№ 488/3319/14-ц

Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 488/3319/14-ц

провадження № 61-3836св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - прокурор Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Миколаївське лісове господарство»,

відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Герасимовим Олександром Вікторовичем, на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва в складі судді Селіщевої Л. І. від 26 жовтня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду в складі колегії суддів: Самчишиної Н. В., Лисенка П. П., Серебрякової Т. В. від 08 лютого 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) та Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство») звернувся з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку та витребувати її з незаконного володіння.

В обґрунтування позву зазначав, що 01 жовтня 2009 року пунктом 76 рішення Миколаївської міської ради № 38/30 ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» площею 1000 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . Пунктом 31 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 47/51 від 25 червня 2010 року затверджено проект землеустрою та передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_1 . На підставі вказаних рішень 19 серпня 2010 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серія ЯЛ № 904548 з кадастровим номером 4810136600:05:031:0050.

01 вересня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу № 2188 вказаної земельної ділянки. На підставі вказаного договору ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 611626 від 22 грудня 2010 року, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800986.

У подальшому на підставі укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу № 3277 від 04 грудня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 3674441 про право власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку.

Посилаючись на порушення вимог земельного законодавства щодо передачі земельної ділянки неповноважним органом, без попереднього її вилучення у попереднього землекористувача ДП «Миколаївське лісове господарство», порушення встановленої процедури зміни цільового призначення землі, непогодження проекту відведення з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та за відсутності державної експертизи проекту землеустрою, уточнюючи позовні вимоги, остаточно прокурор просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки № 2188 від 01 вересня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати недійсним державний акт на право власності на імя ОСОБА_1 ; скасувати у Державному реєстрі речових прав запис № 3674441 про право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку; витребувати із незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, як недобросовісного її володільця, у власність держави в особі Миколаївської ОДА.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 жовтня 2020 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано пункт 76 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 38/30 від 01 жовтня 2009 року. Визнано незаконними та скасовано пункти31.1 та 31.2 розділу четвертого рішення Миколаївської міськради № 47/51 від 25 червня 2010 року. Скасовано в Державному реєстрі речових прав запис № 3674441 про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 1 000 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:031:0050, яка розташована по АДРЕСА_1 . Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку, площею 1 000 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:031:0050, яка розташована по АДРЕСА_1 . У задоволенні решти вимог відмовлено. Вирішено питання про судовий збір.

Частково задовольняючи позов, суд виходив з того, що строк позовної давності звернення до суду прокурором не пропущено, оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» довідались про порушення права державної власності після проведення відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району м. Миколаєва, яка відбулась у жовтні 2013 року.

Суд також виходив з того, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_1 за рахунок земель , що віднесені до земель держлісфонду урочище «Жовтневе», квартал 43, та перебували у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», тому відповідно до вимог норм Земельного та Лісового Кодексу право розпоряджатися вказаними землями належить Державній обласній адміністрації, а не Миколаївській міській раді.

Крім того, суд зазначив, що фактично відбулася зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, в той час як це питання не вирішувалось органом виконавчої влади з питань лісових ресурсів - Миколаївським обласним управлінням лісового та мисливського господарства, з вказаним органом проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки не погоджувався, висновок не надавався. Обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 не проводилась.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 жовтня 2020 року без змін.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, зазначив про те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його скасування, з мотивів викладених в апеляційній скарзі, немає.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 , подана представником - адвокатом Герасимовим О. В., на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 жовтня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга мотивована тим, що прокурором пропущена позовна давність без поважних причин, оскільки у позивачі була об`єктивна можливість знати про передачу спірної земельної ділянки ще у 2010 році та представник органу прокуратури був присутнім на засіданні під час прийняття оскаржуваних рішень.

Матеріали справи не містять доказів належності спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду та перебування її в користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».

Не можна вважати, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_3 та скасування її права власності є співмірним і переслідує легітимну мету.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 536/233/16-ц, 24 квітня 2018 року в справі № 401/4200/16-ц, 30 травня 2018 року в справі № 368/1158/16-ц, Верховного Суду від 24 січня 2018 року в справі № 914/801/17, 08 травня 2018 року в справі № 813/1946/16, 25 травня 2018 року № 822/238/15, 11 грудня 2019 року в справі № 367/3487/15-ц, 04 лютого 2020 року в справі № 911/3574/17, 04 лютого 2020 року в справі № 911/3897/17, 29 квітня 2020 року в справі № 372/3917/15, 03 вересня 2020 року в справі № 911/3449/17, 04 листопада 2020 року в справі № 372/1884/17, 18 листопада 2020 оку в справі № 367/3529/15-ц, 25 листопада 2020 року в справі № 363/1266/18, 02 грудня 2020 року в справі № 183/1615/16, Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-71цс14, 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, 04 лютого 2015 року в справі № 6-233цс14, 04 лютого 2015 року в справі № 6-222цс14, 07 червня 2016 року в справі № 21-1349а16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Судами попередніх інстанцій не досліджено зібрані у справі докази, а саме, висновок Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 584 від 27 березня 2008 року про погодження відведення земельної ділянки державного лісового фонду ОСОБА_1 (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Узагальнені доводи відзивів на касаційну скаргу

У травні 2021 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку від Миколаївської обласної прокуратури надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому заявник просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів.

У травні 2021 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку від Миколаївської обласної державної адміністрації надійшов відзив, у якому заявник просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу № 488/3319/14 з Корабельного районного суду м. Миколаєва.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2022 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що на підставі пункту 76 розділу І рішення Миколаївської міськради № 38/30 від 01 жовтня 2009 року ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв.м. за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 .

Пунктами 31.1 та 31.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 47/51 від 25 червня 2010 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1 000 кв.м., за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство», зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 . На підставі вищевказаних рішень ОСОБА_1 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 904548 від 19 серпня 2010 року, з кадастровим номером 4810136600:05:031:0050.

Зазначена земельна ділянка надана ОСОБА_1 за рахунок земель державного лісового фонду, які перебувають у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» та розташовані в урочище «Жовтневе» квартал 43, що підтверджується, як самим змістом рішення Миколаївської міськради № 47/51 від 25 червня 2010 року, та і наявними в проекті землеустрою текстовими та географічними матеріалами та про що свідчить інформація ДП «Мисливсько лісового господарства» № 214 від 01 квітня 2014 року, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» № 131 від 08 травня 2014 року, листом Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 666 від 07 травня 2014 року.

З письмових пояснень Миколаївської обласної державної адміністрації від 06 жовтня 2014 року встановлено, що питання про вилучення з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» земель зі складу урочища «Жовтневе» не розглядались та відповідні розпорядження не приймалися.

Після отримання ОСОБА_1 на підставі вищевказаних рішень державного акту про право власності на спірну земельну ділянку між нею та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу від 01 вересня 2010 року, за яким спірну земельну ділянку придбала у власність ОСОБА_2 .

В подальшому ОСОБА_2 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 611626 від 22 грудня 2010 року, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних акті на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800986.

04 грудня 2013 року ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_3 , за яким власником спірної земельної ділянки стала ОСОБА_3 , у зв`язку із чим до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис № 3674441 про право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку.

Як вбачається з інформацій Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» та ДП «Миколаївське лісове господарство» надана ОСОБА_1 земельна ділянка згідно матеріалів лісовпорядкування відноситься до земель держлісфонду урочища «Жовтневого» квартал 43 та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У зв`язку з необхідністю врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21), Верховний Суд вважає необхідним вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно «Korolev v. Russia» (Корольов проти Росії) (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; «Menchinskaya v. Russia» (Менчинська проти Росії) № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

У постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства, оскільки воно не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень.

У зазначеній справі сформульовано висновок, відповідно до якого заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон), має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

У справі, що переглядається, прокурор, звернувшись до суду з позовом в інтересах держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство», фактично здійснює представництво інтересів державного підприємства, а не інтересів держави, що суперечить положенням чинного законодавства.

У зв`язку з цим позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині із підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Отже, судові рішення підлягають скасуванню в частині розгляду по суті позову прокурора, поданого в інтересах ДП «Миколаївське лісове господарство» із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року, підтвердила свій висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21).

У зв`язку із цим нижче у цій постанові розглядаються лише позовні вимоги прокурора, подані в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет : складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України (див. висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Суди встановили, що земельна ділянка мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», що підтверджувалося планшетами лісовпорядкування за 1973 та 2003 роки, відомостями Проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства «Миколаївліс», оригінали яких були оглянуті судами, а також листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект».

Отже, встановлюючи на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення, суди попередніх інстанцій врахували наведені вище приписи законодавства. А тому аргументи касаційної скарги про недопустимість доказів, використаних для встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що повноваження на розпорядження земельною ділянкою належать до компетенції Миколаївської ОДА, яка є органом, уповноваженим державою як власником земельної ділянки здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів -відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.

Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою ? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України.

Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської ОДА.

Установивши вказані обставини, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про те, що передана у приватну власність ОСОБА_1 спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» у встановленому порядку повноважним органом не вилучалась, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась, тому рішення Миколаївської міськради № 38/30 від 01 жовтня 2009 року (пункт 76 1 розділу), та рішення Миколаївської міськради від 25 червня 2010 року (пункти 31.1 та 31.2 розділу четвертого) не відповідають положенням чинного законодавства.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок, що «рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена,. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення… Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою».

Враховуючи викладене в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними рішень слід було відмовити в зв`язку з обранням неналежного способу захисту.

Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)), про що судами вірно зроблено висновок в оскаржуваних судових рішеннях.

В той же час позовні вимоги щодо витребування земельної ділянки та відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки є обґрунтованими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок, що «набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою».

За змістом статті 388 ЦК України якщо майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, власник має право витребувати це майно від набувача.

Встановивши підстави вважати рішення ради таким, що не відповідає положенням чинного законодавства, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині витребування земельної ділянки та відмови в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, оскільки визнання недійсним такого договору не відповідає речово-правовому механізму захисту права власності.

Витребування земельної ділянки у відповідача без надання компенсації у зв`язку з її витребуванням, не свідчить про порушення принципу «пропорційності», оскільки покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року в справі № 707/584/17 (провадження № 61-11651св18).

Витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України у зв`язку з порушенням органом державної влади низки вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Відповідач не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ділянка має ознаки земель лісового фонду, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідача під час набуття нею земельної ділянки у власність.

За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій у справі в витребування земельної ділянки не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Таким чином, установлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання у право власності напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.

Аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц.

Щодо позовної давності

Відповідно до частини першої статті 256, частини першої статті 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, провадження № 14-183цс18).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

У разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65 - 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

З огляду на положення статті 261 ЦК України суд повинен з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА з вищезазначеним позовом. Це право пов`язане з моментом, коли саме повноважним органам стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення.

Вказана позиція узгоджується із висновками висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18); від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18); від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18); від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15-ц (провадження № 14-339цс18), а також Верховним Судом у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 369/16418/18 (провадження № 61-6364св20).

Установивши у справі, що переглядається, відсутність доказів того, що Миколаївська ОДА з наявних у них відомостей могла знати про вибуття спірної земельної ділянки з державної власності на підставі рішення Миколаївської міської ради, а прокурор Корабельного району м. Миколаєва та Миколаївська ОДА дізнались про незаконне заволодіння земельною ділянкою лише після перевірки про дотримання вимог земельного законодавства, яка була проведена у жовтні 2013 року. Ця обставина свідчить про те, що у жовтні 2013 року розпочався перебіг трирічного строку позовної давності, з цим позовом прокурор звернувся у липні 2014 року, ця обставина свідчить про те, що він не пропустив строк позовної давності.

Суди попередніх інстанцій належним чином оцінили доводи відповідача щодо позовної давності та з урахуванням установлених у цій справі обставин правильно встановив початок його перебігу та виходили з того, що цей строк прокурором не пропущено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення судів в частині задоволення позову про визнання недійсними оскаржуваних судових рішень та скасування запису про право власності скасувати та в цій частині ухвалити нове судове рішення про відмову в позові, позов прокурора в інтересах ДП «Миколаївське лісове господарство» залишити без розгляду, а в частині позову прокурора в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА про витребування земельної ділянки та відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки та державного акту про право власності на землю - без змін.

Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2021 року було зупинено виконання рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 жовтня 2020 року в частині задоволення позову до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання вказаного судового рішення підлягає поновленню у відповідній його частині.

Керуючись статтями 400 409 410 414 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Герасимовим Олександром Вікторовичем, задовольнити частково.

Позовні вимоги прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку, та її витребування із незаконного володіння - залишити без розгляду.

Позовні вимоги прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради скасувати.

У задоволенні позову прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування пункту 76 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 38/30 від 01 жовтня 2009 року; визнання незаконним та скасування пунктів 31.1 та 31.2 розділу четвертого рішення Миколаївської міськради № 47/51 від 25 червня 2010 року; скасування у державному реєстрі речових прав запису № 367441 про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 1 000 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:031:0050, яка розташована по АДРЕСА_1 - відмовити.

У решті вимог судові рішення залишити без змін.

Поновити виконання рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 жовтня 2020 року в нескасованій частині.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. ЧервинськаСудді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун