16.06.2023

№ 488/6719/14-ц

Постанова

Іменем України

15 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 488/6719/14-ц

провадження № 61-4899св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - прокурор Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, державного підприємства «Миколаївське лісове господарство»,

відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - Виконавчий комітет Миколаївської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2018 року у складі судді Селіщевої Л. І. та постанову Миколаївського апеляційного суду від

11 лютого 2019 рокуу складі колегії суддів: Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» звернувся до суду із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності та витребування земельної ділянки.

Позов мотивовано тим, що перевіркою, проведеною прокуратурою Корабельного району м. Миколаєва, виявлено порушення вимог законодавства при передачі належних державі земельних ділянок у приватну власність. Так, пунктом 40 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 47/43 від 25 червня 2010 року ОСОБА_3 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 820 кв.м. з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . Пунктами 2, 12.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 11/51 від 24 листопада 2011 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 879 кв.м. за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, зарахувавши її за функціональним призначенням до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель по АДРЕСА_2 .

На підставі вказаного рішення міської ради ОСОБА_3 отримав державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯК № 816826 від 16 січня

2012 року з кадастровим номером 4810136600:05:001:0082. Зазначений державний акт зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 4481010001001474.

Після цього, між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі продажу від 02 лютого 2012 року, на підставі якого останній отримав право власності на земельну ділянку та зареєстрував його. У подальшому на підставі укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції області 25 грудня 2013 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис

№ 4059165 про право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку.

Прокурор вказував на те, що зазначені вище рішення Миколаївської міської ради прийняті з порушенням вимог чинного законодавства. Так, відповідно до наявних в проекті землеустрою текстових та графічних матеріалів, спірна земельна ділянка надана ОСОБА_3 за рахунок земель державного лісового фонду, які перебувають у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство». Будь-які погоджувальні документи, які свідчать про належне вилучення земельної ділянки у ДП «Миколаївське лісове господарство», у проекті відведення відсутні та відповідно до інформації підприємства нікому не надавались. Оскільки спірна земельна ділянка державного лісового фонду надавалась ОСОБА_3 для цілей, не пов`язаних із веденням лісового господарства і використання лісових ресурсів, що фактично свідчить про зміну її цільового призначення, проект відведення повинен бути погоджений органом виконавчої влади з питань лісового господарства. Проте, відповідно до інформації Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 1176 від 21 листопада 2014 року та листа ДП «Миколаївське лісове господарство» від 24 листопада 2014 року висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_3 спірної ділянки не надавався. Пунктом 4.2.1 Методики проведення державної експертизи землевпорядної документації, затвердженої наказом Держкомзему України за № 391 від 03 грудня 2004 року, обов`язкова державна експертиза проектів землеустрою щодо відведення земель лісогосподарського призначення проводиться обласним управлінням Держкомзему (на даний час Головне управління Держземагенства у Миколаївській області). Проте, згідно інформації вказаного органу обов`язкова державна експертиза вказаного проекту відведення не проводилась. Враховуючи викладене, за відсутності позитивного висновку державної експертизи вказаний проект відведення взагалі не міг бути затверджений. Таким чином, унаслідок грубого порушення Миколаївською міською радою вимог законодавства, за відсутності згоди належного землекористувача, висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства, висновку державної експертизи землевпорядної документації, прийнято рішення про надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство».

Прокурор також посилався на те, що згідно Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради

№ 15/41 від 17 жовтня 2003 року, спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, що підтверджується інформацією ММР від 03 вересня 2014 року. На зазначеній території відповідно до генерального плану міста та вказаних правил, а також норм ДБН будівництво житлових будинків в межах вказаної території заборонено.

Окрім цього, позивач зазначав, що строки давності, встановлені статтею 257 ЦК України тривалістю три роки у даному випадку пропущені з поважних причин, оскільки порушення закону при передачі у власність земельної ділянки лісового фонду виявлені прокуратурою м. Миколаєва під час проведеної у серпні

2014 року перевірки додержання вимог земельного законодавства в діяльності Миколаївської міської ради, за результатами якої з 05 серпня 2014 року розпочато кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України.

