№ 463/6501/21

Постанова

Іменем України

07 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 463/6501/21

провадження № 61-4157св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 03 вересня 2021 року в складі судді Стрепка Н. Л. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 березня 2022 року в складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд за межі України дитині - ОСОБА_3 у супроводі матері та без згоди і супроводу батька.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що сторони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З 30 листопада 2011 року позивач не проживає разом із відповідачем.

Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 22 жовтня 2015 року визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 з її матір`ю ОСОБА_1 . ОСОБА_3 бажає здійснити виїзд за кордон з матір`ю та братом ОСОБА_4 у Турецьку Республіку та Арабську Республіку Єгипет з метою оздоровлення, відпочинку, дозвілля та ознайомлення з новими культурами. Загальний строк перебування не буде перевищувати 14 календарних днів. Відповідач згоди на виїзд дитини за кордон не надає, що порушує права дитини на вільне пересування та відпочинок і дозвілля. Неодноразові звернення до відповідача для отримання нотаріально посвідченої згоди на виїзд дитини за кордон не мали позитивного результату. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила надати дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України ОСОБА_3 у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 до Турецької Республіки та Арабської Республіки Єгипет з 01 листопада 2021 року, але не раніше набрання рішенням законної сили, до 01 листопада 2022 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 03 вересня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Надано дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України ОСОБА_3 у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 до Турецької Республіки та Арабської Республіки Єгипет з 01 листопада 2021 року, але не раніше набрання рішенням законної сили, до 01 листопада 2022 року.

Вирішено розподіл судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не надає дозволу на виїзд своїй дитині за кордон у супроводі матері, фактично обмежує права дитини на відпочинок, використовує вказані обставини для виконання рішення суду в іншій справі (про участь у вихованні дитини). Суд вважав позовні вимоги обґрунтованими, оскільки це відповідатиме найкращим інтересам дитини. Натомість, ненадання відповідачем дозволу на виїзд дитини за межі України разом з матір`ю позбавляє малолітню ОСОБА_3 можливості провести відпочинок та оздоровитися.

Постановою Львівського апеляційного суду від 22 березня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 03 вересня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції, що відповідач не надає дозволу на виїзд своїй дитині за кордон у супроводі матері, та фактично обмежує права дитини на відпочинок, використовує вказані обставини з метою забезпечити виконання рішення суду в іншій справі (про побачення з дитиною). Суд першої інстанції, враховуючи інтереси дитини та з метою забезпечення можливості провести відпочинок та оздоровитися, прийшов до правильного висновку про задоволення позову. Надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини з матір`ю з метою відпочинку до Турецької Республіки та Арабської Республіки Єгипет, відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

03 травня 2022 року ОСОБА_2 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 03 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 березня 2022 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 03 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 березня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2022 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Узагальнення доводів касаційної скарги

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження рішення Личаківського районного суду м. Львова від 03 вересня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 22 березня 2022 року заявник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17, від 03 липня 2019 року у справі № 643/1090/17, від 25 березня 2020 року у справі № 382/1140/17.

Позиції інших учасників справи

У червні 2022 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на безпідставність її доводів .Стверджувала, що виїзд дитини за кордон для відпочинку та оздоровлення відповідає її найкращим інтересам. Разом із цим, суди визначили конкретний період виїзду та країни, які є найбільш популярні для відпочинку. Просила суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.

У червні 2022 року ОСОБА_2 надіслав відповідь на відзив, в якій заперечував проти доводів, викладених позивачем у відзиві на його касаційну скаргу. Просив задовольнити касаційну скаргу.

У липні 2022 року ОСОБА_2 надіслав через «Електронний суд» письмові пояснення у справі, вказуючи на незаконність оскаржуваних рішень. Просив взяти їх до уваги при розгляді його касаційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 14 грудня 2011 року.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 20 лютого 2013 року в справі № 1309/9120/12 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні, позовні вимоги задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 у спілкуванні з дитиною - дочкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначивши його участь у вихованні дитини на підставі графіку згідно витягу з протоколу № 17 засідання комісії з питань захисту прав дитини Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 13 вересня 2012 року, а саме: щотижнево з 18.00 год. п`ятниці до 21.00 год. суботи за місцем проживання батька ( АДРЕСА_1 ); щотижнево з 18.00 год. до 21.00 год. середи спільна прогулянка з батьком; 15 днів у зимовий та 15 днів у літній періоди спільного відпочинку з батьком.

З метою виконання цього рішення суду було відкрито виконавче провадження № 64347922, що сторони визнають.

Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 22 жовтня 2015 року в справі № 452/3450/14-ц визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 з її матір`ю ОСОБА_1 по місцю її проживання: АДРЕСА_2 .

Сторони визнали, що ОСОБА_3 проживає разом із матір'ю (позивачем). Батько дитини (відповідач) проживає окремо.

Позивач має намір виїхати з дитиною (дочкою) за кордон, зокрема до Турецької Республіки та Арабської Республіки Єгипет з метою оздоровлення, відпочинку, дозвілля та ознайомлення з новими культурами.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , суди виходили з того, що ненадання відповідачем дозволу на виїзд дитини за межі України разом з матір`ю позбавляє малолітню ОСОБА_3 можливості провести відпочинок та оздоровитися. Натомість надання такого дозволу відповідає найкращим інтересам дитини.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані рішення відповідають в повному обсязі, враховуючи таке.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України), згідно з якою жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням ЄСПЛ у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані поважати дитину.

Частинами першою, другою статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Питання виховання дитини за статтею 157 СК України вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку.

Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», які набрали чинності з 01 жовтня 2016 року, вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом із тим, за змістом статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Отже, тимчасовий виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду передбачений законодавством та має відповідати найкращим інтересам дитини. Відповідний дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Таким чином, тимчасовий виїзд дитини за кордон передбачений на підставі рішення суду та має відповідати найкращим інтересам дитини.

Наведене узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17.

З урахуванням установлених судами обставин у даній справи, які свідчать про те, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків (матері) відповідатиме найкращим інтересам дитини, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 29 вересня 2021 року в справі № 537/2826/20-ц, від 27 липня 2022 року в справі № 303/2476/20.

Верховний Суд врахував, що відповідач не довів, що виїзд дитини за кордон порушуватиме її найкращі інтереси, якими і повинен керуватися суд під час розгляду цієї категорії спорів. Заперечення заявника проти позову не підтверджують наявність підстав для відмови у наданні дозволу на виїзд.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, враховуючи встановлені ним належним чином фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, а також зважаючи на найкращі інтереси дитини, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Щодо відхилення доводів касаційної скаргиОСОБА_2 .

Аргументи скарги ОСОБА_5 про неврахування судами висновків при розгляді справ у подібних спірних правовідносинах, які були викладені у постановах Верховного Суду: 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17, від 03 липня 2019 року у справі № 643/1090/17, від 25 березня 2020 року у справі № 382/1140/17 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Верховний Суд у справі № 712/10623/17, залишаючи без змін рішення судів, виходив із того, що з урахуванням установлених судами обставин, які свідчать про те, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків відповідатиме найкращим інтересам дитини, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Верховний Суд у справі № 643/1090/17 залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, який дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон у супроводі матері та без згоди батька, оскільки не встановлено, чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини.

Верховний Суд у справі № 382/1140/17 вказав, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нову постанову, апеляційний суд, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку відповідно до вимог статей 12 81 89 ЦПК України, враховуючи те, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги щодо надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька не підлягають задоволенню за недоведеністю.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Отже, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст оскаржуваних рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржувані судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалені законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 03 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук