Постанова
Іменем України
09 квітня 2020 року
місто Київ
справа № 442/3250/18
провадження № 61-48648св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 травня 2018 року у складі судді Нагірної О. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
ОСОБА_1 у травні 2018 року звернувся до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ), у якому просив стягнути з відповідача на його користь попередню оплату за договором у сумі 1 770 000,00 грн та штраф у сумі 190 000, 00 грн.
Також позивач звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, просив накласти арешт на належне на праві власності відповідачу нерухоме майно, зокрема: житловий будинок, загальною площею 189, 00 кв. м, житловою площею 59, 8 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, кадастровий номер 6810500000:02:005:0521, площею 0, 28 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, для будівництва та обслуговування Свято-Параскевської Церкви, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .
Вимоги заяви позивач обґрунтовував тим, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Зазначає, що відповідач вживає заходи з відчуження згаданого нерухомого майна.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 травня 2018 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Забезпечено позов шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії щодо житлового будинку, загальною площею 189, 00 кв. м, житловою площею 59, 8 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, кадастровий номер 6810500000:02:005:0521, площею 0, 28 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, для будівництва та обслуговування Свято-Параскевської Церкви, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , у тому числі у будь-який спосіб відчужувати, передавати в оренду, управління, суборенду, лізинг, інші види оплатного чи безоплатного користування іншим особам, видавати довіреності щодо зазначеного майна, укладати інші види договорів, у тому числі попередніх договорів, договорів охорони, зберігання з будь-якими іншими особами чи організаціями.
Ухвала суду першої інстанції обґрунтовувалась тим, що між сторонами дійсно виник спір, позивачем обґрунтовано наведено припущення, що невжиття заходів забезпечення позову може в майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення у справі, оскільки відповідач не має будь-яких перешкод для розпорядження майном та його відчуження на користь третіх осіб. Відчуження відповідачем свого майна в процесі розгляду справи на користь третіх осіб, за висновками суду першої інстанції, зумовить реальну загрозу невиконання чи значно утруднить виконання можливого рішення суду у випадку задоволення позовних вимог.
Постановою Львівського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 травня 2018 року залишено без змін.
Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, апеляційний суд зазначив, що між сторонами дійсно виник спір і вжиття заходів до забезпечення позову є вмотивованим, співмірним із заявленими позивачем вимогами (повернення 1 960 000, 00 грн), та не порушує прав відповідача щодо володіння та користування спірним майном.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у грудні 2018 року, ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 травня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заявник зазначає, що:
- суд першої інстанції зобов`язаний був повернути заяву про забезпечення позову, оскільки вона не відповідає вимогам щодо змісту, визначених у статті 151 ЦПК України, зокрема у заяві не зазначено пропозицій щодо зустрічного забезпечення;
- під час розгляду заяви про забезпечення позову не вирішено питання про зустрічне забезпечення, що передбачено статтями 153 154 ЦПК України;
- в оскаржуваних судових рішеннях не зазначено достатніх обґрунтованих обставин задля застосування забезпечення позову, не дотримано балансу інтересів сторін;
- наявність спору між сторонами не свідчить про наявність правових підстав для забезпечення позову.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в справі.
Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
За змістом частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання заяви та розгляду її судами першої та апеляційної інстанцій) позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;
7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів.
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач зазначив, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Заперечуючи проти вжитих заходів забезпечення позову, відповідач стверджував, що судами не зазначено достатніх і обґрунтованих обставин задля застосування забезпечення позову, не забезпечено баланс інтересів сторін; наявність спору між сторонами не свідчить про наявність правових підстав для забезпечення позову.
Оскільки предметом спору є стягнення попередньої оплати за договором у сумі 1 770 000, 00 грн та штрафу у сумі 190 000, 00 грн, Верховний Суд зробив висновок, що обраний судом першої інстанції вид забезпечення позову - заборона вчиняти дії відносно нерухомого майна, що належить відповідачу на праві власності, є співмірним із заявленими позовними вимогами.
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Заявник не надав суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів на спростування висновків суду першої інстанції про співмірність вжитих заходів забезпечення позову заявленим позовним вимогам.
Застосований судом першої інстанції вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки нерухоме майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.
Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів щодо незастосування судом першої інстанцій інстанції зустрічного забезпечення, необхідно зазначити, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 154 ЦПК України суд зобов`язаний застосувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
З огляду на обраний вид забезпечення позову, який не впливає на матеріальний стан відповідача як власника майна та не призводить до понесення додаткових витрат унаслідок його застосування, з урахуванням відсутності доказів завдання відповідачу збитків унаслідок вжиття заходів забезпечення позову, доводи скарги щодо порушення норм процесуального права в частині зустрічного забезпечення на правильність висновків суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову не впливають.
Враховуючи наведене, Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 травня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко