ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 465/1067/22
провадження № 61-15015св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Львівської міської ради на рішення Франківського районного суду м. Львова від 07 лютого 2024 року, ухвалене у складі судді Величка В. В., та постанову Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звільнення самовільно зайнятого приміщення.
Позовна заява мотивована тим, що у будинку АДРЕСА_1 знаходяться нежитлові приміщення підвалу під індексом 1-1, 1-2 та 1-3, загальною площею 22,1 кв. м, які перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради. Вказані нежитлові приміщення були предметом договору оренди № 2725 від 08 листопада 1993 року, укладеного між Фондом комунального майна м. Львова та Інститутом Українознавства АН України.
20 липня 2020 року працівниками Управління комунальної власності спільно з представником ЛКП «Вулецьке» проведено обстеження зазначених нежитлових приміщень, в ході якого встановлено, що вказані приміщення використовуються мешканцями квартири № 4 цього будинку.
Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру від 10 лютого 1994 року № 14583 власниками квартири № 4 є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Позивач зазначав, що відповідачі незаконно володіють об`єктом комунальної власності, що порушує права органу місцевого самоврядування та не дозволяє в повній мірі розпоряджатись вказаним об`єктом, вирішувати питання про подальше користування ним тощо.
З урахуванням зазначеного, позивач просив судзобов`язати відповідачів звільнити самовільно зайняті нежитлові приміщення підвалу під індексами 1-1, 1-2, 1-3, загальною площею 22,1 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 07 лютого 2024 року у задоволенні позовної заяви Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2024 року апеляційну скаргу Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради залишено без задоволення, рішення Франківського районного суду м. Львова від 07 лютого 2024 року залишено без змін.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що на момент звернення Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до суду з цим позовом, спірне приміщення не було самовільно зайнятим відповідачами, оскільки вони користувалися ними на підставі рішення комісії з питань надання в оренду нежитлових приміщень Франківської районної адміністрації № 1167 від 03 жовтня 1996 року та розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 1167 від 03 жовтня 1996 року, яке в цей час було чинним.
Визнання розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 1167 від 03 жовтня 1996 року таким, що втратило чинність на підставі рішення Львівської міської ради від 04 квітня 2023 року № 316, не може бути підставою для задоволення позову, оскільки це інші підстави позову, які є відмінними від первісних і виникли на час розгляду справи судом, але не існували на час звернення позивача з позовом до суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У листопаді 2024 року Львівська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради народних депутатів від 03 жовтня 1996 року №1167 було скасовано рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 04 квітня 2023 року № 316 «Про втрату чинності розпоряджень голови Франківської районної адміністрації».
Реєстрація права власності на спірні нежитлові приміщення за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради та скасування розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 1167 від 03 жовтня 1996 року є доповненням позову новими обставинами, при збережені первинних обставин, якими був обґрунтований цей позов, а тому помилковим є висновок суду першої інстанції пронеобхідність подачі заяви про зміну підстав позову.
Крім того, розпорядження Франківської районної адміністрації № 1167 від 03 жовтня 1996 року, як документ для надання у користування спірних приміщень, не може підмінювати договір оренди, а тому використання нежитлового приміщення відповідачами не можна вважати законним.
Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду 22 січня 2019 року у справі № 910/15100/17.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У грудні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У будинку АДРЕСА_1 знаходяться нежитлові приміщення підвалу під індексом 1-1, 1-2 та 1-3, загальною площею 22,1 кв. м.
Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру від 10 лютого 1994 року № НОМЕР_1 власниками квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Рішенням комісії з питань надання в оренду нежитлових приміщень Франківської районної адміністрації від 03 жовтня 1996 року № 1167 нежитлові приміщення 1-1, 1-2, 1-3, загальною площею 22,1 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 надано у користування під господарські потреби мешканцям квартири № 4 цього будинку.
На підставі розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 1167 від 03 жовтня 1996 року затверджено рішення комісії з питань надання в оренду нежитлових приміщень (протокол № 12 § 1 від 25 липня 1996 року) та надано приміщення 1-1, 1-2, 1-3, загальною площею 22,1 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 у користування під господарські потреби мешканцям квартири № 4 цього будинку.
20 липня 2020 року працівниками Управління комунальної власності спільно з представником ЛКП «Вулецьке» проведено обстеження нежитлових приміщень під індексом 1-1, 1-2 та 1-3, загальною площею 22,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , під час якого встановлено, що спірні приміщення використовуються мешканцями квартири № 4 вказаного будинку.
Розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 1167 від 03 жовтня 1996 року втратило чинність на підставі рішення Львівської міської ради від 04 квітня 2023 року № 316.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга Львівської міської ради не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Звертаючись до суду з позовом, позивач просив суд зобов`язати відповідачів звільнити самовільно зайняті нежитлові приміщення підвалу під індексами 1-1, 1-2, 1-3, загальною площею 22,1 кв. м., що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Повстанська, 9, посилаючись на незаконність зайняття відповідачами цих приміщень, чим порушено право власності територіальної громади міста Львова.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 319 ЦК України врегульовані питання здійснення права власності, згідно з частинами першою, другою, сьомої якої власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Частиною другою статті 327 ЦК України передбачено, що управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Статтею 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Згідно з частинами першою, п`ятою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Згідно з Положенням про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради, затвердженим ухвалою Львівської міської ради від 14 липня 2016 року № 777, до повноважень Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради належить здійснення управління майном, що належить до комунальної власності міста у визначених міською радою та виконавчим комітетом межах; виконання повноважень орендодавця, продавця, органу приватизації майна комунальної власності міста, надання обліку орендних платежів та контролю за її надходження.
Положенням про управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, затвердженим рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 02 грудня 2016 року № 1125, одним з основних завдань управління є виконання функції органу управління майном комунальної власності територіальної громади міста Львова.
Установивши, що на час звернення Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до суду з цим позовом (17 лютого 2022 року) відповідачі на законній підставі займали спірні підвальні приміщення, а саме на підставі рішення комісії з питань надання в оренду нежитлових приміщень Франківської районної адміністрації № 1167 від 03 жовтня 1996 року та розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 1167 від 03 жовтня 1996 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про зобов`язання відповідачів звільнити зайняті нежитлові приміщення.
Посилання у касаційній скарзі на визнання розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 1167 від 03 жовтня 1996 року таким, що втратило чинність на підставі рішення Львівської міської ради від 04 квітня 2023 року № 316, висновків судів не спростовують, оскільки станом на 17 лютого 2022 року (на час звернення до суду з позовом) відповідачі користувалися спірними приміщеннями на законних підставах, а саме: на підставі розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 1167 від 03 жовтня 1996 року.
При цьому прийняття Львівською міською радою рішення від 04 квітня 2023 року № 316 не може бути належним доказом самовільного зайняття нежитлових приміщень відповідачами в контексті заявлених позовних вимог, адже вказане рішення прийнято 04 квітня 2023 року, тоді як із зазначеним цивільним позовом позивач звернувся до суду 17 лютого 2022 року.
Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновку, викладеного у постановіВерховного Суду 22 січня 2019 року у справі № 910/15100/17, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаній справі відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.
Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 07 лютого 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник