№ 465/7204/19

Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 465/7204/19

провадження № 61-20357св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «Кредобанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 ,

третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Футорянська Ольга Анатоліївна,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства «Кредобанк» на рішення Франківського районного суду м. Львова від 22 квітня 2021 року в складі судді Марків Ю. С. та на постанову Львівського апеляційного суду від 15 листопада 2021 року в складі колегії суддів Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ :

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року АТ «Кредобанк» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним.

Позов мотивувало тим, що 18 липня 2008 року між ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № А010062, відповідно до умов якого відповідач отримав 20 986 дол. США на придбання транспортного засобу та зобов`язався повернути борг до 01 лютого 2014 року. Виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором забезпечено, зокрема, заставою придбаного транспортного засобу. Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова у справі № 465/318/16-ц від 27 травня 2016 року задоволено позов ПАТ «Кредобанк» та стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у сумі 365 493,72 грн та 2 740,93 грн судового збору. На виконання вказаного судового рішення банк отримав виконавчі листи, які повернуто стягувачу без виконання в зв`язку з неможливістю розшуку заставленого транспортного засобу протягом року з моменту пред`явлення виконавчого листа до виконання та відсутністю у боржника іншого майна, на яке можна звернути стягнення. В ході проведення виконавчих дій банку стало відомо, що 06 травня 2016 року, тобто безпосередньо перед ухваленням рішення про стягнення з нього заборгованості, ОСОБА_1 за договором дарування безоплатно відчужив належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 своїм повнолітнім дітям: ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (по Ѕ частці в праві спільній власності кожному).

Позивач указував, що укладений між відповідачами договір має ознаки фраудаторності (укладений на шкоду банку як кредитору), оскільки: 1) укладений після пред`явлення банком позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужено безоплатно; 3) договір укладено між близькими родичами; 4) після укладення оспорюваного договору у боржника відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення.

Позивач також уважав оспорюваний договір фіктивним, оскільки воля сторін була спрямована не на настання реальних наслідків, характерних для договору дарування, а з метою приховання майна від кредитора та уникнення виконання кредитних зобов`язань перед банком.

З огляду на викладене АТ «Кредобанк» просило суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 06 травня 2016 року між відповідачами.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 22 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 15 листопада 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що оспорюваний договір укладено в належній формі; є нотаріально посвідченим; сторони досягли згоди з усіх істотних його умов; на його виконання дійсно передано майно, а право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у рівних частках. Суди встановили, що спірна квартира не є засобом забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, а на момент посвідчення договору дарування були відсутні будь-які зареєстровані обтяження, у тому числі іпотека на таке майно. Суди акцентували на тому, що оспорюваний договір дарування укладений сторонами до ухвалення рішення у справі про стягнення кредитної заборгованості. Факт обмеження боржника у розпорядженні своїм майном за висновком судів пов`язується з відкриттям виконавчого провадження, яке в справі, що переглядається, було відкрите лише 17 липня 2017 року.

Суди вважали, що на підтвердження доводів щодо умисного укладення договору дарування №553 від 06 травня 2016 року з метою ухилення від виконання зобов`язань позивач не надав жодного допустимого, належного та достовірного доказу. Сам по собі факт укладення договору до ухвалення рішення в справі про стягнення кредитної заборгованості за висновком судів не може свідчити про його фіктивність та його укладення з метою ухилення від виконання зобов`язань. Суди також зауважили, що у ОСОБА_1 на момент розгляду справи у власності наявний транспортний засіб марки КІА; модель MAGENTIS, який придбаний за рахунок кредитних коштів, на який банком може бути звернено стягнення.

Аргументи учасників справи

13 грудня 2021 року АТ «Кредобанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просило їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, ту хвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

У касаційній скарзі банк наполягає на тому, що оспорюваний правочин вчинений з метою приховання майна та уникнення звернення стягнення на нього для погашення кредитної заборгованості. Зазначає, що кредит дійсно був забезпечений заставою транспортного засобу, однак у результаті неодноразового пред`явлення виконавчого листа до виконання вказане рухоме майно так і не було розшукано, що свідчить про намагання боржника уникнути цивільно-правової відповідальності за невиконання кредитного договору. Іншого майна, крім транспортного засобу боржник на момент відкриття виконавчого провадження не мав, а тому безоплатне відчуження ним квартири на користь дітей за декілька днів до ухвалення судового рішення про стягнення з нього кредитної заборгованості свідчить про спрямованість волі сторін оспорюваного правочину не на досягнення наслідків, характерних для договору дарування, а на приховання майна від кредитора. Після пред`явлення банком позову про стягнення заборгованості за кредитним договором позичальник, який належним чином не виконував кредитні зобов`язання, передбачав настання негативних наслідків у вигляді стягнення кредитної заборгованості, у зв`язку з чим і уклав договір дарування квартири.

У січні 2022 року від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких відповідачі просили залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзиви мотивовані тим, що суди зробили правильний висновок про те, що оспорюваний правочин мав реальні наслідки та не був спрямований на приховання майна та уникнення позичальником відповідальності перед кредитором. Вказують, що зобов`язання за кредитним договором забезпечені заставою транспортного засобу, а спірна квартира на момент її відчуження жодним чином обтяжена не була.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 20 грудня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, з посиланням на те, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17, від 27 лютого 2018 року в справі № 910/4088/17, від 07 грудня 2017 року в справі № 910/7547/17, від 28 лютого 2019 року в справі № 646/3972/16-ц, від 06 березня 2019 року в справі № 317/3272/16-ц.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 18 липня 2008 року між ВАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №А010062, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 20 986 дол. США для придбання транспортного засобу, а позичальник зобов`язався повернути борг разом з відсотками за користування кредитним коштами до 01 лютого 2014 року.

У розділі 6 кредитного договору передбачено, що виконання зобов`язання за договором забезпечується, зокрема, заставою автомобіля KIA MAGENTIS GE 2,0 2008 р.в., № кузова НОМЕР_1 .

Заочним рішенням Франківського районного суду м.Львова від 27 травня 2016 року у справі № 465/318/16-ц задоволено позов ПАТ «Кредобанк» та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором в сумі 365 493, 72 грн.

Суди також установили, що 06 травня 2016 року ОСОБА_1 як дарувальник та ОСОБА_2 , ОСОБА_2 як обдаровувані уклали договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 та ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 в рівних частках (по 1/2) кожному. Зазначений договір зареєстровано в реєстрі за номером 553.

Виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 465/318/16-ц (боржник - ОСОБА_1 , стягувач - АТ «Кредобанк») відкрито 17 липня 2017 року.

На момент ухвалення рішення суду першої інстанції та відкриття виконавчого провадження у власності відповідача ОСОБА_1 перебував лише транспортний засіб марки КІА, модель MAGENTIS, який придбаний за рахунок отриманих ОСОБА_1 кредитних коштів та є предметом застави.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває

у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника».

У справі, що переглядається:

суди встановили, що оспорюваний договір дарування укладено між близькими родичами та є безоплатним;

суди не звернули увагу, що приватно-правовий інструментарій(зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили;

встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненим на шкоду кредитору;

суди не врахували, що дарувальник, який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своїх дітей після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника;

виконавчий лист, виданий на виконання судового рішення в справі № 465/318/16-ц про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості, двічі повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з тим, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

За таких обставин, суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для задоволення позову. Тому судові рішення належить скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права та без урахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19). Томукасаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржені судові рішення - скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З урахуванням висновків щодо суті касаційної скарги з відповідачів у рівних частках на користь АТ «Кредобанк» підлягають стягненню судові витрати, пов`язані з розглядом справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, в загальному розмірі 8 644,50 грн (по 2 811,50 грн з кожного).

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу акціонерного товариства «Кредобанк» задовольнити.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 22 квітня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 листопада 2021 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов акціонерного товариства «Кредобанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання договору недійсним задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 06 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Футорянською Ольгою Анатоліївною і зареєстрований в реєстрі за № 553.

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 в рівних частках на користь акціонерного товариства «Кредобанк» судові витрати, пов`язані з розглядом справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, у загальному розмірі 8 644,50 грн (по 2 811,50 грн з кожного).

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Франківського районного суду м. Львова від 22 квітня 2021 року та постанова Львівського апеляційного суду від 15 листопада 2021 року втрачають законну силу.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук