№ 465/4102/18

Постанова

Іменем України

21 червня 2022 року

м. Київ

справа № 465/4102/18

провадження № 61-9612св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Львівська міська рада,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду міста Львова від 27 жовтня 2020 року у складі судді Ванівського Ю. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові, про визнання права власності на переплановану квартиру.

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Львівської міської ради про визнання права власності на переплановану квартиру.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що 26 червня 2008 року Франківська районна адміністрація Львівської міської ради розпорядженням № 647 дозволила приєднати приміщення туалету площею 3,6 кв. м до квартири за адресою: АДРЕСА_1 , власниками якої є ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

11 вересня 2008 року видано свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , складовою якого є технічний паспорт від 22 липня 2008 року, згідно якого квартира складається з трьох кімнат житловою площею 42,1 кв. м, кухні площею 10,7 кв. м, вбиральні площею 3,6 кв. м, коридору площею 3,6 кв. м. Приміщення вбиральні було приєднано на підставі розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради від 26 червня 2008 року.

В 2015 році архітектор ОСОБА_9 склав проект на завершення самовільно розпочатої реконструкції квартири АДРЕСА_1 . В результаті перепланування загальна площа квартири змінилася з 60 кв. м на 63,1 кв. м.

В травні 2017 року на замовлення ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_9 склав технічний висновок про відповідність діючим державним будівельним нормам здійсненої реконструкції квартири АДРЕСА_1 .

Згідно акта комісії Львівського комунального підприємства «Навколо базару» від 30 травня 2017 року ОСОБА_1 самовільно виконала роботи з перепланування квартири АДРЕСА_1 , з влаштуванням балкону, за що її було притягнуто до адміністративної відповідальності.

15 червня 2017 року листом № 2404-1566 Управління регулювання забудови Департаменту містобудування Львівської міської ради у відповідь на лист № 3-к-46811/АП-24 від 12 червня 2017 року відмовило у наданні висновку щодо можливості експлуатації самочинно реконструйованої квартири по причині відсутності відповідних повноважень.

06 жовтня 2017 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові склала протокол про адміністративне правопорушення щодо позивача за проведення будівельних робіт з реконструкції вищевказаної квартири.

18 жовтня 2017 року листом № 35-9549 Франківська районна адміністрація Львівської міської ради повідомила про те, що технічно можливо погодити самочинно здійснене перепланування та розширення квартири за рахунок об`єднання з санвузлом площею 3,6 кв. м та за рахунок влаштованого балкона згідно з проектом на відповідність будівельним нормам. Крім того, вказала на необхідність надання висновку Департаменту містобудування Львівської міської ради про можливість експлуатації проведеного або про можливість закінчення самочинного будівництва.

Згідно із листом № 2404-4104 від 20 грудня 2017 року Управління регулювання забудови Департаменту містобудування Львівської міської ради повідомило про те, що до повноважень управління не належить надання висновків щодо можливості експлуатації самочинно проведеного або про можливість закінчення розпочатого самочинного будівництва.

Позивач вказує на те, що вона здійснила лише перепланування, яке не призводить до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку, не зачіпає прав співвласників спільного майна багатоквартирного будинку та не посягає на спільне майно. Таким переплануванням не здійснено втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, таке виконано згідно проектної документації.

Враховуючи викладене, позивач просила визнати за нею, ОСОБА_1 , та третіми особами: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , право спільної сумісної власності на переплановану квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,1 кв. м, яка складається з трьох житлових кімнат площею 42,1 кв. м, в тому числі 1 кімната 12,3 кв. м, 2 кімната 17,9 кв. м, 3 кімната 11, 9 кв. м, кухня площею 10,7 кв. м, санвузол площею 3,6 кв. м, коридор площею 3,6 кв. м, балкон площею 3,1 кв. м.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 27 жовтня 2020 року, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що реконструкція спірної квартири проведена без надання розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт та без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади, а отже спірний об`єкт є самочинним будівництвом.

Ураховуючи те, що за змістом статей 316 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, а відтак виключає це майно із цивільного обороту. Оскільки в справі, яка розглядається, спірна реконструкція є складовою частиною неподільної речі та відповідно, не може вважатись окремим об`єктом цивільних прав, а остання в свою чергу, не будучи прийнятою в експлуатацію вважається самочинним будівництвом, що також виключає її з цивільного обороту, визнання спірного приміщення спільною сумісною власністю є неможливим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Франківського районного суду міста Львова.

09 червня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 753/6914/15, від 22 січня 2020 року у справі № 753/14305/17, від 28 квітня 2021 року у справі № 466/990/17.

Заявник зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази, встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відзив на касаційну скаргу

У липні 2021 року ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_8 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

У липні 2021 року Львівська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що квартира АДРЕСА_1 , належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , згідно свідоцтва про право власності від 11 вересня 2008 року № 234864 (т. 1 а. с. 11).

Згідно технічного паспорта квартира складається із трьох кімнат житловою площею 42,1 кв. м, кухні площею - 10,7 кв. м., вбиральні площею - 3,6 кв. м та коридору - 3,6 кв. м (т. 1 а. с. 10).

В 2015 році архітектор ОСОБА_9 склав проект на завершення самовільно розпочатої реконструкції квартири АДРЕСА_1 . В результаті перепланування загальна площа квартир змінилася з 60 кв. м на 63, 1 кв. м (т. 1 а. с. 13-17).

Згідно із технічним висновком про відповідність діючим будівельним нормам здійсненої реконструкції квартири АДРЕСА_1 , здійснена реконструкція виконана згідно проектної документації, не суперечить вимогам діючих державних будівельних норм і в цілому придатна для подальшої експлуатації без негативних наслідків для житлового будинку (т. 1 а. с. 19-21).

06 липня 2017 року позивач звернулася до начальника Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові щодо надання дозволу на завершення самочинно розпочатої реконструкції з влаштуванням реконструкції балкону 1 поверху (т. 1 а. с. 24).

11 липня 2017 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові повернула вищевказану заяву позивачу для усунення недоліків (т. 1 а. с. 25).

20 липня 2017 року позивач повторно звернулася до начальника Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові щодо надання дозволу на завершення самочинно початої реконструкції з влаштуванням реконструкції балкону 1 поверху. Однак, ОСОБА_1 повторно роз`яснено те, що заява не відповідає формі, наведеній у додатку 10 до порядку виконання підготовчих та будівельних робіт(т. 1 а. с. 26-28).

Листом від 18 жовтня 2017 року № 35-9549 Франківська районна адміністрація Львівської міської ради повідомила позивача про те, що технічно можливо погодити самочинно здійснене перепланування та розширення квартири за рахунок об`єднання з санвузлом площею 3,6 кв. м та за рахунок влаштованого балкона згідно з проектом на відповідність будівельним нормам. Крім того, вказано про необхідність надання висновку Департаменту містобудування Львівської міської ради про можливість експлуатації проведеного або про можливість закінчення самочинного будівництва (т. 1 а. с. 32).

Листом від 20 грудня 2017 року № 2404-4104 Управління регулювання забудови Департаменту містобудування Львівської міської ради повідомило позивача про те, що до повноважень управління не належить надання висновків щодо можливості експлуатації самочинно проведеного або про можливість закінчення розпочатого самочинного будівництва (т. 1 а. с. 36).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною другою статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов`язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до частини четвертої статті 357 ЦК України співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив.

Частиною другою статті 383 ЦК України передбачено, що власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Відповідно до наказу Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року № 76 «Про затвердження Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 серпня 2005 року за № 927/11207, до елементів перепланування жилих приміщень належать: перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів, улаштування і переустаткування тамбурів, прибудова балконів на рівні перших поверхів багатоповерхових будинків.

Згідно з пунктом 4 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинкової території, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2006 року № 45 власник наймач (орендар) приміщень житлових будинків має право на: переобладнання та перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у будинку, з дозволу власника будинку та органу місцевого самоврядування, виданого в установленому порядку.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через ознаки, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

З контексту частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об`єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об`єкті нерухомості.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 18 лютого 2019 року у справі № 308/5988/17-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 202/3520/16-ц, від 24 листопада 2021 року у справі № 495/657/18.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що реконструкція (перепланування) квартири проведена без надання розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт та без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади, а отже спірний об`єкт є самочинним будівництвом, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 753/6914/15, від 22 січня 2020 року у справі № 753/14305/17, від 28 квітня 2021 року у справі № 466/990/17, оскільки встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими у ніж у справі, яка переглядається. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Франківського районного суду міста Львова від 27 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров