№ 461/6225/13-ц

Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 461/6225/13-ц

провадження № 61-4856 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , відділ приватизації державного житлового фонду Галицького району управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради;

особи, які подали апеляційну скаргу: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ;

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 27 січня 2020 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради про визнання права власності та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовна заява мотивована тим, що йому та відповідачам -фізичним особам на праві спільної сумісної власності належить підвальне приміщення площею 110,8 кв. м, що складається з приміщень, позначених на поверхневому плані індексами І, ІІ, ІІІ, IV, V, VI, VII, VIII у будинку АДРЕСА_1 . Вказував, що ним та відповідачами було об`єднано квартири № 2 та № 2 а в одну квартиру № 2 , а, відтак, і приналежні підвальні приміщення також було об`єднано.

Оформити відповідні договори про відчуження майна позивачеві відповідачі відмовляються, оскільки після здійсненого об`єднання підвальних приміщень в один цілісний об`єкт виникла необхідність внесення змін до правовстановлюючих документації. Відділ приватизації державного житлового фонду Галицького району управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради вносити такі зміни також відмовляється у зв`язку з чим відповідачі обмежені у праві розпорядження своїм майном та не відчужують його позивачеві.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд визнати підвальне приміщення площею 110,8 кв. м у будинку АДРЕСА_1 приналежністю до квартири АДРЕСА_1 ; припинити право власності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на підвальні приміщення площею 110,8 кв. м, позначені на поверхневому плані індексами І, ІІ, ІІІ, IV, V, VI, VII, VIII у будинку АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності на вказані підвальні приміщення; зобов`язати відділ приватизації державного житлового фонду Галицького району управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради внести відповідні зміни до правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 14 червня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Припинено право власності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на підвальні приміщення площею 110,8 кв. м, позначені на поверхневому плані індексами І, ІІ, ІІІ, IV, V, VI, VII, VIII у будинку АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на підвальне приміщення площею 110,8 кв. м, що складається з приміщень, позначених на поверхневому плані індексами І, ІІ, ІІІ, IV, V, VI, VII, VIII у будинку АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 отримали компенсацію належних їм часток у спільному майні, написали відмови від таких на користь позивача, а, відтак, існують належні правові підстави для припинення прав відповідачів на належні їм частки у спільному майні та визнання за позивачем права власності на підвальне приміщення площею 110,8 кв. м, що складається з приміщень, позначених на поверхневому плані індексами І, ІІ, ІІІ, IV, V, VI, VII, VIII у будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 27 січня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 - ОСОБА_9 - задоволено. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 червня 2013 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відсутні належні та допустимі докази на підтвердження належності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на праві власності підвальних приміщень площею 110,8 кв. м.

Суд першої інстанції фактично припинив право спільної сумісної власності ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на комору у підвалі площею 8,0 кв. м у будинку по АДРЕСА_1 , право на яку підтверджується копією свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого виконкомом Львівської міської ради народних депутатів 25 липня 1996 року.

Проте не може бути припиненим в судовому порядку право власності особи на майно, якщо таке право вона у встановленому законом порядку не набула.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосуванням судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 461/6225/13-ц із Галицького районного суду м. Львова.

У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що він користувався спірними підвальними приміщеннями, як складовими до належної йому квартири № 2 ще задовго до 2013 року. Також, після прийняття рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 червня 2013 року він проводив капітальні ремонти в підвальних приміщеннях. Тому заявники апеляційної скарги бачили факти проведення ремонту, володіли інформацією, що він. є власником спірних підвальних приміщень, оскільки є мешканцями зазначеного будинку, який складався з трьох квартир.

Згідно з протоколом загальних зборів об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Престиж-технік» (далі - ОСББ «Престиж-технік») від 28 листопада 2012 року підтверджено належність до квартири № 2 , яка утворилася після об`єднання квартир № 2 та № 2а, підвальних приміщень площею 110,8 кв. м. Доказів скасування вказаного рішення загальних зборів судом апеляційної інстанції не здобуто. Комора площею 8 кв. м не увійшла до підвальних приміщень, які відносяться до належної йому квартири, вона є в наявності, що підтверджується поверховим планом. Тому права заявників апеляційної скарги не порушено.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу

У вересні 2019 року ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 подали відзив на касаційну скаргу, в якому зазначили, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим. Вказували, що підвали, комори, допоміжні та технічні приміщення (споруди) - це все приміщення, які перебувають у спільній сумісній власності усіх співвласників квартир у багатоквартирному будинку. Право власності на нерухоме майно виникає з дня державної реєстрації. Право на розпорядження нерухомим майном може передаватися лише за письмовою та нотаріально завіреною згодою. При цьому рішення ОСББ не є належною формою надання згоди на розпорядження спільним майном (коморою, яка їм належить, а також підвальними приміщеннями загалом, які належали усім співвласникам багатоквартирного будинку).

Крім того, при порівнянні поверхового плану за 2013 рік та поверхового плану за 2018 рік чітко видно, що загальна площа підвального приміщення набагато більша, ніж площа станом на 2013 рік. Комори площею 8 кв. м, яка їм належить, вже немає, вона повністю поглинута позивачем у його загальне підвальне приміщення, яке було приєднане до квартири № 2 .

Як з`ясувалося з часом, позивач також ліквідував сходи до підвальних приміщень, чим також створив їм перешкоду у доступі та користуванні своєю коморою та іншими спільними приміщеннями.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 листопада 2009 року.

В технічному паспорті на квартиру АДРЕСА_1 , виданому 25 грудня 2009 року, зазначена технічна характеристика квартири, відповідно до якої квартира складається з дев`яти житлових кімнат, житловою площею 222,9 кв. м, кухні площею 15,2 кв. м, ванна кімната площею 4,8 кв. м, вбиральня площею 2,8 кв. м, коридори площею 7,1 і 8,2 кв. м, санвузли площею 6,4 кв. м і 2,8 кв. м, хол площею 34,5 кв. м, загальна площа квартири 307,8 кв. м.

Як вбачається з технічного паспорту, приналежність до квартири АДРЕСА_1 підвальних приміщень площею 110,8 кв. м не зазначена.

З копії свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого виконкомом Львівської міської ради народних депутатів 25 липня 1996 року, вбачається, що ОСОБА_6 та членам його сім`ї, а саме: ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 на праві спільної сумісної власності належить квартира № 1 загальною площею 91,0 кв. м по АДРЕСА_1 , а також комора в підвалі будинку за цією ж адресою площею 8 кв. м.

В матеріалах справи також наявний протокол загальних зборів ОСББ «Престиж-технік» від 28 листопада 2012 року, згідно з яким за квартирою АДРЕСА_1 закріплено підвальне приміщення площею 110,8 кв. м, що складається з приміщень, позначених на поверхневому плані індексами І, ІІ, ІІІ, IV, V, VI, VII, VIII (а.с. 26).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Згідно з частиною першою статті 30 ЦПК України 2004 року сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Аналогічні положення містяться у статті 48 ЦПК України.

За змістом статті 30 ЦПК України 2004 року відповідачем є особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси.

Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 130 ЦПК України 2004 року, чинного на час розгляду справи судом першої інстанції, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Згідно з частиною першою статті 33 ЦПК України 2004 року суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Відтак, відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Зазначений висновок висловлено Великою Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що спірні підвальні приміщення знаходяться у житловому будинку, який складається із декількох квартир.

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

У статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено поняття допоміжних приміщень багатоквартирного будинку, нежилих приміщень та загального майна.

Так допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення); загальне майно - частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватися згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об`єднання (кладові, гаражі, в тому числі підземні, майстерні тощо); нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

У статті 19 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що спільне майно співвласників багатоквартирного будинку складається з неподільного та загального майна. Неподільне майно перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку. Неподільне майно не підлягає відчуженню.

Згідно з частиною другою статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Отже, встановивши, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження належності ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на праві власності підвальних приміщень площею 110,8 кв. м, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, щопри вирішенні питання щодо визнання права власності на спірне підвальне приміщення судом першої інстанції було вирішено питання про права співвласників квартири № 1 , яким на праві власності належить комора в підвалі, площею 8 кв. м, які не були залучені до участі у справі.

Посилання касаційної скарги на те, що комора площею 8 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 не увійшла до підвальних приміщень, які відносяться до належної йому квартири, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, оскільки вирішення питання щодо розпорядження спірним підвальним приміщенням неможливе без залучення до участі у справі співвласників всіх квартир у будинку, а не тільки квартири № 2 .

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що право власності ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 на спірні підвальні приміщення не було порушено, експертизу у справі не проведено, а рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність рішення суду апеляційної інстанції не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 27 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Осіян

О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара