№ 488/2812/17

Постанова

Іменем України

26 січня 2022 року

м. Київ

справа № 488/2812/17

провадження № 61-23326св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації,

відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи: державне підприємство «Миколаївське лісове господарство», виконавчий комітет Миколаївської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу прокуратури Миколаївської області на постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Самчишиної Н. В., Ямкової О. О.,

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: державне підприємство «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство»), виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, скасування запису в державному реєстрі, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та її витребування у придатному для використання стані.

Позовні вимоги мотивовані тим, що Миколаївською місцевою прокуратурою № 2 виявлено порушення вимог законодавства при наданні Миколаївською міською радою земельних ділянок на території Корабельного району міста Миколаєва. На підставі пункту 6 розділу 1 Миколаївської міської ради від 20 грудня 2007 року № 20/47 ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» площею 1 000,00 кв. м з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .

Пунктами 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 погоджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки загальною площею 1 000,00 кв. м, зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової та громадської забудови, із земель ДП «Миколаївське лісове господарство» для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_1 та надано її у власність ОСОБА_1 . У подальшому, на підставі вищевказаних рішень Миколаївської міської ради та постанови Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 вересня 2008 року у справі № 2-а-443/2008 ОСОБА_1 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 серії ЯЗ № 983952 від 21 листопада 2012 року.

Після отримання ОСОБА_1 державного акта на право власності на землю, між нею та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року № 1206, згідно якого останній набув право власності на зазначену земельну ділянку, про що до державного акта про право власності внесено відмітку за № 4810136600:05:001:0032:3:02. 27 листопада 2014 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 7868913 про право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_2 . Крім того, за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на об`єкт нерухомості, а саме житловий будинок площею 421,8 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 , про що свідчить запис в Реєстрі від 18 серпня 2016 року № 16007736.

Таким чином, прокурор просив:

- визнати незаконним та скасувати пункти 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44, яким погоджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 1 000,00 кв. м на АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 983952, виданий ОСОБА_1 21 листопада 2012 року з відміткою № 4810136600:05:001:0032:3:2 про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 , який зареєстровано 21 листопада 2012 року управлінням Держкомзему у м. Миколаєві у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001003079;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 18 серпня 2016 року № 16007736 про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ;

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельну ділянку, яка розташована на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкту нерухомості, а саме - житлового будинку.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року позов задоволено частково; визнано незаконними та скасовано пункти 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44; визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 983952, виданий ОСОБА_1 21 листопада 2012 року з відміткою № 4810136600:05:001:0032:3:02 про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 , та зареєстрованого Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001003079; скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 18 серпня 2016 року № 16007736 про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ; в іншій частині позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна земельна була надана ОСОБА_1 за рахунок земель, що віднесені до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе», квартал 43 та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство». Розпорядження про вилучення з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» земель зі складу урочища «Жовтневе» не приймалось, а тому Миколаївською міською радою передано у власність ОСОБА_1 спірну земельну ділянку без її вилучення у ДП «Миколаївське лісове господарство» у встановленому законом порядку та фактично зі зміною її цільового призначення. Проект відведення не погоджений з органом виконавчої влади з питань лісового господарства. Враховуючи, що державний акт виданий на підставі рішення міської ради, яке суд визнав незаконним, він також підлягає визнанню недійсним та скасуванню.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині витребування з незаконного володіння земельної ділянки суд виходив із того, що право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку і, відповідно, на збудований будинок є набутим правомірно.Відмовляючи в задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності, суд виходив з того, що немає доказів про те, що Миколаївська обласна державна адміністрація довідалась або могла б довідатися про наявність оскаржуваних рішень Миколаївської міської ради у 2014 році.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року апеляційні скарги першого заступника прокурора Миколаївської області і ОСОБА_2 задоволено частково; рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року скасовано та, в частині позовних вимог до ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування підпунктів 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 щодо погодження проекту землеустрою і надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 ; визнання недійсним державного акту, виданого ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 983952 від 21 листопада 2012 року з відміткою № 4810136600:05:001:0032:3:02 про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 , зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001003079, провадження у справі закрито.

В іншій частині позовних вимог ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про cкасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису № 16007736 від 18 серпня 2016 року про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 та витребування з незаконного володіння у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкту нерухомості, а саме - житлового будинку, відмовлено.

Закриваючи провадження у справі в частині вимог до ОСОБА_1 апеляційний суд виходив з того, що відповідач ОСОБА_1 на час звернення прокурора до суду померла, що виключало можливість відкриття провадження у справі та її розгляд за позовними вимогами.

Апеляційний суд виходив з того, що вимоги про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості та витребування з незаконного володіння у власність держави спірної земельної ділянки є похідними від вимог про визнання незаконним та скасування підпунктів рішення Миколаївської міської ради та визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_1 , а тому їх обґрунтованість залежить від вирішення в установленому законом порядку вимог щодо правомірності прийнятого виконавчим комітетом рішення, отже в цій частині суд дійшов висновку про відмову в позові з підстав їх недоведеності.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2019 року, прокуратура Миколаївської області просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року та направити справу до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не надано відповідь на кожний аргумент апеляційної скарги. Зазначає, що апеляційний суд не звернув уваги на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 про можливість витребувати майно від останнього власника незалежно від того скільки разів воно відчужувалося. Для такого витребування не є обов`язковим оспорення рішень органів державної влади про передачу чи виділення такого майна.

Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року справу № 488/2812/17 призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року поновлено касаційне провадження у справі № 488/2812/17.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі пункту 6 розділу 1 рішення Миколаївської міськради від 20 грудня 2007 року № 20/47 ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 1 000 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_2 , з присвоєнням окремої адреси.

Пунктами 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради від 25 квітня 2008 року № 23/44 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 1 000 кв. м, за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство», для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_1 .

У подальшому, на підставі вищевказаних рішень ОСОБА_1 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 серії ЯЗ № 983952 від 21 листопада 2012 року.

Суди встановили, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_1 за рахунок земель, що віднесені до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе», квартал 43, яка перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» і це підтверджується наявними у матеріалах даної справи, та дослідженими у судовому засіданні: листом виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» (далі - ВО «Укрдержліспроект») від 05 липня 2017 року № 403, листом Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 15 лютого 2016 року № 138 та листом ДП «Миколаївське лісове господарство» від 15 лютого 2016 року № 43.

З інформаційного листа ВО «Укрдержліспроект» від 05 липня 2017 року № 403, листа Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 15 лютого 2016 року № 138 установлено, що спірна земельна ділянка на момент передачі ОСОБА_1 належала до земель лісового фонду та перебувала у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», апроект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки не погоджувався, висновок не надавався.

23 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу № 1206 зазначеної земельної ділянки, за яким останній набув право власності на цю земельну ділянку, про що 27 листопада 2014 року внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 7868913.

Судом апеляційної інстанції установлено, що відповідач ОСОБА_1 відповідно до актового запису про смерть № 5 від 31 січня 2017 року померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Ураховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) та у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в повній мірі не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради щодо погодження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки; визнання недійсним державного акту, виданого ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 , заявлених до ОСОБА_1 .

Позов у цій справі пред`явлено прокурором 02 серпня 2017 року.

Апеляційним судом установлено, що відповідач ОСОБА_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (актовий запис про смерть від 31 січня 2017 року № 5), тобто до звернення в. о керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 з указаним позовом.

Суд першої інстанції, ухвалюючи судове рішення по суті позовних вимог, не встановив, що на час пред`явлення позову, відповідачОСОБА_1 померла, та вирішив позовні вимоги, в тому числі, пред`явлені і до неї.

Апеляційний суд встановив, що при розгляді справи на адресу відповідача ОСОБА_1 направлялися процесуальні документи, що ухвалювалися судом та ця особа повідомлялася, за зазначеним у позові місцем проживання, про розгляд справи. Між тим, поштові повідомлення разом з надісланими документами поверталися з різними позначками пошти, а саме з позначкою, що адресат помер, на що суд першої інстанції уваги не звернув та здійснив виклик відповідача ОСОБА_1 через оголошення, яке міститься в матеріалах справи без позначки місця його оприлюднення, після чого розглянув справу по суті, зазначивши в рішенні суду про неявку в судове засідання відповідача ОСОБА_1 .

З`ясувавши, що відповідач ОСОБА_1 померла до звернення прокурора до суду з указаним позовом, що виключало можливість відкриття провадження у справі та її розгляд за позовними вимогами до останньої, апеляційний суд закрив провадження у справі в частині заявлених позовних вимог до ОСОБА_1 .

Суд касаційної інстанції погоджується з такими висновками апеляційного суду у цій частині виходячи з наступного.

Цивільне-процесуальне законодавство України не містить норм, які б передбачали здійснення провадження у справах щодо осіб, які померли до відкриття провадження у справі.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року, чинного на час пред`явлення позову, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічна норма права міститься й у пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України у діючій редакції.

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 6 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року).

Аналогічна норма міститься у пункті 7 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.

З аналізу пункту 6 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року (пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України) убачається, що правонаступників у справу можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася вже після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі.

Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України визначено, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

У статті 28 ЦПК України 2004 року визначено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи (стаття 46 чинного ЦПК України).

Частиною першою статті 29 ЦПК України 2004 року передбачено, що здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 чинного ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України 2004 року сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 чинного ЦПК України).

Аналіз вказаних норм процесуального права, а також положень частин першої, другої, четвертої статті 25, частини першої статті 26 ЦК України та частини другої статті 48 чинного ЦПК України, дозволяє дійти висновку про те, що на момент звернення із позовом до суду відповідач у справі повинен мати цивільну процесуальну правосуб`єктність. В іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України, пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року).

При цьому, норма статті 205 ЦПК України 2004 року (статті 255 чинного ЦПК України) є імперативною. Тобто за наявності підстав, визначених пунктами 1 - 8 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктами 1 - 7 статті 205 ЦПК України 2004 року), незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов`язаний закрити провадження у справі. На такі дії суду не впливає те, що у справі беруть участь відповідачі-спадкоємці, які на час розгляду справи мають цивільну процесуальну правосуб`єктність і не заявляли клопотання про закриття провадження у справі.

Вказаний висновок узгоджується з принципом правової визначеності, на якому неодноразово наголошував у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним й безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, № 19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Отже, якщо позов пред`явлено до померлої особи, то відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року, чинного на час пред`явлення позову, суд своєю ухвалою повинен був закрити провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Якщо правонаступництво у справі допускається, то правонаступників можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі.

Залучення правонаступників особи, яка померла до відкриття провадження у справі, суперечить принципам цивільного судочинства.

При цьому незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов`язаний закрити провадження у справі. На такі дії суду не впливає те, що у справі беруть участь відповідачі - спадкоємці, які на час розгляду справи мають цивільну процесуальну правосуб`єктність і не заявляли клопотання про закриття провадження у справі.

Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 червня 2019 року у справі № 185/998/16-ц. Аналогічну правову позицію також викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 473/1433/18 (провадження № 14-35цс20).

Таким чином, суд першої інстанції не повинен був відкривати провадження у справі за позовом позивача, який звернувся до суду з позовом до померлої особи, а відкривши провадження у справі повинен був його закрити на підставі пункту 1 статті 205 ЦПК України 2004 року (пункту 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України).

Нормою пункту 6 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року (пункту 7 частини першої статті 255 чинного ЦПК України) визначено, що суд продовжує розглядати справу у випадку смерті фізичної особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. Оскільки правосуб`єктність померлої особи припинилася, до цивільного процесу залучаються правонаступники. Якщо ж банк у зв`язку із залученням спадкоємців змінив предмет та підставу позову одночасно, суд повинен відмовити у вчиненні відповідної процесуальної дії, оскільки одночасна зміна предмета та підстави позову є фактично новим позовом, який може бути пред`явлено до спадкоємців самостійно (окремо). Тобто у такому разі визнається, що позивач відмовився від первинно пред`явленого позову.

Апеляційний суд указані порушення норм процесуального права суду першої інстанції врахував та виправив, скасувавши рішення суду першої інстанції та закривши провадження у справі в частині пред`явлених позовних вимог до ОСОБА_1 .

Апеляційний суд повернув прокуратурі судовий збір у зв`язку із закриттям провадження у справі в частині позовних вимог до померлої ОСОБА_1 , оскільки Верховний Суд дійшов висновку про залишення постанови апеляційного суду у частині закриття провадження у справі без змін, тому постанова апеляційного суду у частині розподілу судових витрат також підлягає залишенню без змін.

Касаційний цивільний суд зазначає, що касаційна скарга прокурора не містить доводів щодо незаконності постанови апеляційного суду в частині закриття провадження у справі щодо вимог про визнання незаконними та скасування рішень міської ради, визнання недійсним державного акта на земельну ділянку, пред`явлених до Миколаївської міської ради та ОСОБА_2 .

Щодо позовних вимог про скасування у державному реєсті речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості за ОСОБА_2 .

Закривши провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_1 , апеляційний суд відмовив у задоволенні решти позовних вимог, посилаючись на те, що такі позовні вимоги є похідними від вимог про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради та визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

У справі, яка переглядається, позов пред`явлено в. о. обов`язків керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельною ділянкою державної власності фізичною особою - відповідачем ОСОБА_1 , а в подальшому ОСОБА_2 .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора в інтересах держави про скасування у державному реєсрті речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості за ОСОБА_2 . Однак, суд касаційної інстанції зазначає, що мотиви такої відмови у задоволенні позову в цій частині інші ніж, вказано апеляційним судом. Зокрема, у задоволенні позову у частині позовних вимог про скасування у державному реєсті речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості за ОСОБА_2 слід відмовити не з тих підстав, що ці позовні вимоги є похідними від вимог, заявлених до ОСОБА_1 , а тому, що вказане не призведе до поновлення порушеного права держави, тобто це не є ефективним способом захисту права власника.

Згідно з вищенаведеними правовими висновками Верховного Суду, за наявності передбачених статтею 388 ЦК України підстав для витребування власником належного йому майна від особи, яка є останнім його набувачем, оспорювання вказаних рішень органів державної влади чи скасування запису про реєстрацію права власності також не є ефективним способом захисту права власника, у зв`язку з чим зазначені позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації

Відповідно до статей 317 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Статтею 388 ЦК України передбачено, що випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц також зазначено, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 - 43)).

Можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.

Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства.

Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном.

У справі, що переглядається, скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову в частині витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння на користь держави, апеляційний суд виходив з того, що оскільки ці вимоги є похідними від вимог, заявлених до відповідача ОСОБА_1 , яка на час звернення з указаним позовом вже померла, то у задоволенні цих вимог необхідно відмовити.

Апеляційний суд установив, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_1 за рахунок земель, що віднесені до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе», квартал 43, яка перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» і це підтверджується наявними у матеріалах справи та дослідженими у судовому засіданні доказами. Апеляційний суд установив, що спірна земельна ділянка на момент передачі ОСОБА_1 належала до земель лісового фонду та перебувала у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», а проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки не погоджувався, висновок не надавався.

При цьому, апеляційний суд не досліджував договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, за яким ОСОБА_2 набув її у власність, не встановив його зміст та не з`ясував правовідносин, які виникли за цим договором, а лише констатував, що такий договір було укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 23 листопада 2012 року.

Водночас держава не є учасником цих договірних правовідносин. Відповідно позивач не просить про повернення йому майна як стороні договору (абзац другий частини першої статті 216, пункт 1 частини третьої статті 1212 ЦК України). Натомість позивач, вважаючи себе власником, прагне витребувати своє майно від осіб, які незаконно, без відповідної правової підстави заволоділи ним (стаття 387 ЦК України).

Оскільки судове рішення в частині витребування земельної ділянки не відповідає критеріям, визначеним у статті 263 ЦПК України, то постанова апеляційного суду у цій частині підлягає скасуванню з направленням справи у цій частині на новий апеляційний розгляд.

Апеляційний суд не перевірив правомірність набуття спірної земельної ділянки кінцевим набувачем.

Верховний Суд звертає увагу, що під час вирішення цієї справи необхідно врахувати те, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Апеляційний суд, з урахуванням встановлених обставин справи, повинен дати відповідь на питання чи буде необхідне витребування спірної земельної ділянки у власність держави і чи відповідатиме таке витребування легітимній меті втручання у право мирного володіння майном.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду у пункті 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, провадження № 14-192цс19, пункті 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, провадження № 14-436цс19.

Верховний Суд зауважує, що під час нового розгляду справи, суду необхідно перевірити добросовісність/недобросовісність набувача, що має важливе значення як для застосування статей 387 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, і в залежності від встановлених обставин, ухвалити судове рішення.

В силу статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення в частині вирішення позовних вимог прокурора про витребування у власність Держави Україна в особі Миколаївської областної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_2 спірної земельної ділянки не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду справи суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, зробити висновки про можливість витребування у відповідача ОСОБА_2 земельної ділянки з огляду на наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, врахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду про необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна, викладені, зокрема, у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), а також про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61)),та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою - третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду: в частині закриття провадження та розподілу судових витрат у справі залишити без змін; в частині відмови у задоволенні позову про скасування у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості - викласти у редакції цієї постанови; в частині відмови у задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння - скасувати, справу у цій частині направити на новий апеляційний розгляд.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок Верховного Суду про: залишення без змін постанови апеляційного суду у частині, зміну мотивувальної частини постанови апеляційного суду в іншій частині із залишенням без змін її резолютивної частини щодо відмови у задоволенні позовних вимог та направлення справи на новий апеляційний розгляд у частині вирішення вимог про витребування майна, підстави для перерозподілу судових витрат у суду касаційної інстанції відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргупрокуратури Миколаївської області задовольнити частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року у частині закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування підпунктів 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 23/44 від 25 квітня 2008 року щодо погодження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 1 000 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ; визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 983952 від 21 листопада 2012 року з відміткою № 4810136600:05:001:0032:3:02 про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 , зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001003079 та у частині розподілу судових витрат залишити без змін.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року в мотивувальній частині щодо наведених правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог про cкасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису № 16007736 від 18 серпня 2016 року про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості по АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року в резолютивній частині щодо відмови в задоволенні вказаних позовних вимог по суті залишити без змін.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року у частині вирішення позову про витребуванняз незаконного володіння ОСОБА_2 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкту нерухомості, а саме - житлового будинку, скасувати, справу у цій частині направити до апеляційного суду на новий розгляд.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук