№ 488/5890/18

Постанова

Іменем України

06 липня 2022 року

м. Київ

справа № 488/5890/18

провадження № 61-20471св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи (за первісним позовом):

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

учасники справи (за зустрічним позовом):

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зобов`язання до виконання умов договору та визнання права власності.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 09 вересня 2011 року між ним та ОСОБА_2 укладено інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості.

Згідно пункту 2.1 договору предметом укладеного договору є участь сторін договору у будівництві об`єкту будівництва з отриманням у власність інвестора житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 2.4 договору інвестор здійснює фінансування будівництва шляхом внесення інвестиції, а забудовник забезпечує реалізацію інвестиції інвестора для будівництва об`єкту будівництва згідно з пунктом 1.1 договору.

Згідно пункту 2.8 договору забудовник передає на безкоштовній основі земельну ділянку, яка є його особистою приватною власністю, для обслуговування будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане додатково підтверджується положеннями пункту 2.9.1 про здійснення внеску забудовником у формі земельної ділянки.

Вказував, що 01 серпня 2016 року ним було завершено виконання передбачених договором обов`язків, що підтверджується доказами здійснення цільових внесків коштів, отриманих відповідачем у повному обсязі.

Проте, відповідач ухиляється від виконання передбаченого договором обов`язку в частині передачі у його власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , та передбаченої для здійснення реєстраційних дій необхідної документації.

Крім того, згідно з укладеним сторонами правочину новостворене майно, яке було збудовано на земельній ділянці, яку було надано для здійснення будівництва, належить йому за рахунок коштів (матеріалів та робіт) якого здійснювалося будівництво.

Таким чином, бездіяльність відповідача щодо виконання вимог правочину створює йому перешкоди для завершення процедури набуття права власності на новостворене майно шляхом введення останнього в експлуатацію та державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно.

Враховуючи наведене ОСОБА_1 просив суд: зобов`язати ОСОБА_2 виконати зобов`язання, передбачені договором від 11 вересня 2011 року, шляхом передачі йому земельної ділянки площею 1 000 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810136600:07:002:0012, вартістю 11 955 грн; визнати право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 1 000 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810136600:07:002:0012, вартістю 11 955 грн із здійсненням відповідних реєстраційних дій органами державної реєстрації нерухомого майна та майнових прав.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 червня 2019 року до участі у справі у якості співвідповідача залучено ОСОБА_3 , яка звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання інвестиційного договору будівництва об`єкта нерухомості недійсним.

Вимоги зустрічного позову, який було уточнено в подальшому, ОСОБА_3 мотивувала тим, що з 22 липня 2006 року до 27 липня 2017 року вона перебувала в зареєстровану шлюбі з ОСОБА_2 .

За період шлюбу було набуто спільне сумісне майно, зокрема, й земельну ділянку площею 1 000 кв. м по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 48101366600:07:002:0012, відповідно до договору купівлі-продажу 06 вересня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Яковлєвою Н. П.

Незважаючи на той факт, що земельна ділянка була зареєстрована під час придбання лише на ОСОБА_2 як одного з подружжя, це майно набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти подружжя за час шлюбу і є їх спільною сумісною власністю.

Вказувала, що восени 2011 року на спірній земельній ділянці почалися будівельні роботи по будівництву житлового будинку. Усі роботи проводились за спільні кошти подружжя, інші особи ніякої участі у будівництві не приймали.

При цьому рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 30 серпня 2017 року визнано спірну земельну ділянку та об`єкт незавершеного будівництва, що розташований на ній, спільною сумісною власністю, визнано за нею право власності на 1/2 частку цієї земельної ділянки та право власності на 3/4 частки об`єкту незавершеного будівництва.

14 травня 2019 року рішенням Апеляційного суду Миколаївської області рішення суду першої інстанції в частині визнання за нею права власності на об`єкт незавершеного будівництва змінено. Визнано за нею право власності на 1/2 частку об`єкту незавершеного будівництва, що розташований на земельній ділянці площею 1 000 кв. м по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 48101366600:07:002:0012.

Вказаним рішенням встановлено, що участь у придбанні земельної ділянки, а також у будівництві приймали вона та ОСОБА_2 , будівництво здійснювалось за кошти подружжя, ОСОБА_1 участі у будівництві не приймав, грошових коштів не надавав.

Вказувала, що після залучення її до справи у якості співвідповідача вона дізналась, що між її колишнім чоловіком ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладений інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості від 09 вересня 2011 року.

Зазначала, що спірний договір укладений взагалі без її відома, за відсутності її згоди, не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки у будівництво вкладались її власні кошти та кошти подружжя, що підтверджується рішенням про поділ майна.

Метою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 при укладенні спірного правочину було приховання майна від поділу. Сторони мали свідомий намір невиконання зобов`язань договору, про що і зазначено у пункті 9.7 спірного договору, в якому зазначено, що після завершення будівництва об`єкту сторони можуть розглядати варіанти подальшого спільного раціонального використання сторонами об`єкту, що регулюватиметься окремим договором між сторонами.

Це вказує, що зазначений правочин укладався ними недобросовісно з метою ухилитися від майнової відповідальності, передбаченої законом, а також приховування справжніх намірів учасників правочину.

Вважала, що спірний договір, а також розписки (графік інвестування), які є додатком до нього, є фіктивними, такими, що суперечать вимогам частини третьої статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» та статті 14 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомості», так як кошти на будівництво були залучені не через Фонд фінансування будівництва (далі - Фонд), тому ОСОБА_1 не міг стати довірителем Фонду і набути майнові права на спірне майно.

Зазначала, що вказаний Закон передбачає обмеження щодо фінансування спорудження об`єктів житлового будівництва за рахунок залучених коштів. Таке фінансування можливе лише шляхом створення фондів фінансування будівництва і виключно відповідно до вимог Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю».

З умов спірного договору не вбачається наявності зазначення про фінансування через інститути сумісного інвестування, більш того встановити джерело походження грошових коштів інвестора неможливо, чи мав ОСОБА_1 у власності та розпорядженні заявлені у розписках, які начебто передав ОСОБА_4 , грошові суми.

Вказувала, що спірний правочин містить усі ознаки фіктивного правочину, тому має бути визнаний судом недійсним, без застосування будь-яких наслідків реституції.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Посилаючись на викладене ОСОБА_3 просила суд визнати недійсним інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості, укладений 09 вересня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , без застосування будь-яких наслідків.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Корабельного суду м. Миколаєва від 22 липня 2021 року у складі судді Чернявської Я. А. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено повністю, зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості, укладений 09 вересня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що судовими рішеннями судів, які набрали законної сили, встановлено, що інші особи, окрім подружжя участі у будівництві не приймали, грошових коштів не надавали, оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, а тому обов`язок щодо повернення земельної ділянки у відповідачів відсутній.

Задовольняючи вимоги зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мали свідомий намір невиконання зобов`язань по договору та вказаний правочин укладався ними недобросовісно, з метою ухилитися від майнової відповідальності, передбаченої законом, а також приховування справжніх намірів учасників правочину (зокрема поділу майна подружжя), тому він є фіктивним.

Також місцевий суд зазначив, що укладений інвестиційний договір від 09 вересня 2011 року, а також розписки (графік інвестування) суперечать вимогам частини третьої статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» та статті 14 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю».

За такого укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійним відповідно до статті 234 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 22 липня 2021 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

В іншій частині зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині позовних вимог ОСОБА_3 та відмовляючи у їх задоволенні, суд апеляційної інстанції виходив із того, що умовами оспорюваного договору встановлено, що об`єктом інвестування у цьому договорі є житловий будинок, тобто вимоги Закону України «Про інвестиційну діяльність» та Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомості» не регулюють відносини між фізичними особами щодо інвестування житлового будинку, а житловими будинками у розумінні цих нормативних актів є квартира та або приміщення соціально-побутового призначення в багатоквартирних житлових будинках.

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що висновок місцевого суду про порушення сторонами договору вищевказаних законів є помилковим.

Крім того, ОСОБА_3 не надано доказів, що спірний договір має на меті приховування справжніх намірів учасників правочину, зокрема, поділу майна подружжя, оскільки доказів того, що на час укладення договору між колишнім подружжям виникали питання про поділ майна подружжя не надано, натомість питання поділу майна подружжя виникло у 2017 році.

Залишаючи рішення місцевого суду без змін в частині позовних вимог ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив із того, що в цій частині рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У грудні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 червня 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення місцевого суду.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 903/439/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано, що судовими рішеннями у справі про поділ майна подружжя, які набрали законної сили, встановлено, що інші особи, окрім подружжя участі у будівництві не приймали, грошових коштів на будівництво не давали.

Заявник вказує, що сторонам інвестиційного договору нічого не заважало звернутися до уповноважених органів для реєстрації права власності на ОСОБА_1 , оскільки будівництво за ступенем готовності було готове для реєстрації права власності в січні 2013 року.

Зазначає, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був наявний умисел щодо виведення нерухомості із власності майна подружжя, приховавши його в інвестиційній угоді.

Крім того, посилається на те, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів» від 15 грудня 2005 року внесені зміни до Закону України «Про інвестиційну діяльність» та статтю 4 доповнено частиною третьою, у якій визначено, що об`єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об`єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється із використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фінансування будівництва таких об`єктів може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.

З доказів, наданих ОСОБА_1 , не вбачається здійснення фінансування через інститути сумісного інвестування, більш того, встановити джерело походження грошових коштів інвестора не можливо, тобто не доведено наявності у останнього коштів, які вказані у розписках.

Також зазначає, що апеляційний суд помилково зазначив, що об`єкт будівництва за оспорюваним договором (житловий будинок) не є об`єктом інвестування в розумінні статті 2 Закону України «Про фінансово-кредиті механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомості».

Відзиву на касаційну скаргу сторонами не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 вересня 2011 року, укладеного між ним та ОСОБА_5 , набув право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4810126600:07:002:0012, площею 1 000 кв. м за номером АДРЕСА_1 .

На той час ОСОБА_2 перебував в зареєстрованому шлюбі (з 22 липня 2006 по 28 липня 2017 року) з ОСОБА_3

09 вересня 2011 року між ОСОБА_2 , як забудовником, та ОСОБА_1 , як інвестором. було укладено інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості, за яким об`єктом будівництва та інвестування визначено житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 1.3 договору інвестицією є грошові кошти у розмірі 864 000 грн, що еквівалентно 108 000 доларів США.

Забудовник є землекористувачем і замовником об`єкту будівництва й організує інвестування будівництва об`єкту, зокрема, шляхом виконання зобов`язань, визначених цим договором (пункт 2.3 договору).

Інвестор здійснює фінансування будівництва шляхом внесення інвестицій, а забудовник забезпечує реалізацію інвестиції інвестора для будівництва об`єкту будівництва (пункт 2.4. Договору).

Згідно з підпунктом 2.4.1 за умови виконання сторонами взятих на себе за цим договором зобов`язань забудовник отримує від інвестора 2-во (двокімнатну) квартиру, загальною площею не менше 60 кв. м в Центральному районі м. Миколаєва, а інвестор - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Пунктом 2.8 договору передбачено, що забудовник спільно з інвестором оформляє право власності інвестора на об`єкт будівництва згідно з умовами цього договору і чинного законодавства України, а також забудовник передає на безкоштовній основі земельну ділянку, яка є його особистою приватною власністю, для обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , забезпечує інвестора необхідною для цього документацією й інформацією.

Інвестиційним внеском забудовника відповідно до підпункту 2.9.1. є земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 .

Зобов`язання забудовника вважаються виконаними з моменту здачі об`єкта будівництва в експлуатацію й оформлення свідоцтва про право власності інвестора на об`єкт інвестування відповідно до цього договору (пункт 2.12 договору).

Відповідно до тексту розписок ОСОБА_6 на виконання зобов`язань за цим договором останній готівкою отримав від ОСОБА_1 09 вересня 2011 року - 200 000 грн, 16 серпня 2012 року - 300 000 грн, 23 вересня 2014 року - 325 000 грн та 01 серпня 2016 року - 955 000 грн, а всього на загальну суму 1 780 000 грн.

З інформації з Декларації про готовність об`єкта до експлуатації замовником зазначається - ОСОБА_2 та ця декларація зареєстрована в Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області 08 січня 2013 року.

30 серпня 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Корабельного районного суду м. Миколаєва із позовом до ОСОБА_2 про визнання спірної земельної ділянки спільною сумісною власністю в рівних частках, а також спільного зведеного на ній житлового будинку в розмірі 3/4 часток за нею.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2019 року (справа № 488/3103/17) визнано земельну ділянку площею 1 000 кв. м за номером 1 «л» та об`єкт незавершеного будівництва, що розташований на цій земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , спільним майном подружжя та визнано право власності ОСОБА_3 на 1/2 частку зазначеної земельної ділянки та на 3/4 частки об`єкта незавершеного будівництва.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 14 травня 2019 року рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2019 року в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на об`єкт незавершеного будівництва змінено та визнано за останньою право власності на 1/2 частку об`єкту незавершеного будівництва, що розташований на земельній ділянці площею 1 000 кв. м, за номером АДРЕСА_1 , кадастровий номер 48101366600:07:002:0012.

Відповідно до витягів з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 22 травня 2019 року зареєстровано права спільної часткової власності відповідачів по 1/2 частки за кожним на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за цією адресою.

12 лютого 2020 року постановою Верховного Суду у складі колегії Першої судової палати Касаційного цивільного суду за касаційною скаргою ОСОБА_2 постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 травня 2019 року залишено без змін.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

З матеріалів касаційної скарги вбачається, що судове рішення апеляційного суду оскаржується в частині позовних вимог ОСОБА_3 , а тому в іншій частині судове рішення не переглядається.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

За пунктом 6 статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частини друга та третя статті 13 ЦК України).

Судами встановлено, що 09 вересня 2011 року між ОСОБА_2 , як забудовником, та ОСОБА_1 , як інвестором, було укладено інвестиційний договір будівництва об`єкта нерухомості.

Статтею 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) визначено, що інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом випуску цільових облігацій, виконання зобов`язань за якими забезпечується одиницею такої нерухомості, відповідно до законодавства. Інші способи фінансування будівництва таких об`єктів визначаються виключно законами.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» об`єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об`єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Об`єкт будівництва - будівля, споруда або комплекс споруд, будівництво яких організує забудовник та фінансування будівництва яких здійснює управитель за рахунок отриманих в управління коштів.

При цьому статтею 5 вказаного Закону визначено, що управителем може бути фінансова установа, що отримала в установленому законодавством порядку дозвіл/ліцензію на здійснення визначеної цим Законом діяльності.

Забудовником може бути особа, яка згідно із законодавством має право на виконання функцій замовника будівництва для спорудження об`єктів будівництва та уклала договір з управителем.

Отже, ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що вищевказані норми передбачають обмеження щодо фінансування та спорудження об`єктів житлового будівництва за рахунок залучених від фізичних осіб коштів, оскільки таке фінансування можливе виключно шляхом створення фондів фінансування будівництва.

При цьому під час розгляду справи в силу частини п`ятої статті 82 ЦПК України не було спростовано обставин, встановлених у справі № 488/3103/17.

Так, під час розгляду вказаної справи судами встановлено, що участь у придбанні земельної ділянки, а також у будівництві здійснювали виключно ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , інші особи ніякої участі не приймали, будівництво здійснювалось за кошти подружжя, на здійснення будівництва реалізовувалось майно, яке належало ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (квартира, бізнес, земельна ділянка, власні фінансові збереження і т. д.).

Згідно з декларації про готовність об`єкта до експлуатації замовником будівництва житлового будинку з мансардою по АДРЕСА_1 , є ОСОБА_2 , а відповідно до пункту 4 вказаної декларації будівництво здійснювалось власними силами.

Тобто, рішеннями судів встановлено, що інші особи, окрім подружжя, участі у будівництві не приймали, грошових коштів не надавали.

Також під час розгляду справи не надано доказів вчинення сторонами дій, які б свідчили про бажання реалізувати обов`язки, визначені оспорюваним договором, з урахуванням того, що будівництво за ступенем готовності було готове для реєстрації права власності в січні 2013 року.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком місцевого суду про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мали свідомий намір невиконання зобов`язань по вказаному договору, оскільки вказаний правочин укладено недобросовісно з метою в майбутньому уникнути поділу вказаного майна як спільного сумісного майна подружжя.

Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 , а отже судове рішення апеляційного суду не може вважатися таким, що відповідає вимогам закону.

У зв`язку із викладеним, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, скасування судового рішення апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_3 та залишенням в силі рішення місцевого суду у вказаній частині.

Згідно статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасоване судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання інвестиційного договору будівництва об`єкта нерухомості недійсним скасувати.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 22 липня 2021 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання інвестиційного договору будівництва об`єкта нерухомості недійсним залишити в силі.

В іншій частині постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович