№ 444/373/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2025 року

м. Київ

справа № 444/373/18

провадження № 61-12689св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Куликівська селищна рада Львівського району Львівської області,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 24 грудня 2021 року у складі судді Мікули В. Є. та постанову Львівського апеляційного суду від 27 червня 2023 року у складі колегії суддів Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Куликівська селищна рада Львівського району Львівської області, про визнання заповіту нікчемним,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Куликівська селищна рада Львівського району Львівської області (далі - Куликівська селищна рада), у якому просив визнати нікчемним заповіт, складений ОСОБА_4 07 грудня 2015 року та посвідчений секретарем Виконавчого комітету Куликівської селищної ради Вільчинською С. Ф.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що 24 січня 2008 року його мати ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , склала заповіт, за яким заповіла все своє майно позивачу.

Під час оформлення спадщини позивачу стало відомо, що 07 грудня 2015 року його мати склала новий заповіт, посвідчений секретарем Виконавчого комітету Куликівської селищної ради Вільчинською С. Ф. у присутності свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , за яким заповіла усе своє майно дочці ОСОБА_2 (сестрі позивача).

Вважає заповіт від 07 грудня 2015 року таким, що складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, оскільки на момент вчинення цього правочину паспорт ОСОБА_4 знаходився у позивача, інших документів, що посвідчують особу, у матері не було, а отже, секретар виконавчого комітету не встановила належним чином особу заповідача.

У заповіті не зазначено у необхідному обсязі відомостей про свідків, а також відсутня відмітка про зачитування свідками заповіту вголос.

Крім того, оспорюваний заповіт не відповідав внутрішній волі заповідача, оскільки за дорученням ОСОБА_4 заповіт підписала ОСОБА_7 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Жовківський районний суд Львівської області рішенням від 24 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував рішення тим, що оспорюваний заповіт складений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його складання та посвідчений секретарем виконавчого комітету селищної ради, який встановив особу заповідача, перевірив її дієздатність і з`ясував дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок своєї смерті.

Заповіт від 07 грудня 2015 року, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 зі слів заповідача, оскільки остання через хворобу (сліпоту) не могла підписати текст заповіту власноручно, внаслідок чого заповіт підписано за її дорученням ОСОБА_7 у присутності двох свідків.

Львівський апеляційний суд постановою від 27 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишив без задоволення, а рішення Жовківського районного суду Львівської області від 24 грудня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У серпні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень просить скасувати рішення Жовківського районного суду Львівської області від 24 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 червня 2023 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 травня 2018 року у справі № 756/14304/15, від 13 лютого 2019 року у справі № 473/1584/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 756/10183/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що оспорюваний заповіт від імені ОСОБА_4 підписаний іншою особою без доручення заповідача, з порушенням закону та не відображає дійсне волевиявлення заповідача на розпорядження своїм майном. Текст заповіту не був прочитаний уголос. Секретар виконавчого комітету селищної ради не встановлювала особу заповідача.

У спадкодавця ОСОБА_4 не було фізичних вад або хвороб, які б заважали їй особисто прочитати та підписати заповіт.

Апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про дослідження у судовому засіданні показань свідків, які були допитані у суді першої інстанції.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 20 листопада 2023 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Жовківського районного суду Львівської області.

19 червня 2024 року справу № 444/373/18 передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати сторін ОСОБА_4 , після смерті якої залишилося спадкове майно (том 1, а. с. 11).

24 січня 2008 року ОСОБА_4 склала заповіт, за яким усе своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, заповіла сину ОСОБА_1 (том 1, а. с. 12).

07 грудня 2015 року ОСОБА_4 склала нове заповідальне розпорядження, за яким усе своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, заповіла дочці ОСОБА_2 . Її заповіт посвідчено секретарем Виконавчого комітету Куликівської селищної ради Вільчинською С. Ф. та зареєстровано у реєстрі за № 113 (том 1, а. с. 13).

У вказаному заповіті зазначено, що через хворобу ОСОБА_4 не може власноручно підписати заповіт, тому згідно зі статтею 207 ЦК України заповіт посвідчено у присутності свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . За заповідача, у зв`язку з хворобою, на її прохання, за її дорученням і у її присутності, після прочитання свідками тексту заповіту вголос, заповіт підписано громадянкою ОСОБА_7 . Особу заповідача встановлено, дієздатність перевірено. У зв`язку з хворобою ОСОБА_4 , на її особисте прохання, заповіт посвідчено вдома за адресою проживання заповідача: АДРЕСА_1 .

У абзаці другому другої сторінки заповіту міститься рукописний запис «Заповіт прочитано мною вголос ОСОБА_4 - ОСОБА_7 » і скріплено підписом ОСОБА_7 .

У Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій органу місцевого самоврядування Куликівської селищної ради на 2015 рік мітиться запис під № 113, згідно з яким заповіт посвідчено 07 грудня 2015 року, особу ОСОБА_4 встановлено за паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим Жовківським РВ УМВС у Львівській області 23 липня 2015 року, в реєстрі наявні підписи осіб, зокрема особи, що підписала заповіт, ОСОБА_7 та свідків ОСОБА_5 і ОСОБА_6 (том 2, а. с. 104, 105).

Допитана у суді першої інстанції як свідок ОСОБА_7 показала, що 07 грудня 2015 року вона була присутня при посвідченні заповіту. ОСОБА_4 була сліпою та неходячою, тому секретар сільської ради роз`яснила, що у цьому випадку необхідно залучити двох свідків. ОСОБА_4 говорила, що хоче змінити заповіт і скласти його на користь дочки ОСОБА_2 , оскільки син ОСОБА_1 до неї не приїжджає, а лише забирає у неї гроші. Після складання заповіту його текст був прочитаний вголос секретарем сільської ради ОСОБА_8 . Документи, які посвідчують особу, у ОСОБА_4 не перевіряли. Заповіт складено об 11.00 год, вся процедура тривала близько однієї години.

Свідок ОСОБА_5 пояснила, що під час складання заповіту, крім неї, були присутні секретар сільської ради ОСОБА_8 , а також ОСОБА_7 і ОСОБА_6 . Заповіт вона не читала, але була присутня під час оголошення його тексту секретарем сільської ради. Заповідач ОСОБА_4 заповіт не читала, оскільки була незрячою. Текст заповіту оголошувався за місцем проживання ОСОБА_4 .

Свідок ОСОБА_6 показала, що ОСОБА_4 хворіла і декілька років була лежачою. Процедура посвідчення заповіту відбувалася за місцем проживання ОСОБА_4 , яка розуміла, що все своє майно заповідає дочці ОСОБА_2 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно зі статтями 1216 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

У статтях 1217 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248 1249 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складення заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складення заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складення тощо).

Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє (частина четверта статті 207 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 755/8686/17 (провадження № 61-8444св19) зазначено, що аналіз абзацу 1 частини четвертої статті 207 ЦК України свідчить про те, що у певних випадках допускається підписання правочину іншою особою, якщо сторона правочину має різного роду вади, що заважають їй це зробити. У цьому разі порядок підписання іншою особою правочину регламентується частиною четвертою статті 207 ЦК України. Особа, яка підписує правочин (рукоприкладник), сама не є стороною правочину. Жодних прав і обов`язків щодо правочину, який нею підписується, в неї не виникає. Її роль зводиться виключно до заповнення певної вади особи, яка є стороною правочину.

Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Таким чином, процесуальне значення участі свідків у посвідченні заповіту полягає в тому, що при них відбуваються дії щодо посвідчення заповіту; кожен з них має зачитати заповіт вголос та поставити на ньому свій підпис.

За змістом статті 37 Закону України «Про нотаріат», пункту 1.2 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5 (далі - Порядок № 3306/5), право посвідчувати заповіти у сільських населених пунктах надано уповноваженим посадовим особам органів місцевого самоврядування.

У статті 1251 ЦК України також передбачено, що у разі відсутності у населеному пункті нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

У пункті 2.1 розділу ІІ Порядку № 3306/5 визначено, що нотаріальні дії вчиняються в приміщенні органу місцевого самоврядування. В окремих випадках, коли громадянин не може з`явитися в зазначене приміщення, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаним приміщенням. Якщо нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням органу місцевого самоврядування, то в посвідчувальному написі на документі і в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій записується місце вчинення нотаріальної дії із зазначенням адреси, а також причини, з якої нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням органу місцевого самоврядування.

Згідно з пунктами 1.1, 1.4 розділу ІІІ Порядку № 3306/5 посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти. При посвідченні заповіту посадова особа органу місцевого самоврядування встановлює особу заповідача та визначає обсяг його цивільної дієздатності. Посадова особа органу місцевого самоврядування посвідчує заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог статей 1247 1251 ЦК України і особисто подані ними посадовій особі органу місцевого самоврядування. Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням точного місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем. Посадова особа органу місцевого самоврядування може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути прочитаний уголос та підписаний заповідачем, про що ним зазначається у заповіті перед його підписом. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися в присутності не менш як двох свідків. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Текст заповіту має містити відомості про особи свідків, а саме: прізвище, ім`я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншим громадянином за правилами, викладеними у пункті 2.3 розділу II зазначеного Порядку, відповідно до якого у разі, якщо за фізичну особу, яка внаслідок фізичної вади, хвороби не може власноручно підписати заповіт чи заяву, підписується інша фізична особа, посадова особа органу місцевого самоврядування встановлює особу громадянина, що бере участь у нотаріальній дії, і особу громадянина, який підписався за нього. Копія документа, за яким встановлюється особа, долучається до примірника документа, який залишається у справах органу місцевого самоврядування.

При посвідченні заповітів та засвідченні справжності підпису на документах перевіряється справжність підписів осіб, які звернулись за вчиненням нотаріальної дії (пункт 2.4 розділу ІІ Порядку № 3306/5).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) та у постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21) зазначено, що право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку з його смертю.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що підписання заповіту іншою особою відповідало волевиявленню ОСОБА_4 , а також через фізичну неможливість прочитання та підписання правочину особисто заповідачем (через сліпоту), оспорюваний заповіт посвідчено при свідках, у тексті заповіту вказано про те, що заповіт прочитано вголос свідками, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що заповіт, складений ОСОБА_4 07 грудня 2015 року, відповідає вимогам закону, необхідним для чинності заповіту.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки заповіт складений у письмовій формі за допомогою загальноприйнятих технічних засобів із зазначенням місця і часу його складання та посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування, заповіт перед підписанням зачитано уголос, підписано іншою особою замість заповідача, та посвідчено при свідках. При цьому службовою особою в посвідчувальному написі зазначено, що особи свідків та особа, яка підписувала заповіт замість заповідача, встановлені, а їх дієздатність перевірено.

Зазначені обставини перебувають у логічному та послідовному зв`язку із показами свідків, які проживали по сусідству із ОСОБА_4 та зазначили, що остання через сліпоту та проблеми з опорно-руховим апаратом не могла самостійно прочитати та підписати заповіт.

Доказів того, що заповідач на час складання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, її волевиявлення не було вільним та не відповідало її волі, позивач суду не надав, що є його процесуальним обов`язком (статті 12 81 ЦПК України).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що у тексті заповіту не зазначені усі відомості про особу свідків, як того вимагають норми Порядку № 3306/5, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

За змістом абзацу другого пункту 1.4 розділу ІІІ Порядку № 3306/5 текст заповіту має містити відомості про особи свідків, а саме: прізвище, ім`я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) зазначено, що «слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства. При цьому вивчення змісту спірного заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту. Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним з огляду на таке. По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України). Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом свого нотаріального округу може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне нікчемність заповіту, посвідченого з таким порушенням. Адже правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК України і не є матеріальним правом. Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його нікчемності матеріальне право не містить».

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293сво23) зазначив, що «для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодифікованих, так і інших (поточних)). Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. При цьому можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена. На рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту. Законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача».

Так, у тексті заповіту, складеного ОСОБА_4 07 грудня 2015 року, містяться прізвище, ім`я, по батькові кожного із свідків, місце їх проживання та реквізити паспортів, на підставі яких було встановлено особи свідків. Отже, сама собою відсутність у заповіті вказівки про дату народження свідків не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення.

Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми та порядку посвідчення заповіту і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

Крім того, оскільки Порядок № 3306/5 не є актом цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України, а тому в ньому не можуть міститися вимоги до змісту правочину. За таких обставин підстав для визнання недійсним заповіту у зв`язку із невідповідністю його змісту нормам вказаного Порядку немає.

Аргументи касаційної скарги про те, що секретар виконавчого комітету селищної ради не встановлював особу заповідача, не заслуговують на увагу, оскільки особу ОСОБА_4 встановлено за паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Жовківським РВ УМВС у Львівській області 23 липня 2015 року, про що свідчить Реєстр для реєстрації нотаріальних дій Куликівської селищної ради за 2015 рік (том 2, а. с. 104, 105).

Посилання заявника на те, що свідки, при яких посвідчено заповіт, не зачитували його вголос, є неспроможними, оскільки у тексті цього правочину зазначено про те, що свідки зачитали заповіт вголос, на підтвердження чого вони проставили свої підписи на ньому.

Доводи касаційної скарги про те, що в порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції не розглянув клопотання про дослідження у судовому засіданні показань свідків, які були допитані у суді першої інстанції, не заслуговують на увагу, оскільки згідно з протоколом судового засідання від 28 березня 2023 року апеляційний суд вважав таке клопотання передчасним (том 2, а. с. 74-76).

У подальшому, в судовому засіданні, яке відбулося 27 червня 2023 року, суд апеляційної інстанції з`ясовував, чи мають учасники справи заяви чи клопотання, пов`язані з розглядом справи, проте сторона позивача повторно не заявила про дослідження у судовому засіданні показань свідків, які були допитані у суді першої інстанції, і не заперечувала щодо переходу суду до судових дебатів.

Водночас, розглядаючи справу по суті, апеляційний суд з дотриманням вимог процесуального закону врахував показання свідків та оцінив їх у сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, в оскаржуваному судовому рішенні навів відповідні мотиви щодо необхідності їх врахування, тобто виконав свій процесуальний обов`язок, установлений ЦПК України.

Крім того, згідно з частиною другою статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то доводи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному та неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

У свою чергу, доводи заявника про застосування судами норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 травня 2018 року у справі № 756/14304/15, від 13 лютого 2019 року у справі № 473/1584/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 756/10183/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведених справах суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Поряд із цим колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що цивільне право чи інтерес, у цьому випадку право на спадщину, мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).

Таким чином суд першої інстанції у резолютивній частині свого рішення дійшов обґрунтованого висновку про необхідність відмовити у задоволенні вимоги про визнання заповіту нікчемним. Водночас помилкове незазначення судами обох інстанцій у мотивувальних частинах оскаржуваних рішень про те, що така позовна вимога не є вимогою, яка забезпечує ефективний спосіб захисту порушених прав позивача, не призвело до неправильного вирішення спору по суті, тоді як за правилами частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Наведені ОСОБА_1 у касаційній скарзі доводи про те, що спірний заповіт від імені ОСОБА_4 складено з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку позивача, підтверджує обґрунтованість заявлених ним позовних вимог.

Зазначені доводи касаційної скарги не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки за приписами статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може вдаватися до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

ОСОБА_1 не довів існування таких обставин, які б свідчили про нікчемність заповіту на противагу дійсного волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження своїм майном, тоді як свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 24 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 червня 2023 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко