№ 487/10131/14-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2020 року м. Київ

справа № 487/10131/14-ц провадження № 61-8330св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Кузнєцова В.О.,

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері,

відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 11 травня 2017 року, ухвалене у складі судді Разумовської О. Г., та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 28 вересня 2017 року, ухвалене колегією у складі суддів: Коломієць В. В., Данилової О. О., Лівінського І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, визнання недійсним державного акта на право власності на землю.

Позовні вимоги мотивовано тим, що пунктом 29 рішення Миколаївської міської ради від 30 січня 2009 року № 33/37 ТОВ «Миколаївбудпроект» надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв.м з метою надання її в оренду строком на 10 років для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_1 .

Пунктами 38, 38.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 982 кв.м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_2 .

На підставі вказаного рішення міської ради ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140175 від 28 жовтня 2009 року з кадастровим номером 4810136300:12:001:0003, який зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 29 жовтня 2009 року за № 010949702135.

На підставі договору купівлі-продажу від 14 травня 2010 року за реєстровим номером 638 ОСОБА_2 купила у ОСОБА_1 вказану земельну ділянку, а у подальшому отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607775 від 8 грудня 2010 року, який за № 481013631000656 9 грудня 2010 року зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею.

Прокурор вказував, що спірна земельна ділянка рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року безпідставно передана в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» та перебуває у складі земель, що знаходяться в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та зеленій зоні загального користування, що відноситься до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загального значення.

Посилаючись на те, що рішення органу місцевого самоврядування прийнято з порушенням вимог статті 17 Закону України «Про основи містобудування», статей 62 83 ЗК України, що також суперечить державним інтересам, а право власності на цю ділянку відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набуто незаконно, прокурор, з урахуванням уточнених позовних вимог просив:

- визнати незаконними та скасувати пункти 38, 38.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 982 кв.м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будівництва та споруд на АДРЕСА_2 ;

- визнати недійсним державний акт на право власності на землю серії АИ № 140175 від 28 жовтня 2009 року з кадастровим номером 4810136300:12:001:0003, виданий ОСОБА_1 ;

- повернути спірну земельну ділянку територіальній громаді міста в особі Миколаївської міської ради шляхом витребування її у ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 11 травня 2017 року позов задоволено частково.

Визнано незаконними та скасовано пункти 38, 38.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року.

Визнано недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ № 140175 від 28 жовтня 2009 року з кадастровим номером 4810136300:12:001:0003, виданий ОСОБА_1 .

Відмовлено у задоволенні позовних вимог про повернення територіальній громаді міста Миколаєва спірної земельної ділянки шляхом витребування її у ОСОБА_2 .

Додатковим рішенням цього ж суду від 23 червня 2017 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування пунктів 38, 38.1 рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 4 вересня 2009 року та визнання недійсним державного акта на право власності на землю, виданого ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із обґрунтованості таких позовних вимог, оскільки спірна земельна ділянка знаходиться у межах прибережної захисної смуги.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про повернення територіальній громаді міста Миколаєва спірної земельної ділянки шляхом витребування її у ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що зазначене майно вибуло із володіння власника (територіальної громади) з його волі, що унеможливлює застосування механізму, передбаченого статтею 388 ЦК України.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 28 вересня 2017 року задоволено апеляційну скаргу прокурора Миколаївської області та відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_2 , рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 11 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування земельної ділянки скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.

Витребувано у ОСОБА_2 земельну ділянку площею 982 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0003 на АДРЕСА_2 та зобов`язано її повернути земельну ділянку у комунальну власність Миколаївської територіальної громади.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо визнання незаконними та скасування пунктів 38, 38.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року і визнання недійсним державного акта на право власності на землю, виданого ОСОБА_1 , оскільки вважав, що до таких висновків суд дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи, рішення суду першої інстанції в цій частині ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Щодо позовних вимог про витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції, вважав їх помилковими, оскільки спірна земельна ділянка, яка розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та зеленій зоні загального користування міста, вибула з комунальної власності всупереч встановленому законом порядку, що порушило не тільки право власності територіальної громади, а й право громадян на екологічну безпеку, забезпечення якої є обов`язком держави.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що дії з витребування майна з володіння ОСОБА_2 відповідають критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У жовтні 2017 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 11 травня 2017 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 28 вересня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог прокурору відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не повно з`ясували всі фактичні обставини справи та не дослідили їх, не надали належної оцінки доказам.

На думку заявника, судами порушено норми матеріального права, а саме відповідно до статті 388 ЦК України із віндикаційним позовом може звернутись виключно власник, яким прокурор не є. Суди не врахували, що приймаючи спірне рішення, Миколаївська міська рада врахувала положення статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України стосовно обов`язку врахування містобудівної документації, конкретних умов, що сталися, керувалась генеральним планом, врахувала перспективний план зонування території, згідно якого відповідна земельна ділянка була віднесена до території малоповерхової житлової забудови. Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували те, що позивачем пропущено позовну давність.

Позиція інших учасників справи

У травні 2018 року перший заступник прокурора Миколаївської області надіслав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому послався на безпідставність її доводів, просив рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Зазначив, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки наведені у касаційній скарзі мотиви та підстави скасування судового рішення є необґрунтованими, в той час як рішення суду прийнято у відповідності до вимог чинного законодавства України, з правильним застосуванням норм матеріального права та повним з`ясуванням обставин, що мають значення для вирішення справи.

Провадження в суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідачем ОСОБА_2 23 жовтня 2017 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2017 року касаційна скарга залишена без руху.

Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 11 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами встановлено, щорішенням Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року (пункт 54) затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв.м, з яких 20 236 кв.м під зеленими насадженнями, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_1 з встановленими обмеженнями, та передано ТОВ «Миколаївбудпроект» в оренду строком на 10 років у зобов`язанням землекористувача укласти договори оренди земельної ділянки.

Суди встановили, що земельна ділянка розташована у межах міста Миколаєва (мікрорайон «Леваневців») та перебувала у комунальній власності територіальної громади міста Миколаєва.

Договір оренди землі Миколаївською міською радою та ТОВ «Миколаївбудпроект» не укладався.

Рішенням Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», в тому числі пунктом 38 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 982 кв.м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_2 , обмеження на використання відсутні. Пунктом 38.1 цього ж рішення земельну ділянку площею 982 кв.м надано у власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_2 .

28 жовтня 2009 року ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯИ № 140175 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0003, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 29 грудня 2009 року за № 010949702135.

10 травня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, а 8 грудня 2010 року остання отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 607775, який за № 481013631000656 9 грудня 2010 року зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею.

Суди встановили, що рішення міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 у частині надання ТОВ «Миколаївбудпроект» в оренду земельної ділянки площею 22 156 кв.м прийнято з порушенням вимог діючого на час виникнення спірних правовідносин законодавства.

На час прийняття міською радою зазначеного рішення у власності ТОВ «Миколаївбудпроект» за вказаною адресою перебувало нерухоме майно (капітальні споруди) площею 55 кв.м. Разом з тим, у проектно-технічній документації, на підставі якої здійснювалося надання товариству в оренду земельної ділянки, відсутнє будь-яке обґрунтування необхідності чи можливості надання товариству в оренду 22 156 кв.м землі для обслуговування нерухомого майна площею 55 кв.м, тобто надання за рахунок міста земельної ділянки площа якої понад 400 разів перевищує площу забудови, крім того, переважна більшість якої (20 236 кв.м) зайнята зеленими насадженнями. Так, відповідно до довідки департаменту житлово-комунального господарства виконавчого комітету Миколаївської міської ради № 113 щодо оцінки якісного стану зелених насаджень, розташованих у зоні відведення земельної ділянки, на АДРЕСА_1 рахувалось 401 дерево та 19 кущів.

На час прийняття 30 січня 2009 року Миколаївською міською радою рішення № 32/37 генеральний план міста був на стадії розроблення Українським державним науково-дослідним інститутом проектування міст «Дніпромісто» та затверджений міською радою лише 18 червня 2009 року.

За відсутності договору оренди земельної ділянки з ТОВ «Миколаївбудпроект», Миколаївською міською радою прийнято рішення № 36/61, пунктами 38-56 якого затверджено проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1 000 кв.м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків на АДРЕСА_2 , у тому числі ОСОБА_1 - земельної ділянки площею 982 кв.м на АДРЕСА_2 грошовою оцінкою 203 075,46 грн. При цьому в проекті землеустрою, затвердженому вказаним рішенням, наявне не завірене нотаріально погодження ТОВ «Миколаївбудпроект» на передачу громадянину у власність земельної ділянки за рахунок земель, переданих в оренду товариству, яке датовано 25 травня 2009 року, тобто до прийняття міською радою рішення про надання товариству в оренду відповідної земельної ділянки та за відсутності договору оренди взагалі.

Спірні земельні ділянки згідно з генеральним планом міста Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, розташовані у зеленій зоні загального користування та відносяться до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення.

Про порушення вимог чинного законодавства під час відведення земельних ділянок у приватну власність та про наявність підстав для визнання протиправним та скасування розпорядження Миколаївської міської ради, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та державного акта, скасування запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки до комунальної власності стало відомо лише після проведення міжрайонною прокуратурою перевірки на виконання завдання Генеральної прокуратури України від 26 квітня 2013 року та в поточному році в ході додаткової перевірки додержання вимог містобудівного законодавства, у зв`язку з чим причини пропуску строку позовної давності є поважними.

Відповідач ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку, що розташована у законодавчо визначеній прибережній захисній смузі (пляжній зоні) та на території зелених насаджень загального користування, для житлового будівництва, яка у передбачений законом спосіб не могла набути жодна фізична та юридична особа, внаслідок протизаконних рішень Миколаївської міськради, тобто у спосіб, який лише за формальними ознаками мав вигляд законного.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 11 травня 2017 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 28 вересня 2017 року, здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Статтею 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду.

До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 Водного кодексу України).

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього кодексу).

Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).

Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у частині другій статті 59 та пункті «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка мала намір набути земельну ділянку водного фонду у власність.

Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати власника лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).

Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).

У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» № 2740-VI від 2 грудня 2010 року).

На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (пункт 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486).

Розмір і межі прибережної захисної смуги, зокрема, навколо морських лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (частини третя статті 60 ЗК України).

Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»), з урахуванням яких визначається цільове призначення земель (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій», який був чинним на час прийняття оскарженого рішення).

Місцеві правила забудови - це нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування (абзац чотирнадцятий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»).

Судами встановлено, що земельна ділянка на АДРЕСА_2 загальною площею 12 424 кв.м, до складу якої входить і спірна ділянка, знаходиться на відстані 9 метрів від урізу води Бузького лиману та має ширину 84,5 м. Згідно з даними публічно-кадастрової карти України відстань спірної ділянки від урізу води становить від 33,8 м до 76,38 м. Отже, спірна земельна ділянка знаходиться у межах прибережної захисної смуги.

Частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території такої зони, є прибережна захисна смуга (абзац тридцять восьмий статті 1 ВК України, абзац другий пункту 8.19, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів).

Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених у статті 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розміру і меж водоохоронних зон.

Наведений висновок узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) (пункт 53), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) (пункти 39-40).

Згідно зі статтею 57 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до статті 60 ЦПК України у вказаній редакції Кодексу кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Подібні положення містять статті 76, 81 чинної редакції ЦПК України.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого в незміненій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, перевищила свої повноваження, порушила вимоги чинного законодавства щодо порядку розпорядження землями водного фонду та порушила права територіальної громади й законні інтереси держави.

Щодо обраного прокурором способу захисту порушених прав територіальної громади міста Миколаєва слід зазначити наступне.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову та позову про повернення земельної ділянки відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Позов про усунення порушення права власника - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за таким позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України та ВК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 ЗК України (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) та у пункті 45 постанови від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, провадження № 14-740цс19).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як позов про повернення майна, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про повернення земельної ділянки, суд апеляційної інстанції, встановивши знаходження спірної земельної ділянки у прибережній захисній смузі, дійшов правильного висновку про існування правових підстав для зобов`язання ОСОБА_2 повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність Миколаївської територіальної громади.

Висновок суду апеляційної інстанції в цій частині відповідає нормам статті 391 ЦК України та частини другої статті 52 ЗК України.

Доводи касаційної скарги щодо пропуску прокурором позовної давності відхиляються касаційним судом, оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що про порушення прав територіальної громади прокурору стало відомо після проведення міжрайонною прокуратурою перевірки на виконання завдання Генеральної прокуратури України від 26 квітня 2013 року. Вказані обставини протягом розгляду справи судами попередніх інстанцій не спростовано. Щодо позовної давності відносно вимоги про повернення земельної ділянки касаційний суд зазначає, що на позов власника про повернення земельної ділянки не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення.

Інші доводи касаційної скарги не впливають на правильність висновків попередніх інстанцій по суті вирішення справи та переважно зводяться необхідності переоцінки доказів і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції ЦПК України від 3 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник на такі не вказує.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у частині, залишеній без змін апеляційним судом, та рішення апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції, у частині залишеній без змін апеляційним судом, та рішення апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 11 травня 2017 року у частині, залишеній без змін апеляційним судом, та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 28 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов

Судді: В. С. Жданова

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

М. Ю. Тітов