Постанова
Іменем України
15 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 464/4150/18
провадження № 61-16350св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 12 червня 2020 року в складі судді Мичка Б. Р. та постанову Львівського апеляційного суду від 30 серпня 2021 року в складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та просив стягнути з відповідача на його користь борг за договором позики в розмірі 1 124 975 грн, три проценти річних у розмірі 93 018,48 грн, 496 699, 56 грн пені за час прострочення, а всього 1 714 693,00 грн.
На обґрунтування вимог зазначав про те, що ОСОБА_2 взяла у нього в борг 42 500,00 доларів США, які зобов`язалася повернути до 17 жовтня 2015 року, що підтверджується розпискою, написаною власноручно ОСОБА_2 . Однак вказані боргові зобов`язання відповідач не виконала, грошові кошти у визначений в розписці строк не повернула.
З огляду на наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 12 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики в сумі 1 124 975,00 грн, три проценти річних в сумі 93 018,48 грн, пеню в сумі 496 699,56 грн, а всього 1 714 693, 00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами укладено договір позики, що підтверджується борговою розпискою, однак відповідач взятих на себе зобов`язань належним чином не виконала та не повернула позичені кошти, у зв`язку з чим прострочила виконання грошового зобов`язання, що є підставою для стягнення з неї суми боргу, а також трьох процентів річних від простроченої суми та пені.
Постановою Львівського апеляційного суду від 30 серпня 2021 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 12 червня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пені в розмірі 496 699, 56 грн скасовано та ухвалено в цій частині нову постанову про відмову в позові.
Рішення суду в частині визначення розміру всієї суми, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 змінено, зменшено розмір цієї суми з 1 714 693, 00 грн до 1 217 993,44 грн.
Рішення суду в частині стягнення судових витрат з ОСОБА_2 змінено, зменшено розмір судового збору з 8 810 грн до 6 255, 10 грн.
В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що між сторонами було укладено договір позики, що підтверджується борговою розпискою, зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 42 500 доларів США, які зобов`язалася повернути до 17 жовтня 2015 року. Вказана обставина не була спростована ОСОБА_2 за допомогою належних і допустимих доказів. З огляду на наведене, наявні підстави для стягнення на користь позивача основного боргу за договором позики в розмірі 1 124 975 грн та трьох процентів річних від простроченої суми в розмірі 93 018, 48 грн.
Вимоги про стягнення на користь ОСОБА_1 з відповідача пені у розмірі 496 699, 56 грн за час прострочення виконання зобов`язання задоволенню не підлягають, оскільки не підлягає нарахуванню пеня після 17 жовтня 2015 року, тобто поза межами строку дії договору позики.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У жовтні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 12 червня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 серпня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
В обґрунтування касаційної скарги зазначала про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року в справі № 369/3340/16-ц та від 11 червня 2021 року в справі № 753/11670/17.
Також оскаржила судові рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Вказувала про недоведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення такого договору.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Сихівського районного суду м. Львова.
08 грудня 2021 року справа № 464/4150/18 надійшла до Верховного Суду.
Судові рішення в частині відмовлених позовних вимог в касаційному порядку не оскаржуються, а тому в цій частині судом касаційної інстанції не переглядаються.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що згідно наявної в матеріалах справи розписки ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 42 500 доларів США, які зобов'язалася повернути до 17 жовтня 2015 року.
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 17 грудня 2019 року по справі призначено судову почеркознавчу експертизу для з'ясування питання, чи виконаний текст розписки та підпису у ній ОСОБА_2 чи іншою особою.
В ході проведення експертизи експертом Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз 16 січня 2020 року заявлено клопотання про надання додаткових матеріалів, необхідних для проведення почеркознавчої експертизи, зокрема, оригіналу розписки, вільних зразків почерку та підписів ОСОБА_2 в оригіналах документів, а також експериментальних зразків її почерку та підписів.
27 січня 2020 року представником позивача долучено до матеріалів справи оригінал розписки ОСОБА_2 .
Разом з тим, у зв`язку з ненаданням ОСОБА_2 вільних та експериментальних зразків її почерку та підписів 19 березня 2020 року матеріали справи повернуто в суд та повідомлено експертом про неможливість надання висновку судової експертизи у зв`язку з невиконанням відповідачем вимог клопотання експерта.
Суд першої інстанції з урахуванням положень статті 109 ЦПК України на підставі дослідження оригіналу розписки, зміст якої відповідачем не спростовано, визнав, що підпис на вказаній розписці належить ОСОБА_2 .
Встановлено, що відповідач взяті на себе зобов`язання за договором позики належним чином не виконала та не повернула отримані в борг грошові кошти.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передання грошової суми позичальнику.
За суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.
Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Зазначений висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15 (провадження № 14-727цс19).
Встановивши факт укладення договору позики та отримання ОСОБА_2 у борг від ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 42 500 доларів США, невиконання нею обов`язку з повернення боргу в обумовлений в розписці строк, враховуючи умови укладеного договору та положення статті 533 ЦК України, суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики та трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України.
Висновки судів не суперечать правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у зазначених в касаційній скарзі постановах.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Сихівського районного суду м. Львова від 12 червня 2020 року в нескасованій та незміненій при апеляційному перегляді частинах та постанову Львівського апеляційного суду від 30 серпня 2021 року залишити без змін.
Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 12 червня 2020 року в нескасованій та незміненій при апеляційному перегляді частинах та постанову Львівського апеляційного суду від 30 серпня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: М. Ю. Тітов
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко