідно з якими її дочки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 успадковують після її смерті по 1/2 ідеальній частині житлового будинку в селищі Меденичі Дрогобицького району.
13 вересня 2013 року ОСОБА_2 видала ОСОБА_3 довіреність, якою уповноважила останню представляти її інтереси з питань оформлення права власності на земельну ділянку.
12 травня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування 70/100 ідеальних часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 і договір дарування 70/100 ідеальних часток земельної ділянки за вказаною адресою.
Договори дарування посвідчені приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Лютик Р. В., зареєстровані в реєстрі за № 289 та за № 290.
Згідно з пунктом 9 договору дарування частини житлового будинку дарувальник стверджує, що внаслідок відчуження частини будинку не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб; особи, зареєстровані в даному будинку, повідомлені про його відчуження.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Обравши способом захисту своїх прав визнання договору дарування недійсним, позивач відповідно до положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, її стан здоров`я та потреба в зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за договором купівлі-продажу та продовження позивачем проживати у житловому будинку після укладення договору дарування.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається, суди встановили, що оспорювані договори дарування укладені та підписані в присутності нотаріуса, яка відповідно до вимог законодавства встановила особи дарувальника та обдарованого, які є матір`ю та дочкою, перевірила їх дієздатність та правостановлюючі документи на відчужуваний житловий будинок і земельну ділянку, про що зазначено у спірних договорах дарування, також сторонам роз`яснено зміст відповідних норм ЦК України.
Договори дарування підписані ОСОБА_2 особисто.Цивільна дієздатність ОСОБА_2 на момент укладення цих договорів не була обмежена.
Внаслідок укладення спірних договорів ОСОБА_2 не позбулася єдиного житла, адже у належній їй частці будинку (не відчуженій за цими договорами), з урахуванням його площі, вона залишилась проживати після їх укладення, та була зареєстрована, як і відповідач у цьому будинку (за цією адресою).
Належних та допустимих доказів того, що підписуючи спірні договори ОСОБА_2 мала на меті підписати документи щодо приватизації землі, а не договори дарування, матеріали справи не містять. Процес приватизації земельної ділянки був здійснений ще до укладення спірних договорів, у 2013 році.
Таким чином, установивши, що позивач не довела наявність обставин, які б вказували на те, що ОСОБА_2 уклала спірні договори під впливом помилки, маючи на меті підписання документів щодо приватизації землі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16, постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 454/1340/15-ц, від 11 квітня 2018 року в справі № 334/1221/16-ц, від 03 травня 2018 року в справі № 465/826/13-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 761/29309/16-ц, від 17 жовтня 2018 року в справі № 175/4952/16-ц, від 13 березня 2019 року в справі № 556/1939/15-ц, від 20 березня 2019 року в справі № 758/463/15-ц, від 19 червня 2019 року в справі № 583/757/16-ц, від 20 червня 2019 року в справі № 357/12125/16-ц та від 01 жовтня 2020 року в справі № 585/2413/19, оскільки зазначені висновки зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, а тому доводи касаційної скарги є безпідставними.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування немає.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 червня 2019 року та постанову Львівської апеляційного суду від 19 листопада 2020 року без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 червня 2019 року та постанову Львівської апеляційного суду від 19 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: М. Ю. Тітов
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков