Постанова
Іменем України
31 березня 2021 року
м. Київ
справа № 487/1930/18
провадження № 61-17185св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: управління комунального майна Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах,
а також в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
треті особи: ОСОБА_6 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_3, орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду
м. Миколаєва від 01 червня 2020 року у складі судді Гаврасієнко В. О.
та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Лисенка П. П., Самчишиної Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання приватизації квартири недійсною.
Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 з моменту народження
( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та до 2004 року разом із матір`ю - ОСОБА_9 була зареєстрована та фактично проживала у квартирі
АДРЕСА_1 .
Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 05 серпня 2004 року мати позивача ОСОБА_9 позбавлено стосовно неї батьківських прав, після чого позивача направлено до школи-інтернату.
Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22 жовтня 2004 року № 2041 житлову площу в квартирі
АДРЕСА_1 закріплено за позивачем до досягнення нею повноліття.
З моменту повноліття ОСОБА_1 неодноразово намагалась вселитись
до цієї квартири, проте вказані спроби виявились безрезультатними, оскільки відповідачі змінили замки на вхідних дверях.
У січні 2018 року після звернення до Приватного підприємства «ЖЕК-10» з метою державної реєстрації місця проживання свого малолітнього сина позивачу стало відомо, що 07 травня 2009 року ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 здійснили приватизацію вищевказаної квартири в спільну часткову власність по 1/6 частини кожному, отримавши на підставі розпорядження органу приватизації № 681-р свідоцтво про право власності на житло.
Позивач вважає, що діями відповідачів порушено її право, оскільки на час приватизації ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 спірної квартири за позивачем зберігалось право на проживання у цій квартирі.
Позивач просила суд:
1) визнати недійсним та скасувати розпорядження органу приватизації - Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради від 07 травня 2009 року № 681-р про передання квартири
АДРЕСА_1 в спільну часткову власність ОСОБА_7 ,
ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
ОСОБА_2 ;
2) визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на житло, що зареєстровано у реєстровій книзі за № 322/Ж, видане
07 травня 2009 року Управлінням з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради на ім`я ОСОБА_7 ,
ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
ОСОБА_2 на квартиру
АДРЕСА_1 ;
3) скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 на квартиру
АДРЕСА_1 .
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 24 січня 2019 року
до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, залучено ОСОБА_6 , Орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 29 березня 2019 року закрито провадження в справі в частині позовних вимог ОСОБА_1
до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання приватизації квартири недійсною на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 грудня 2019 року замінено неналежного відповідача - Миколаївську міську раду на належного - Управління комунального майна Миколаївської міської ради.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 червня 2020 року,
з урахуванням ухвали суду від 24 липня 2020 року про виправлення описки, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду
від 19 жовтня 2020 року, позов задоволено.
Визнано недійсним та скасовано розпорядження Управління з використання
та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради від 07 травня 2009 року № 681-р про передання квартири
АДРЕСА_1 у спільну часткову власність ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 .
Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 , видане 07 травня 2009 року Управлінням з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради на ім`я ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2
на квартиру АДРЕСА_1 . Скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 на квартиру
АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що належними та допустимими доказами у справі доведено, що на момент приватизації спірної вище квартири ОСОБА_1 мала право
на проживання в ній, оскільки за нею зберігалось право на житло, а тому мала право на участь у приватизації, а відповідачі таке її право порушили.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу до Верховного Суду,
у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Відповідач обґрунтовував вимоги касаційної скарги незастосуванням судами першої та апеляційної інстанцій наслідків спливу строку позовної давності,
у тому числі тим, що суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
в постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-832цс15, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3029цс16.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу
до касаційного суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 487/1930/18, витребувано її із Заводського районного суду м. Миколаєва.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Відповідно до довідки форми № 3 від 22 червня 2004 року позивач ОСОБА_1 разом з матір`ю ОСОБА_9 проживала у квартирі
АДРЕСА_1 .
Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 05 серпня 2004 року ОСОБА_9 позбавлена батьківських прав стосовно дітей ОСОБА_1
та ОСОБА_10 .
Згідно з рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради № 2041
від 22 жовтня 2004 року «Про закріплення житлової площі за неповнолітніми дітьми до досягнення повноліття» за неповнолітньою дитиною ОСОБА_11 закріплено житлову площу - трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 .
17 березня 2009 року ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 звернулися із заявою до керівника органу приватизації, в якій просили оформити передачу їм у приватну (спільну часткову) власність спірної квартири
та передбачити розподіл часток власності між членами сім`ї у співвідношенні
по 1/6 частці кожному.
Відповідно до довідки про склад сім`ї наймача ізольованої квартири (одноквартирного будинку) та займані ними приміщення від 17 березня 2009 року, виданої Житлово-експлуатаційною дільницею приватного підприємства «Шалгіс» (далі - ЖЕД ПП «Шалгіс»), яка була додана
до вищевказаної заяви, у квартирі
АДРЕСА_1 мешкали і мали право на житло ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 .
Згідно з розпорядженням Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради від 07 травня 2009 року № 661-р заяву наймача ОСОБА_7 задоволено та передано вказану квартиру в приватну спільну часткову власність. ЖЕД ПП «Шалгіс» доручено у десятиденний термін оформити свідоцтво про право власності на житло.
07 травня 2009 року Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради видано свідоцтво про право власності
на житло, відповідно до якого власниками спірної квартири в рівних частках стали: ОСОБА_7 - 1/6 частка та члени його сім`ї - ОСОБА_8 - 1/6, ОСОБА_3 - 1/6, ОСОБА_4 - 1/6, ОСОБА_5 - 1/6, ОСОБА_2 - 1/6, загальна площа квартири становить 45,4 кв. м.
Відповідно до матеріалів спадкової справи № 561/2015 ОСОБА_8 померла
ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Після її смерті спадщину у вигляді 1/12 частки спірної квартири отримала
її донька ОСОБА_3 .
З матеріалів спадкової справи № 562/2015 відомо, що ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_7 , після його смерті спадщину у вигляді 1/4 частки цієї квартири отримала його донька ОСОБА_3 .
Представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - ОСОБА_12 подав відзив
на позовну заяву під час розгляду справи у суді першої інстанції у якому, зокрема просив про застосування позовної давності (а. с. 84-90, 111-112, т. 1).
Із позовної заяви відомо, що з моменту повноліття ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) позивач неодноразово намагалась вселитись у спірну квартиру, проте відповідачі змінили замки від вхідних дверей та обмежили доступ до спірної квартири, отже позивач мала об`єктивну можливість знати про порушення її прав відповідачами.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Частинами третьою, п`ятою статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Закон України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон № 2482-XII) передбачає, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян
до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 2482-XII, якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло на момент введення в дію цього Закону.
Як визначено частиною другою статті 8 Закону № 2482-XII, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність
за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Таким чином, умовою для здійснення приватизації житла є обов`язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження.
Наслідком порушення вимог частини другої статті 8 Закону № 2482-XII
є визнання приватизації недійсною.
Згідно з пунктом 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків)
у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають
у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.
Згідно з пунктами 20, 21 зазначеного Положення при оформленні заяви
на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві,
що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення.
У довідці зазначаються члени сім`ї наймача, які прописані та мешкають разом
з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. У довідці вказуються новонароджені і на них враховується норма площі,
що передається безкоштовно, незалежно від строку їх народження та введення
в дію Закону № 2482-XII.
Згідно зі статтею 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках, визначених частиною третьою статті 71 ЖК УРСР.
Виходячи з аналізу результатів змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами статей 1 6 9 61 ЖК УРСР, частини першої статті 17 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК УРСР права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається
це право і при тимчасовій відсутності, а отже і право на приватизацію разом
із іншими членами сім`ї.
Отже, право фізичної особи на приватизацію житлового приміщення залежать від наявності чи відсутності у цієї особи права на проживання у об`єкті приватизації.
Матеріали справи свідчать про те, що позивачу ІНФОРМАЦІЯ_4 виповнилось 18 років, а приватизацію здійснено 07 травня 2009 року, тобто менше ніж через шість місяців після повноліття позивача, отже,
за позивачем зберігалось право на житло навіть у разі непроживання у вказаній квартирі. Крім цього, на час приватизації спірної квартири позивач не була визнана судовим рішенням такою, що втратила право користування вказаним житловим приміщенням.
Таким чином, позивач як особа, що мала право на користування відповідним жилим приміщенням, була наділена правом на отримання квартири у власність шляхом приватизації.
Як правильно встановили суди, при здійсненні приватизації спірної квартири
до відповідного органу приватизації не подано письмової згоди всіх повнолітніх мешканців квартири, зокрема ОСОБА_1 , що має наслідком визнання недійсною такої приватизації.
Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши належним чином фактичні обставини у справі
та застосувавши необхідні норми законодавства, дійшов правильного висновку про наявність порушеного права позивача на приватизацію.
Разом з тим при вирішенні спору суди не врахували такого.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,
є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення
її прав.
За змістом статей 256 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов
є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України
від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі
№ 6-152цс14.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся
за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він
не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести,
що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.
Звертаючись до суду з позовом, позивач сама зазначала, що з моменту
її повноліття (27 лютого 2009 року) вона неодноразово намагалась вселитись
у спірну квартиру, проте відповідачі змінили замки від вхідних дверей
та обмежили доступ до спірної квартири, отже позивач мала об`єктивну можливість знати про порушення її прав відповідачами. Таким чином, позивач була обізнана про порушення своїх цивільних прав.
Саме позивач повинен довести поважність причин пропуску позовної давності
та факт своєї необізнаності про закріплення за нею житлової площі у спірній квартирі до досягнення нею повноліття та наявність у неї права на участь
у приватизації з моменту досягнення повноліття. Доводи позивача про те,
що до січня 2018 року вона не знала про порушення своїх майнових прав,
є необґрунтованими з огляду на те, що позивач не надала жодного доказу
на підтвердження того, що з поважних причин пропустила строк для звернення до суду.
Таким чином, Верховний Суд вважає помилковим висновок судів першої
та апеляційної інстанцій про те, що позовна давність позивачем не пропущена.
Отже, враховуючи, що позивач об`єктивно мала можливість знати про обставини порушення своїх прав у 2009 році, що з огляду на частину першу статті 261
ЦК України і є початком перебігу позовної давності, проте звернулась до суду
з цим позовом у 2018 році, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку, що позивач
не пропустила строку позовної давності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, то рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Відповідно до частин першої - третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення
у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Щодо судового збору
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При поданні апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 3 171,60 грн, при поданні касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 4 228,90 грн.
Оскільки касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, судові рішення підлягають скасуванню, з ОСОБА_1 слід стягнути на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 7 400,50 грн.
Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 червня 2020 року
та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління комунального майна Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах, а також від імені та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_3, орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради, про визнання недійсною та скасування приватизації відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарги у розмірі 7 400,50 гривень.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун