21.11.2023

№ 463/2490/17

Постанова

Іменем України

22 березня 2021 року

м. Київ

справа № 463/2490/17

провадження № 61-18947св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Жак Наталії Тадеївни на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 грудня 2018 року у складі судді Стрепка Н. Л. та постанову Львівського апеляційного суду від 19 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Крайник Н. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, надалі уточненим, до ОСОБА_2 , у якому просила стягнути з відповідача аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за минулий період - останні три роки (з травня 2014 року до травня 2017 року) у твердій грошовій сумі у розмірі 108 000 грн (3 000 грн щомісяця); визнати недійсним пункт 2 договору між батьками щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та утримання дитини, укладеного 30 травня 2013 року між нею та ОСОБА_2 на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Онищак Н. М. за реєстровим № 894.

На обґрунтування позову посилалася на те, що сторони з 14 листопада 2009 року перебували у шлюбі, від якого у них є син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 17 червня 2013 року рішенням Личаківського районного суду м. Львова шлюб між нею та відповідачем розірвано. 13 травня 2013 року сторони у справі уклали договір щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та утримання дитини, що посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Онищак Н. М. за реєстровим № 894. Пункт 2 зазначеного договору визначає обов`язок відповідача сплачувати аліменти у розмірі 250 грн щомісячно до досягнення дитиною повноліття. Однак з часу укладення договору відповідач жодного разу коштів на утримання дитини не сплатив.

У лютому 2018 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання договору між батьками щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання та утримання дитини, укладеного між ним та ОСОБА_1 , недійсним.

На обґрунтування зустрічного позову посилався на те, що 13 травня 2013 року між сторонами укладений договір щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та утримання дитини. Вважав зазначений договір таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства. Зокрема, договором не передбачено жодних прав батька на спілкування з сином, зустрічей з ним, участі у вихованні. Не погоджувався з пунктами щодо місця проживання дитини (пункт 1), розміру аліментів (пункт 2), визначення обов`язків і прав матері щодо дитини (пункт 3.1, 3.2), суперечностей пунктів 5 та 2 щодо форми сплати аліментів, терміну дії договору (пункт 15). Як на правову підставу позову посилався на положення статей 203 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 103 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 04 грудня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 2 договору щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та утримання дитини від 30 травня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Онищак Н. М. за реєстровим № 894. У частині стягнення аліментів на утримання дитини за минулий час відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 2 договору щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та утримання дитини від 30 травня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Онищак Н. М. за реєстровим № 894. У задоволенні решти вимог зустрічного позову щодо визнання у цілому недійсним договору щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та утримання дитини від 30 травня 2013 року відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка не надала доказів того, що вона вживала заходи щодо одержання аліментів з відповідача, але не могла їх отримати у зв`язку з ухиленням останнього від сплати, тому відсутні правові підстави для задоволення первісного позову в частині стягнення аліментів на утримання дитини за минулий час. Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про часткове задоволення первісного та зустрічного позовів у частині визнання недійсним пункту 2 договору щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та утримання дитини від 30 травня 2013 року, оскільки зазначений у цьому пункті розмір аліментів є нижчим від мінімально допустимого.

Постановою Львівського апеляційного суду від 19 серпня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення аліментів за минулий час, оскільки позивачка не надала належних доказів на підтвердження того, що вона вживала заходи щодо одержання аліментів з відповідача. Рішення суду першої інстанції в іншій частині не оскаржувалося, а тому судом апеляційної інстанції не переглядалось.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У жовтні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Жак Н. Т. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що вона не вчиняла жодних дій щодо отримання аліментів від ОСОБА_2 , оскільки вона надавала суду докази на підтвердження таких дій, зокрема, роздруківку листування з електронної переписки між нею та відповідачем від 03 серпня 2013 року, де вона повідомляла відповідачу банківські реквізити для сплати аліментів, а також надала докази про те, що вона самостійно утримувала дитину після розірвання шлюбу. Укладаючи з відповідачем договір щодо здійснення батьківських прав та направляючи йому повідомлення з проханням сплатити аліменти, вона вжила всіх необхідних заходів щодо їх одержання. Апеляційний суд помилково зазначив, що позивачка обґрунтовувала свої вимоги частиною першою статті 194 СК України, оскільки вона посилалась на частину другу статті 191 СК України.

У листопаді 2019 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_2 просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у жовтні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 14 листопада 2009 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний за рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 17 червня 2013 року (а. с. 4). За час перебування у шлюбі у них народився син ОСОБА_4

30 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та утримання дитини. Відповідно до статті 189 СК договір укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Онищак Н. М. за реєстровим № 894.

Відповідно до статті 180 СК Українибатьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

СК України встановлює принцип рівності прав та обов`язків батьків. Відповідно до закону брати участь у матеріальних витратах зобов`язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким з них проживає дитина.

Стаття 189 СК України містить диспозитивне правило про те, що батьки мають право укласти договір про сплату аліментів, водночас свобода волі сторін такого договору обмежується імперативним приписом про те, що його умови не можуть порушувати права дитини, встановлені цим Кодексом.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 pоку, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 pоку № 789-ХІІ та набула чинності для України 27 вересня 1991 pоку, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Частиною другою статті 191 СК України (у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду) передбачено, що аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

Аналіз змісту наведеної норми закону дає підстави для висновку, що для стягнення аліментів за минулий час позивач повинен довести: (а) вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача; (б) ухилення відповідача від надання утримання дитині.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача аліментів, починаючи з травня 2014 року до травня 2017 року, суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що позивачка не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували вжиття нею заходів щодо одержання аліментів з відповідача, які вона не могла одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати або невиконання домовленості сторін щодо участі в утриманні дитини.

Доводи заявника щодо неврахування судами доказів на підтвердження вчинення нею дій щодо одержання від відповідача аліментів, зокрема, роздруківки листування з електронної переписки між нею та відповідачем від 03 серпня 2013 року суд не бере до уваги, оскільки такі доводи зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України.

Посилання заявниці на невиконання відповідачем умов договору щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та утримання дитини від 30 травня 2013 року є безпідставними, оскільки пункт 2 цього договору, яким визначено обов`язок відповідача сплачувати аліменти у розмірі 250 грн щомісяця, рішенням суду визнано недійсним. Доказів про наявність у відповідача зобов`язань щодо сплати аліментів у розмірі 3 000 грн позивачка не надала.

Водночас заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції помилково послався на частину першу статті 194 СК України, оскільки позивачка у позовній заяві на зазначену норму права не посилалася. Проте таке помилкове посилання апеляційного суду на зазначену норму права не вплинуло на правильність по суті вирішення спору, оскільки спір судами попередніх інстанцій фактично вирішено з додержанням норм частини другої статті 191 СК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Жак Наталії Тадеївни залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 грудня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

С. О. Погрібний