На підставі викладеного, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, прокурор просив визнати причини пропуску строку для звернення до суду із позовом поважними та поновити строк позовної давності. Визнати незаконним та скасувати пункт 40 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 47/43 від 25 червня 2010 року, яким ОСОБА_3 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку орієнтовною площею до 1000 кв.м з наданням адреси: АДРЕСА_1 ; визнати незаконним та скасувати пункти 2, 2.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 11/51 від 24 листопада 2011 року, яким надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку лісового фонду урочища «Жовтневе» площею до 1000 кв.м. по

АДРЕСА_2 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1000 кв.м. кадастровий номер 4810136600:05:001:0082, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати недійсними виданий ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 816826 від 16 січня 2012 року. Скасувати у Державному реєстрі речових прав запис № 4059165 про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:001:0082, розташовану по АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:001:0082 вартістю 158 300,00 грн по АДРЕСА_2 у власність держави в особі Миколаївської обласної Державної адміністрації.

Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 04 жовтня

2017 року за клопотанням прокуратури Миколаївської області до участі в справі в якості третьої особи залучено Виконавчий комітет Миколаївської міської ради.

Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 25 квітня 2018 року провадження у справі за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради,

ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішень міськради, визнання недійсним договору купівлі-продажу та державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки в частині відповідача ОСОБА_3 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 , закрито на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 19 листопада

2018 року позовні вимоги задоволено.

Визнано незаконним та скасовано пункт 40 розділу 1 рішення Миколаївської міськради № 47/43 від 25 червня 2010 року.

Визнано незаконним та скасовано пункти 2 та 2.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 11/51 від 24 листопада 2011 року.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 02 лютого 2012 року, який був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ємельяновою Н. В. за реєстровим № 259 та зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 3215316.

Визнано недійсним Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯК № 816826 від 16 січня 2012 року, який був виданий ОСОБА_3 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001001474.

Скасовано у Державному реєстрі речових прав запис № 4059165 про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0879 га з кадастровим номером 4810136600:05:001:0082, розташовану за адресою:

АДРЕСА_2 .

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,0879 га з кадастровим номером 4810136600:05:001:0082, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та передано її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

Стягнуто з Виконкому Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 на користь прокуратури Миколаївської області судовий збір у розмірі по 791,50 грн із кожного.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що строк давності звернення до суду прокурором не пропущено, оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація довідалась про порушення права державної власності після проведення відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району

м. Миколаєва, яка відбулась у серпні 2014 року. Суд також виходив з того, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_3 за рахунок земель, що віднесені до земель держлісфонду урочища «Жовтневе», квартал 43, та перебували у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», тому відповідно до вимог норм Земельного та Лісового Кодексу право розпорядження вказаними землями належить Державній обласній адміністрації, а не Миколаївській міській раді. Крім того, суд зазначив, що фактично відбулася зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, в той час як це питання не вирішувалось органом виконавчої влади з питань лісових ресурсів - Миколаївським обласним управлінням лісового та мисливського господарства, з вказаним органом проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_3 земельної ділянки не погоджувався, висновок не надавався. Обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_3 не проводилась. Також суд прийшов до висновку про те, що спірна земельна ділянка розташована на території зони зелених насаджень та належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2018 року, в частині вирішення питання про стягнення судових витрат змінено, та стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь прокуратури Миколаївської області витрати по сплаті судового збору в розмірі по 1 187,25 грн з кожного.

Виключено з мотивувальної частини рішення Корабельного районного суду

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Виключаючи з мотивувальної частини рішення Корабельного районного суду

м. Миколаєва від 19 листопада 2018 року висновок про те, що спірна земельна ділянка розташована на території зони зелених насаджень та належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, апеляційний суд виходив із того, що з цього приводу докази суду першої інстанції не надавались і зазначені обставини судом не перевірялись, а в позовній заяві при посиланні на зазначені обставини мова йде про надання земельної ділянки ОСОБА_4 .

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, апеляційний суд виходив із того, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд не звернув увагу на те, що виконавчий комітет Миколаївської міської ради залучений до участі в справі в якості третьої особи.

В іншій частині апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

04 березня 2019 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що визнання незаконним та скасування пункту 40 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/43 не може вважатись належним способом захисту прав позивачів. Заявник вказує, що прокурором не доведено відсутності повноважень Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство» на звернення до суду; в чому полягає порушення інтересів держави, тобто прокурором не наведено обґрунтованості підстав його участі у розмінні статті 56 ЦПК України у взаємозв?язку із статтею 16 ЦК України та статтею 4 ЦПК України. Заявник також вказує що внаслідок відсутності належних доказів, суди прийшли до безпідставного висновку про віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, яка перебуває у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».

ОСОБА_2 вказує, що відсутні правові підстави для витребування від неї спірної земельної ділянки, оскільки вона (земельна ділянка) вибула з володіння органу, який мав право нею розпоряджатися, тобто з його волі. Заявниця вказує на пропуск строку позовної давності позивачем, про застосування якого нею було заявлено у справі, оскільки на думу заявника про порушено своє право державна повинна була дізнатись ще у 2010-2011 роках, а позов у цій справі подано лише 12 грудня 2014 року, тобто після спливу встановленого статтею 257 ЦК України трирічного строку позовної давності.

Доводи інших учасників справи

15 квітня 2019 року Прокуратура Миколаївської області через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Корабельного районного суду міста Миколаєва.

Зупинено дію рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від

19 листопада 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від

11 лютого 2019 рокудо закінчення касаційного провадження.

15 квітня 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 488/6719/14-ц до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду у касаційному порядку справи № 359/3373/16-ц (провадження 14-2цс21).

Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2021 року поновлено касаційне провадження у справі № 488/6719/14-ц.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого

2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи

Відповідно до пункту 40 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 47/43 від 25 червня 2010 року ОСОБА_3 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 820 кв.м за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по

АДРЕСА_1 .

Відповідно до пунктів 2, 2.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради

№ 11/51 від 24 листопада 2011 року затверджено проект землеустрою та ОСОБА_3 надано у власність земельну ділянку загальною площею 879 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_2 .

На підставі вказаних рішень міської ради ОСОБА_3 отримав державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯК № 816826 від 16 січня 2012 року з кадастровим номером 4810136600:05:001:0082.

Зазначена земельна ділянка надана ОСОБА_3 за рахунок земель державного лісового фонду, які перебувають у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» та розташовані в урочище «Жовтневе» квартал 43, що підтверджується наявними в проекті землеустрою текстовими та графічними матеріалами та про що свідчить інформація ДП «Миколаївське лісове господарство» № 299 від 04 вересня 2014 року, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект»

№ 299 від 04 вересня 2014 року.

Після отримання ОСОБА_3 на підставі вищевказаних рішень державного акту про право власності на спірну земельну ділянку між ним та ОСОБА_1 укладено договір купівлі - продажу від 02 лютого 2012 року, за яким спірну земельну ділянку придбав у власність ОСОБА_1 .

На підставі укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 25 грудня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зроблено запис

№ 4059165 про право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку.

Відповідно до статуту ДП «Миколаївське лісове господарство», затвердженого наказом № 474 від 20 серпня 2007 року Держкомлісгоспу України та зареєстрованого 29 серпня 2007 року виконавчим комітетом Миколаївської міської ради, підприємство засноване на державній власності, належить до сфери управління Державного комітету лісового господарства України (орган управління майном) та входить до сфери управління Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства.

За інформаціями Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» та ДП «Миколаївське лісове господарство» надана ОСОБА_3 земельна ділянка згідно матеріалів лісовпорядкування відноситься до земель держлісфонду урочища «Жовтневого» квартал 43 та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У зв`язку з необхідністю врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21), Верховний Суд вважає необхідним вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно «Korolev v. Russia» (Корольов проти Росії) (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; «Menchinskaya v. Russia» (Менчинська проти Росії) № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

У постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження

№ 12-20гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства, оскільки воно не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень.

У зазначеній справі сформульовано висновок, відповідно до якого «Заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон), має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

У справі, що переглядається, прокурор, звернувшись до суду з позовом в інтересах держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство», фактично здійснює представництво інтересів державного підприємства, а не інтересів держави, що суперечить положенням чинного законодавства.

У зв`язку з цим позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині із підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Отже, судові рішення підлягають скасуванню в частині розгляду по суті позову прокурора, поданого в інтересах ДП «Миколаївське лісове господарство» із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року, підтвердила свій висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21).

У зв`язку із цим нижче у цій постанові розглядаються лише позовні вимоги прокурора, подані в інтересах держави.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет : складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України (див. висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Суди встановили, що земельна ділянка мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», що підтверджувалося планшетами лісовпорядкування за 1973 та 2003 роки, відомостями Проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства «Миколаївліс», оригінали яких були оглянуті судами, а також листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект».

Отже, встановлюючи на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення, суди попередніх інстанцій врахували наведені вище приписи законодавства. А тому аргументи касаційної скарги про недопустимість доказів, використаних для встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що повноваження на розпорядження земельною ділянкою належать до компетенції Миколаївської ОДА, яка є органом, уповноваженим державою як власником земельної ділянки здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів -відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.

Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою ? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України.

Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської ОДА.

З огляду на наведене Верховний Суд вважає необґрунтованим довід касаційної скарги щодо наявності у Миколаївської міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача (ДП «Миколаївське лісове господарство») у встановленому порядку повноважним органом (Миколаївською ОДА) не вилучалась, а зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась.

Верховний Суд вважає, що відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської ОДА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла.

Суди дійшли правильного висновку, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.

Таким чином, оскільки держава в особі Миколаївська ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Миколаївська міська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

Миколаївська міська рада позов визнала (Т. 1, а с. 51-52).

Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що повноваження з розпорядження земельною ділянкою належали до компетенції Миколаївської ОДА, яка волі на відчуження цієї ділянки не виявляла.

Відсутність спрямованого на відчуження майна рішення повноважного органу державної влади означає, що власник волю на відчуження цього майна не виявляв.

Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника

(див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12). Тому відсутність у справі № 488/6211/14-ц такого рішення держави в особі Миколаївської ОДАяк уповноваженого органу означає, що відчуження земельної ділянки відбулось без вираження волі власника.

Отже, висновки судів у цій справі про визнання незаконними і скасування окремих пунктів оскаржених рішень як таких, що суперечать актам законодавства та порушують право власності держави на земельну ділянку, є правильними.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом.

Відповідно до частини другої цієї ж статті набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта).

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43 у редакції, чинній на час видання державного акта).

Отже, підставою набуття права приватної власності на земельну ділянку із земель державної чи комунальної власності, є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі

№ 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18) зробила висновок про те, що визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Таким чином суди дійшли правильних висновків, що державний акт суперечить вимогам законодавства, та визнання недійсним цього акта є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить державі, та для її витребування в інтересах Миколаївської ОДА.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) указано, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

У пункті 75 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/502/14-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від

19 листопада 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від

11 лютого 2019 року в частині позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання недійсним визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 1000 кв.м, кадастровий номер 4810136600:05:001:0082, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , згідно правил статті 412 ЦПК України, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 1000 кв.м, кадастровий номер 4810136600:05:001:0082, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіямистатті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява№ 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:

Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки прокурора, Миколаївської ОДА, ДП «Миколаївське лісове господарство», але й Миколаївської міської ради та ОСОБА_5 .

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, є рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Апеляційний суд правильно визнав необґрунтованим довід апеляційної скарги про незаконність витребування земельної ділянки від добросовісного набувача - ОСОБА_2 , оскільки можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України).Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України).Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні земельної ділянки у власності.

ОСОБА_2 було заявлено клопотання про застосування строків позовної давності (т. 1, а. с. 54-62).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушено, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушено, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Суди попередніх інстанцій правильно виходи із того, що позовна давність обчислюється з моменту коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися саме позивач, а не прокурор. У матеріалах справи відсутні докази того, що Миколаївська обласна державна адміністрація чи ДП «Миколаївське лісове господарство» довідались або могли довідатись про оскаржуване рішення Миколаївської обласної ради до проведення перевірки у серпні 2014 року.

За правилами частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналогічні висновки зроблені Великої Палатою Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження

№ 14-235цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 488/6479/14-ц (провадження № 61-37983св18).

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно із пунктами 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Згідно із частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на надану аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій оцінку Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення Корабельного районного суду

м. Миколаєва від 19 листопада 2018 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року в частині позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 1000 кв.м, кадастровий номер 4810136600:05:001:0082, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 1000 кв.м, кадастровий номер 4810136600:05:001:0082, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Оскільки у прокурора Корабельного району м. Миколаєва відсутні повноваження на представництво інтересів держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство», оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство» підлягають скасуванню, із залишенням зазначених позовних вимог без розгляду.

В іншій частині рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від

19 листопада 2018 року, в незміненій його частині, та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року необхідно залишити без змін, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують по суті правильних висновків судів.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, судові витрати у розмірі 365,40 грн та 487,20 грн які

ОСОБА_2 понесла у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій слід стягнути з Миколаївської місцевої прокуратури № 2 на користь ОСОБА_2 .

Керуючись статтями 141 400 409 410 412 414 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року в частині вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності та витребування земельної ділянки скасувати.

Позовні вимоги прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності та витребування земельної ділянки залишити без розгляду.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року в частині позовних вимог прокурора Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позову прокурора Корабельного району м. Миколаєва, який діє в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу відмовити.

В іншій частині рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від

19 листопада 2018 року, в незміненій його частині, та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року залишити без змін.

Стягнути з Миколаївської місцевої прокуратури № 2 на користь ОСОБА_2 365,40 грн судових витрат, понесених у зв?язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції та 487,20 грн судових витрат, понесених у зв?язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Поновити дію рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від

19 листопада 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від

11 лютого 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов