22.09.2023

№ 444/2316/18

Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 444/2316/18

провадження № 61-13677св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. В.

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця»,

відповідачі: ОСОБА_1 , Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року в складі судді Зеліско Р. Й. та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») звернулося до суду з позовом про визнання незаконним рішення Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, визнання недійсним та скасування Державного акта та зобов`язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою.

Позовна заява мотивована тим, що 20 січня 2017 року в складі працівників залізниці під час обстеження земельної ділянки залізниці в межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району встановлено, що на 20 км + 165 м - 20 км + 172 м перегону Рудно - Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів від осі головної колії на відстані 10 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1 при ширині смуги відведення залізниці 20,0 м від осі головної колії згідно «Плану границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги от км 11+106 до км 20+534». Вказана земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває в користуванні АТ «Українська залізниця» та закріплена за регіональною філією «Львівська залізниця». Площа перетину земельних ділянок складає 0,0122 га.

Як було з`ясовано позивачем, Малехівською сільською радою 15 листопада 2001 року прийнято рішення № 360 про передачу у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд і на підставі якого було видано ОСОБА_1 19 лютого 2002 року Державний акт на право власності на земельну ділянку серія І-ЛВ № 005608.

Рішення Малехівської сільської ради та виданий на його підставі Державний акт вважає незаконними та такими, що порушують право позивача на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху в межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, а відтак такими, що підлягають скасуванню. Той факт, що спірна земельна ділянка була зайнята об`єктами залізничної інфраструктури на момент чинності Положення «Про землі, надані транспорту» свідчить «План полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги» від 1962 року. Зазначений план смуги відведення є проектно-кошторисною документацією та у розумінні статті 17 Закону України «Про містобудування» є містобудівною документацією, що є основою при наданні у власність земель. Відповідно до законодавства, яке діяло на момент виникнення права позивача на землі смуги відведення в межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акту не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до пунктів 54, 55 «Общих начал землепользования и землеустройства» (затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року).

Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області під час прийняття оскаржуваного рішення порушила також пункт «б» частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), який зазначає, що до земель державної власності, що не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями. Майно залізниці є державною власністю і закріплене за нею на праві повного господарського відання, а тому Малехівська сільська рада не мала правових підстав приймати оспорюване рішення, порушуючи право землекористування позивача.

Із врахуванням вищезазначеного, позивач просив суд: визнати незаконним та скасувати рішення Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області від 15 листопада 2001 року № 360 в частині передачі ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва, обслуговування житлового будинку і господарських споруд площею 0,1337 га; визнати недійсним і скасувати Державний акт від 19 лютого 2002 року серії І-ЛВ № 005608 на право приватної власності на земельну ділянку, яка була передана ОСОБА_1 у приватну власність на підставі рішення Малехівської сільської ради народних депутатів від 15 листопада 2001 року № 360; зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться у постійному користуванні регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Укрзалізниця», а саме звільнити зайняту земельну ділянку в межах с. Малехів Малехівської сільської ради на 20 км + 165 м - 20 км + 172 м перегону Рудно-Підбірці; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року в задоволенні позову АТ «Українська залізниця» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що посилання позивача на те, що частина земельної ділянки площею 0,0122 га, яка перебуває в користуванні відповідача ОСОБА_1 , знаходиться в смузі відведення залізниці, є безпідставним та необґрунтованим. Судом не встановлено порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Враховуючи зазначене та дійшовши висновку про відмову у задоволенні позову по суті позовних вимог; суд виходив із відсутності підстав застосовувати наслідки спливу строку позовної давності.

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року залишено без задоволення апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця», а рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних та достовірних доказів про порушення права на землекористування.

Спірна земельна ділянка набута відповідачем ОСОБА_1 правомірно, доказів неправомірних дій посадових осіб чи органів місцевого самоврядування позивачем не надано, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив позивачу у задоволенні позову про визнання незаконним та скасування рішення Малехівської сільської ради від 15 листопада 2001 року № 360 та відповідно і скасування Державного акту, виданого ОСОБА_1 на підставі цього рішення.

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що заявляючи вимогу про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою, яка знаходиться у постійному користуванні позивача, а саме: звільнити зайняту земельну ділянку в межах с. Малехів на 20км+165м-20км +172м перегону Рудно-Підбірці, позивач обрав неефективний спосіб захисту, оскільки вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування статей 387 і 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), є неефективними, враховуючи постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2020 року АТ «Українська залізниця» надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року.

У касаційній скарзі АТ «Українська залізниця», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову,

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою суду від 14 липня 2021 року справу 444/2316/18 призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги посилання позивача на «План полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги» від 1962 року як доказ порушення прав позивача на користування спірною земельною ділянкою, яка відноситься до земель залізничного транспорту.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі № 3-305гнс15; у постановах Верховного Суду від: 01 лютого 2018 року в справі № 909/277/16, від 14 березня 2019 року в справі № 918/1373/16, від 10 квітня 2019 року в справі № 466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15-ц, а саме, що наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, який визначено законодавством. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

У грудні 2020 року відповідач Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області надіслала відзив на касаційну скаргу вказуючи на її необґрунтованість. Вважала, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотримання норм матеріального та процесуального права, у зв`язку із чим касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно рішення Малехівської сільської ради народних депутатів від 15 листопада 2001 року № 360 ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1337 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_1 видано Державний акт про право власності на земельну ділянку серія І-ЛВ № 005608 від 19 лютого 2002 року. Він є власником земельної ділянки площею 0,1337 га у межах згідно з планом. Земельна ділянка розташована на АДРЕСА_1 . Цільове призначення земельної ділянки - будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель.

Із викопіювання з генерального плану с. Малехів 1990 року та 2008 року, вбачається, що земельна ділянка яка перебуває у власності ОСОБА_1 знаходиться в межах населеного пункту с. Малехів та межує із дорогою на

АДРЕСА_2. Дорога на АДРЕСА_2 , яка знаходиться між господарством ОСОБА_1 та смугою залізної дороги перебуває на балансі сільської ради, обслуговується за її кошти, що підтверджується довідкою Малехівської сільської ради від 06 вересня 2018 року № 1148/02-13.

Із архівної виписки Державного архіву Львівської області від 10 травня 1984 року № Ф-587 з протоколу № 23 засідання виконкому Малехівської сільської ради депутатів трудящих Нестерівського району Львівської області від 04 грудня 1962 року вбачається, що слухали заяву ОСОБА_2 про дозвіл на будову хати на присадибі якою користується в с. Малехів та вирішили дозволити ОСОБА_2 на будову хати на огороді, яким користується, де стоїть хата батька, розмір присадибного участка відповідає.

Згідно Витягу з погосподарської книги Малехівської сільської ради від 05 вересня 2018 року № 1133/02-19 за домогосподарством по АДРЕСА_1 відповідно до погосподарського обліку 1974-1976 років рахувалося у користуванні 0,10 га землі та житловий будинок 1914 року забудови.

ОСОБА_1 відповідно до реєстраційного посвідчення від 14 червня 2001 року є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

З довідки Малехівської сільської ради від 05 вересня 2018 року № 1134/02-19 вбачається, що згідно книги обліку сплати земельного податку за використання землі на території Малехівської сільської ради, за користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 , площею 0,1337 га сплачено земельний податок за період з 1997 року по 2018 рік; до 1997 року земельний податок не сплачувався, оскільки попередній землекористувач звільнений від сплати земельного податку як пенсіонер.

Згідно Акту обстеження від 20 січня 2017 року складеного комісією в складі головного інженера ВП «Кам`янка-Бузької дистанція колії» Батюка В. Б., інженера-землевпорядника Приставської О. В. та старшого шляхового майстра Скучинського С. О. здійснила обстеження земельної ділянки в межах населеного пункту на території Малехівської сільської ради, де виявила, що на 20 км + 165 м - 20 км + 172 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з правої сторони від осі головної колії на відстані 10 метрів знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує присадибну земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 . При комісійному обстеженні користувались технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 17,1368 га Державному територіально-галузевому об`єднанню «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком «Рудно-Підбірці» від 17 км + 200 м до 20 км + 544 м в адміністративних межах с. Малехів, Жовківського району Львівської області. Смуга відведення залізниці згідно даних матеріалів становить 20 м.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Рішення судів у даній справі, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до пункту «б» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під державними залізницями, об`єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Відповідно до частин першої, другої статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України «Про транспорт».

До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України «Про транспорт»). Ця норма закону кореспондується з положенням статті 68 ЗК України.

Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 3-305гс15-ц, Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 466/190/14-ц.

Статтями 1, 4 Положення «Про землі, надані транспорту», затвердженого 07 лютого 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР № 58 і Ради народних комісарів СРСР № 50, передбачалося, що землями, наданими транспорту (в тому числі - і залізничному), визнавалися землі, зайняті залізничними шляхами та іншими об`єктами залізничної інфраструктури.

Вказане Положення діяло до набрання чинності Постановою Ради Міністрів СРСР від 08 січня 1981 року № 24 «Про затвердження Положення про землі, надані транспорту».

Земельним кодексом Української СРР від 25 жовтня 1922 року передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку.

Разом з тим вимог щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалося, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 «Загальних основ землекористування та землеустрою», затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року.

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року (в редакції від 08 липня 1970 року), постановою Верховної ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562 «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року» (далі - Постанова № 562) право Залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ними права власності або землекористування гарантувалося.

Згідно з пунктом 5 Постанови № 562 громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування.

Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ «Про земельну реформу» (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею.

Вказаний пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже відсутня вимога закону щодо обов`язкового виготовлення Залізницею державного акта на право користування земельною ділянкою.

За таких обставин наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його уже визначено законом.

Аналогічний висновок висловлений Верховним Судом у постановах: від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 466/6682/14-ц, від 07 липня 2021 року в справі № 444/2316/18.

Проте, наведені вище положення законів та висновки Суду не звільняють позивача від доказування того, що спірна земельна ділянка належить саме до земель залізничного транспорту (постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 914/1420/18), чого у даному спорі, з урахуванням встановлених судами обставин та досліджених доказів, АТ «Українська залізниця» зроблено не було.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Стаття 15 ЦК України об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

При зверненні з позовом АТ «Укрзалізниця» посилалося на те, що на частині смуги відведення виявлено перетин (накладення) земельної ділянки ОСОБА_1 яка площею 0,0122 га накладається на смугу відведення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили із того, що акт комісії від 20 січня 2017 року та План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці 1962 року не є доказами, які достовірно свідчать про те, що смуга відведення, яка перебуває у користуванні АТ «Українська залізниця», має перетин (накладення) із земельною ділянкою відповідача ОСОБА_1 .

Верховний Суд погоджується із відповідними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленими судами на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин (пункт 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

У статті 12 ЗК України зазначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності (пункт «б» частини першої статті 81 ЗК України).

У частині другій статті 83 ЗК України передбачено, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.

Статтею 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини п`ятої статті 116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з частиною першою статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що право АТ «Українська залізниця» порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка відноситься до земель залізничного транспорту, де проходить її межа, чи порушена межа цієї земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.

Цивільне судочинство здйснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи (частини перша та друга статті 116 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

У статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

На обґрунтування своїх вимог АТ «Українська залізниця» посилається на те, що спірна земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває у користуванні АТ «Укрзалізниця» та закріплена за регіональною філією «Львівська залізниця», а відповідачі безпідставно порушили право позивача, оскільки порушили право позивача на користування належною йому земельною ділянкою площею 0,0122 га за її цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту.

Однак, ці обставини не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судами попередніх інстанцій, жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача АТ «Українська залізниця» передачею земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_1 , у власність ОСОБА_1 , суду не надано.

При цьому АТ «Укрзалізниця» клопотання про призначення експертизи з метою підтвердження факту перетину меж земельних ділянок та порушення його прав не заявляло.

Подібні правові висновки у спірних правовідносинах викладені у постанові Верховного Суду від 07 липня 2021 року в справі № 444/2233/18.

Доводи касаційної скарги щодо неврахування зазначених рішень судів касаційної інстанції в частині того, що позивач являється власником відповідних земельних ділянко вздовж залізничного полотна згідно закону не заслуговують на увагу, оскільки даний висновок врахований судами при розгляді цієї справи. Однак, суди відмовили у задоволенні заявлених позовних вимог не у зв`язку із відсутністю у позивача права на користування відповідними земельними ділянками, а у зв`язку із не доведенням ним порушення його права передачею спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 .

Позивачем у підтвердження позовних вимог надано «План границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги 1962 року» (далі - План) та зазначено у позовній заяві про те, що даний документ є проектно-технічною документацією та у розумінні статті 17 Закону України «Про основи містобудування» є містобудівною документацією.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про основи містобудування» містобудівна документація - затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій.

Станом на 1962 рік на залізничному транспорті України діяла «Инструкция о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода», затверджена Міністерством шляхів сполучення СРСР від 01 листопада 1955 року, яка втратила чинність з 30 січня 1963 року відповідно до «Инструкции о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полос отвода».

Судами встановлено, що із Плану вбачається, що такий є додатком до проекту № 197-Л, виконаний Дорожньою проектною конторою Південно-Західної залізниці Міністерства шляхів сполучення.

З пояснювальної записки до даного плану вбачається, що такий складений у масштабі 1:5000 в адміністративних межах району та узгоджений зі старшим землевпорядником району і начальником дистанції колії. Виготовлений в 6 примірниках, з яких один примірник - виконкому районної ради депутатів трудящих. План погоджений старшим землевпорядником Нестеровського району, заступником начальника Підзамчівської дистанції колії, начальником Львівської дистанції захисних лісонасаджень.

Судами попередніх інстанцій обґрунтовано встановлено, що План не був затверджений виконкомом Нестеровської районної ради, а тому є лише одним із документів містобудівної документації; План не містить умовного позначення ширини смуги відведення залізниці, а містить лише умовне позначення «Межа смуги відводу», без позначення відстані та одиниці виміру відстані, що спростовує твердження позивача про те, що ширина смуги відведення становить 20 метрів.

Досліджуючи Акт обстеження земельної ділянки у сукупності з іншими доказами, судами також встановлено, що позивачем не надано жодних доказів, які підтверджують повноваження осіб, які виступали підписантами Акту обстеження земельної ділянки від 20 січня 2017 року та доказів, що такі є працівниками ВП «Кам`янка Бузька дистанція колії», а їхні підписи не скріплені печаткою ВП «Кам`янка Бузька дистанція колії».

Інші аргументи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з оцінкою судами зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку АТ «Українська залізниця» свідчить про наявність підстав для скасування рішення та державного акту про отримання у власність земельної ділянки відповідачем ОСОБА_1 , усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, проте такі доводи були спростовані під час розгляду справи.

Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційним судом надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Пронінапроти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» залишити без задоволення.

Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук