№ 478/1018/21

Постанова

Іменем України

17 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 478/1018/21

провадження № 61-2846св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Ватутіна»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ватутіна» на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 19 жовтня 2021 року у складі судді Іщенко Х. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 січня 2022 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ватутіна» (далі - ТОВ «Ватутіна») про повернення земельної ділянки, посилаючись на те, що 15 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Ватутіна» було укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець ОСОБА_2 надав відповідачу в платне користування земельну ділянку загальною площею 8,2904 га, кадастровий номер 4823681100:04:000:0037, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком на 7 років. Указаний договір ОСОБА_2 не підписував, а підпис замість нього був зроблений нею за відсутності відповідних повноважень, так як вона діяла на підставі довіреності від 23 березня 2016 року, посвідченої секретарем виконавчого комітету Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, зареєстрованої в реєстрі за № 08, якою ОСОБА_2 уповноважив її бути представником лише з питань приватизації будь-якої земельної ділянки, розташованої на території Веселобалківської сільської ради. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 серпня 2018 року право власності на вищевказану земельну ділянку перейшло до неї. В серпні 2020 року вона звернулася до суду з позовом до ТОВ «Ватутіна» про визнання договору оренди землі від 15 листопада 2016 року недійсним, однак рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 лютого 2021 року у справі № 478/1180/20 в задоволенні її позову було відмовлено. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року було змінено мотивувальну частину рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 лютого 2021 року та відмовлено в задоволенні її позову з тих підстав, що оспорюваний договір оренди землі від 15 листопада 2016 року є неукладеним. Незважаючи на це судове рішення, яке набрало законної сили, вона не може реалізувати право власності на землю, оскільки відповідач без відповідних правових підстав продовжує використовувати належну їй земельну ділянку. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просилазобов`язати ТОВ «Ватутіна» повернути їй земельну ділянку площею 8,2904 га, кадастровий номер 4823681100:04:000:0037, яка належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом ННК 152727, виданого приватним нотаріусом Казанківського районного нотаріального округу Миколаївської області Рожко О. О.

У відзиві на позовну заяву ТОВ «Ватутіна» заперечило проти позову та просило відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що правові висновки, викладені в постанові Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у справі № 478/1180/20 про неукладення договору оренди землі від 15 листопада 2016 року не є обов`язковими для суду при розгляді цієї справи. ОСОБА_1 не зазначила всіх обставин, встановлених вказаним судовим рішенням, а саме те, що ОСОБА_2 склав заповіт на її користь 25 вересня 2015 року, тобто до укладення договору оренди землі від 15 листопада 2016 року. При цьому ОСОБА_2 та ОСОБА_1 отримували орендну плату. Оскільки ОСОБА_1 сама підписала договір оренди землі від 15 листопада 2016 року, а після набуття земельної ділянки у власність отримувала орендну плату, то договірні відносини між сторонами існують, і підстави для повернення земельної ділянки позивачу відсутні.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 19 жовтня 2021 року позов задоволено. Зобов`язано ТОВ «Ватутіна» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку площею 8,2904 га, кадастровий номер 4823671100:04:000:0037, яка належить їй на підставі витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу: 134157338 від 13 серпня 2018 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір оренди землі від 15 листопада 2016 року від імені ОСОБА_2 підписала ОСОБА_1 з перевищенням наданих їй повноважень, так як за довіреністю від 23 березня 2016 року, посвідченою секретарем виконавчого комітету Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_1 лише здійснити всі необхідні дії з питань приватизації будь-якої земельної ділянки, розташованої на території Веселобалківської сільської ради. Тому зазначений договір є неукладеним, і ТОВ «Ватутіна» не має правових підстав для використання спірної земельної ділянки, у зв`язку з чим вона підлягає поверненню власнику.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 18 січня 2022 року апеляційну скаргу ТОВ «Ватутіна» залишено без задоволення, а рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 19 жовтня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

18 лютого 2022 року ТОВ «Ватутіна» подало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 19 жовтня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 січня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 389, пунктами 1, 2, 3 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), ТОВ «Ватутіна» зазначило, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування абзацу 1 частини першої, абзацу 1 частини другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини першої статті 4 Закону України «Про оренду землі» разом з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України у подібних правовідносинах, в яких наявність двох документів, в даному випадку - підписаного ТОВ «Ватутіна» та ОСОБА_1 договору оренди землі від 15 листопада 2016 року і заяви ОСОБА_1 від 15 серпня 2018 року про перерахунок їй орендної плати, свідчать про укладення договору оренди землі. Суди попередніх інстанцій не встановили факт укладення цього договору, так як не дослідили вказані докази. Крім того, суд першої інстанції помилково відмовив у прийнятті зустрічної позовної заяви, внаслідок чого розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. Апеляційний суд необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про зупинення розгляду справи, вважаючи можливим встановлення всіх обставин в цій справі, однак під час судового розгляду не дослідив і не дав оцінки зібраним доказам.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Казанківського районного суду Миколаївської області.

29 квітня 2022 року справа № 478/1018/21 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 3, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктами 1, 2, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 був власником земельної ділянки площею 8,2904 га, кадастровий номер 4823681100:04:000:0037, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться в межах території Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області.

25 вересня 2015 року ОСОБА_2 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Казанківського районного нотаріального округу Миколаївської області Рожко О. О., яким заповів вищевказану земельну ділянку ОСОБА_1 .

Крім того, за довіреністю від 23 березня 2016 року, посвідченою секретарем виконавчого комітету Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_1 бути його представником в усіх організаціях, установах, підприємствах, незалежно від їх підпорядкування, форм власності та галузевої належності, в тому числі в Реєстраційній службі, в управлінні Держземагенства, з питань приватизації будь-якої земельної ділянки, розташованої на території Веселобалківської сільської ради. Для цього ОСОБА_1 було надано права згідно з переліком, визначеним у вказаній довіреності, зокрема: подавати заяви, у тому числі про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, отримувати довідки, рішення, витяги, розписуватися за довірителя, реєструвати право власності на земельну ділянку, отримувати технічну документацію на земельну ділянку, а також виконувати інші необхідні дії, пов`язані з наданими повноваженнями.

15 листопада 2016 року між ОСОБА_2 , від імені якого діяла ОСОБА_1 , та ТОВ «Ватутіна» було укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надав орендарю в платне користування земельну ділянку площею 8,2904 га, кадастровий номер 4823681100:04:000:0037, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком на 7 років.

26 січня 2017 року право оренди вищевказаної земельної ділянки зареєстровано за ТОВ «Ватутіна» в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, номер запису про інше речове право 18815386.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Згідно зі статтями 1216 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно з пунктом «г» частини першої статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 13 серпня 2018 року приватним нотаріусом Казанківського районного нотаріального округу Миколаївської області Рожко О. О., ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_2 , яка складається із земельної ділянки площею 8,2904 га, кадастровий номер 4823681100:04:000:0037, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в межах території Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області.

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Ватутіна» про визнання договору оренди землі від 15 листопада 2016 року недійсним з тих підстав, що договір не був підписаний орендодавцем.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 лютого 2021 року у справі № 478/1180/20 в задоволені позову ОСОБА_1 до ТОВ «Ватутіна» про визнання договору оренди землі недійсним відмовлено.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 лютого 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. Зазначеним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_2 не підписував оспорюваний договір оренди землі від 15 листопада 2016 року. Тому апеляційний суд виходив з того, що вказаний договір є неукладеним, а позов у частині визнання цього договору недійсним не підлягає задоволенню з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, так як неможливо визнати неукладений правочин недійсним.

Тобто вищенаведеною постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у справі № 478/1180/20 були встановлені обставини, які підтверджують факт неукладення договору оренди землі від 15 листопада 2016 року.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

Частиною першою статті 4, частиною першою статті 5 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України «Про оренду землі»).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (частина перша статті 206 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (укладення договору оренди землі від 15 листопада 2016 року), договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Відповідно до абзацу 1 частини першої, абзацу 1 частини другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи позовні вимоги про повернення спірної земельної ділянки, ОСОБА_1 посилалася на те, що ОСОБА_2 не підписував договір оренди землі від 15 листопада 2016 року. Тому цей договір є неукладеним, і відповідач без належних правових підстав продовжує використовувати земельну ділянку, яку вона успадкувала після смерті ОСОБА_2 .

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц викладено такі правові висновки.

За змістом статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Разом з тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). В пункті 7.27 цієї постанови зазначено: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас використання у першому реченні слів «(тимчасовим володільцем)» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «права» у першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій врахували обставини, встановлені постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у справі № 478/1180/20, якими підтверджено, що договір оренди землі від 15 листопада 2016 року не підписано орендодавцем - власником земельної ділянки ОСОБА_2 , та обґрунтовано виходили з того, що цей договір є неукладеним, а відтак у сторін немає жодних прав та обов`язків, передбачених зазначеним правочином. За таких обставин, оскільки відповідач використовує спірну земельну ділянку, належну на праві власності позивачу, без належних правових підстав, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про зобов`язання ТОВ «Ватутіна» повернути спірну земельну ділянку її власнику - ОСОБА_1 .

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування абзацу 1 частини першої, абзацу 1 частини другої статті 207 ЦК України та частини першої статті 4 Закону України «Про оренду землі» разом з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України у подібних правовідносинах, в яких наявність двох документів, в даному випадку підписаного ТОВ «Ватутіна» та ОСОБА_1 договору оренди землі від 15 листопада 2016 року і заяви ОСОБА_1 від 15 серпня 2018 року про перерахунок їй орендної плати, свідчать про укладення договору оренди землі, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 за позовом фізичної особи до селянського фермерського господарства про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними з тих підстав, що жодних договорів оренди позивач не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, окрім вищенаведених правових висновків, також зазначено, що в праві України доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) проявляється, зокрема у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі № 3-59гс14). Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 не була власником спірної земельної ділянки на час укладення договору оренди землі від 15 листопада 2016 року, а підписала цей договір від імені ОСОБА_2 з перевищенням наданих їй повноважень, так як за довіреністю від 23 березня 2016 року, посвідченою секретарем виконавчого комітету Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_1 лише здійснити всі необхідні дії з питань приватизації будь-якої земельної ділянки, розташованої на території Веселобалківської сільської ради. При цьому обставин, які свідчили б про укладення зазначеного договору ОСОБА_1 від свого імені та у власних інтересах судами не встановлено.

Заява ОСОБА_1 від 15 серпня 2018 року про перерахунок їй орендної плати за договором оренди землі від 15 листопада 2016 року була подана ТОВ «Ватутіна» після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і не може бути підставою для висновку про укладення договору оренди землі між ОСОБА_1 та ТОВ «Ватутіна» шляхом вчинення конклюдентних дій, так як згідно з вищенаведеними положеннями статті 14 Закону України «Про оренду землі» такий договір мав бути укладений у письмовій формі, а відповідно до частини п`ятої статті 6 цього Закону право оренди земельної ділянки підлягало державній реєстрації.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20.

Оскільки висновок Верховного Суду про неможливість укладення договору оренди землі шляхом вчинення конклюдентних дій існує, а з урахуванням встановлених в цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, то заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.

З огляду на вищенаведений висновок про необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Відповідно до частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно з частиною першою статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

Частиною другою статті 274 ЦПК України визначено, що у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

З наведеного вбачається, що в порядку спрощеного позовного провадження можуть розглядатися не лише справи, визначені частиною першою статті 274 ЦПК України, але й будь-які інші справи, якщо з частини четвертої вказаної статті не випливає заборона щодо можливості їх розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

В ухвалі Казанківського районного суду Миколаївської області від 06 вересня 2021 року про відкриття провадження в цій справі зазначено, що враховуючи складність справи, суд вважав за можливе розглянути її за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Згідно з частиною четвертою статті 193 ЦПК України у випадку подання зустрічного позову у справі, яка розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, суд постановляє ухвалу про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

07 жовтня 2021 року ТОВ «Ватутіна» звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просило визнати укладеним з 15 серпня 2018 року договір оренди землі від 15 листопада 2016 року щодо земельної ділянки загальною площею 8,2904 га, кадастровий номер 4823681100:04:000:0037, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована в межах території Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, строком до 26 січня 2024 року з орендною платою в розмірі 24 163.48 грн, виходячи з розміру 10 % від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки за повний рік.

Ухвалою Казанківського районного суду Миколаївської області від 19 жовтня 2021 року відмовлено у прийнятті зустрічної позовної заяви. Зазначена ухвала мотивована тим, що первісний та зустрічний позови містять різні вимоги, обставини, які підлягають доказуванню, тому їх спільний розгляд ускладнить вирішення справи та призведе до затягування судового процесу.

Згідно з частиною другою статті 193 ЦПК України зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Отже, прийняття зустрічного позову можливе за дотримання умов, передбачених частиною другою статті 193 ЦПК України, і залежить від того, наскільки суд вважає за доцільне розглядати цей позов у одному провадженні з первісним.

При цьому вищевказаною нормою процесуального закону визначено дві альтернативні ознаки зустрічного позову:

- або взаємопов`язаність первісного та зустрічного позовів, що зумовлює їх спільний розгляд, зокрема, коли обидва позови виникають з одних правовідносин;

- або їх взаємовиключність, коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Зустрічний позов, який прийнятий судом для спільного провадження з первісним позовом, повинен знайти вирішення у виді загального рішення, яке має містити відповідь на обидві заявлені вимоги (як позивача, так і відповідача). Задоволення зустрічного позову спричиняє відмову в задоволенні первісного позову, однак не виключає можливості як задоволення обох вимог, так і однієї повністю, а іншої частково.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року у справі № 522/9011/19.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд перевірив доводи апеляційної скарги щодо відмови у прийнятті місцевим судом зустрічної позовної заяви, та виходив з того, що предметом первісного позову ОСОБА_1 до ТОВ «Ватутіна» є усунення перешкод у користуванні спадковим майном (земельною ділянкою), яка була передана спадкодавцем в оренду відповідачу на підставі договору оренди землі від 15 листопада 2016 року, який є неукладеним, а предметом зустрічного позову ТОВ «Ватутіна» до ОСОБА_1 - визнання договору оренди землі укладеним. При цьому апеляційний суд зазначив, що правовідносини за первісним та зустрічним позовами є взаємопов`язаними, оскільки сторонами оспорюється право оренди земельної ділянки і ОСОБА_1 вважає, що таке право відсутнє у ТОВ «Ватутіна», а останнє доводить, що воно існує. Тому апеляційний суд не погодився з висновком місцевого суду про відсутність підстав для спільного розгляду цих позовів, однак вважав, що помилковість висновків суду першої інстанції у вирішенні питання про спільній розгляд первісного та зустрічного позовів не є тим порушенням норм процесуального права, з яким ЦПК України пов`язує скасування правильного по суті судового рішення.

За таких обставин, враховуючи, що місцевий суд зобов`язаний був перейти до розгляду справи за правилами загального позовного провадження лише за умови прийняття зустрічного позову до спільного розгляду з первісним позовом, і відмова у прийнятті зустрічної позовної заяви не позбавила можливості ТОВ «Ватутіна» звернутися до суду з таким же позовом в загальному порядку, то доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, є безпідставними.

При цьому Верховним Судом враховано, що з огляду на положення частини четвертої статті 82 ЦПК України суд першої інстанції правильно взяв до уваги обставини, встановлені вищенаведеною постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у справі № 478/1180/20, якими підтверджується факт неукладення договору оренди землі від 15 листопада 2016 року.

Аргументи касаційної скарги ТОВ «Ватутіна» про те, що апеляційний суд необґрунтовано відмовив у задоволенні його клопотання про зупинення розгляду справи, оскільки вважав можливим встановлення всіх обставин в цій справі, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

18 січня 2022 року ТОВ «Ватутіна» подало до апеляційного суду клопотання про зупинення провадження в цій справі до розгляду Житомирським районним судом Житомирської області цивільної справи № 278/4228/21 за його позовом до ОСОБА_1 про визнання укладеним договору оренди землі. В зазначеному клопотанні заявник посилався на те, що в цій справі він подавав зустрічний позов, який судом першої інстанції безпідставно не був прийнятий до спільного розгляду з первісним позовом. Тому він звернувся до суду з таким самим позовом в загальному порядку. Оскільки визнання укладеним договору саме між ОСОБА_1 та ТОВ «Ватутіна» виключає можливість повернення спірної земельної позивачу, то суд зобов`язаний був зупинити провадження в цій справі до розгляду по суті справи № 278/4228/21.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 18 січня 2022 року в задоволенні клопотання ТОВ «Ватутіна» про зупинення провадження в цій справі відмовлено. Зазначена ухвала мотивована тим, що зупинення провадження у справі призведе до затягування розгляду справи і заявник не навів обставин, які є предметом розгляду у справі № 278/4228/21 та не можуть бути встановлені судом в цій справі. Також заявник не надав доказів відкриття провадження у справі № 278/4228/21 та її перебування на розгляді Житомирського районного суду Житомирської області.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Статтею 275 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 645/331/17 наведено правовий висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, який узгоджується з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України в чинній редакції, про те, що при визначенні наявності підстав, за яких провадження у справі підлягає обов`язковому зупиненню, суд повинен враховувати, що підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 4 частини першої статті 201 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), застосовується в тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з урахуванням обставин справи та таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі.

Встановивши, що заявник не довів наявності обставин, які свідчили б про неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, оскільки зібрані докази дозволяли встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, а також враховуючи строки розгляду справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні клопотання про зупинення провадження в цій справі.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість наведених заявником підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389, пунктами 2, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, з якими погодився суд апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ватутіна» залишити без задоволення.

Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 19 жовтня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 січня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук