№ 489/5747/15-ц

Постанова

Іменем України

29 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 489/5747/15-ц

провадження № 61-2198св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,

суб`єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу Миколаївської області Баришніков Артем Дмитрович,

заінтересована особа (стягувач) - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп»,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Бондаренко Т. З., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою, в якій просив визнати незаконною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу Миколаївської області (далі - Приватний виконавець) Баришнікова А. Д. про відкриття виконавчого провадження від 17 листопада 2021 року, винесену в межах виконавчого провадження № 67553599 з виконання виконавчого листа Ленінського районного суду міста Миколаєва, виданого 11 березня 2016 року в цивільній справі № 489/5747/15-ц.

Скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 12 листопада 2015 року у справі № 489/5747/15-ц було стягнуто солідарно з нього та ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра») заборгованість за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 08/04/2008/840 К-1058 в розмірі 57 748,96 доларів США, що еквівалентно 1 234 184,79 грн. 11 березня 2016 року Ленінський районний суд міста Миколаєва видав виконавчий лист № 489/5747/15-ц, на підставі якого Центральним відділом державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління Міністерства юстиції у Миколаївській області (далі - Центральний ВДВС міста Миколаїв)було відкрито виконавче провадження. При цьому, як вбачається з відміток на вказаному виконавчому листі, 24 жовтня 2017 року його було повернуто стягувачу, після чого аж до моменту винесення 17 листопада 2021 року оскаржуваної постанови цей виконавчий документ не пред`являвся до виконання. Разом з тим ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 липня 2021 року у справі № 489/5747/15-ц було замінено стягувача ПАТ КБ «Надра» у виконавчих листах, виданих на підставі рішення цього суду від 12 листопада 2015 року, на його правонаступника - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп»), а в задоволенні вимоги про поновлення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання - відмовлено. Відкриваючи виконавче провадження, Приватний виконавець Баришніков А. Д. діяв всупереч вимогам Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), оскільки станом на 17 листопада 2021 року строк пред`явлення до виконання згаданого виконавчого документа сплив.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 грудня 2021 року у складі судді Рум`янцевої Н. О. скаргу ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконною та скасовано постанову Приватного виконавця Баришнікова А. Д. про відкриття виконавчого провадження від 17 листопада 2021 року, винесену в межах виконавчого провадження № 67553599 з виконання виконавчого листа Ленінського районного суду міста Миколаєва, виданого 11 березня 2016 року у справі № 489/5747/15-ц, про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором в розмірі 57 748,96 доларів США, що еквівалентно 1 234 184,79 грн.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що станом на 17 листопада 2021 року строк пред`явлення до виконання виконавчого листа № 489/5747/15-ц сплив, тому, відкриваючи виконавче провадження № 67553599, Приватний виконавець Баришніков А. Д. діяв всупереч вимогам частин першої, другої статті 12 Закону № 1404-VIII.

Не погоджуючись з указаним судовим рішенням, ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» (новий кредитор) подало апеляційну скаргу.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» задоволено. Ухвалу Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 грудня 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що постановою головного державного виконавця Центрального ВДВС міста Миколаїв Іскяндарової А. Ф. від 24 жовтня 2017 року виконавчий лист № 489/5747/15-ц було повернуто стягувачу на підставі пункту 9 статті 37 Закону № 1404-VIII, тобто у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також - щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Зазначену постанову державного виконавця сторони виконавчого провадження не оскаржували. Статтею 12 Закону № 1404-VIII визначено, щов разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня закінчення строку дії відповідної заборони. Така заборона була встановлена Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VІІ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який втратив чинність 23 вересня 2021 року. Таким чином, враховуючи підстави, з яких виконавчий лист № 489/5747/15-ц було повернуто стягувачу (пункт 9 статті 37 Закону № 1404-VIII), трирічний строк пред`явлення згаданого виконавчого документа до виконання заново почав свій перебіг з дня закінчення строку дії відповідної заборони (з 23 вересня 2021 року), а отже, на момент винесення Приватним виконавцем 17 листопада 2021 року оскаржуваної постанови про відкриття виконавчого провадженняцей строк не сплив. Посилання ОСОБА_1 як на підставу протиправності постанови Приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження на ухвалу Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 липня 2021 року, якою відмовлено в задоволенні вимог заяви ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» щодо поновлення строку пред`явлення до виконання виконавчого листа, не заслуговують на увагу, оскільки під час вирішення вказаної заяви не досліджувалися обставини, які були встановлені в цій справі, тобто згадане судове рішення не є преюдиційним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У лютому 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, а ухвалу Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 грудня 2021 року залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання можливості застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у подібних правовідносинах (при виконанні рішення суду про стягнення кредитної заборгованості). Згаданий Закон встановлював заборону на примусове стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, тоді як заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 12 листопада 2015 року з нього на користь ПАТ КБ «Надра» стягнуто заборгованість за кредитним договором в розмірі 57 748,96 доларів США. Таким чином, за відсутності мораторію на стягнення з боржника грошових коштів головний державний виконавець Центрального ВДВС міста Миколаїв Іскяндарова А. Ф. безпідставно повернула стягувачу виконавчий лист № 489/5747/15-ц за пунктом 9 статті 37 Закону № 1404-VIII. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

У вересні 2022 року ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду міста Миколаєва.

07 жовтня 2022 року справа № 489/5747/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 12 листопада 2015 року, яке набрало законної сили 24 листопада 2015 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 08/04/2008/840 К-1058 в розмірі 57 748,96 доларів США, що еквівалентно 1 234 184,79 грн, з яких: 47 604,12 доларів США - тіло кредиту; 4 007,90 доларів США - відсотки; 688,54 доларів США - пеня за прострочення сплати кредиту; 5 448,40 доларів США - штраф за порушення умов договору. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 3 654 грн, по 1 827 грн з кожного.

11 березня 2016 року Ленінський районний суд міста Миколаєва видав стягувачу виконавчий лист № 489/5747/15-ц, в якому зазначено строк пред`явлення рішення до виконання до 24 листопада 2016 року, а боржником - ОСОБА_1 . На підставі названого виконавчого документа Центральним ВДВС міста Миколаївбуло відкрито виконавче провадження.

Постановою головного державного виконавця Центрального ВДВС міста Миколаїв Іскяндарової А. Ф. від 24 жовтня 2017 року виконавчий лист № 489/5747/15-ц було повернуто стягувачу ПАТ КБ «Надра» на підставі пункту 9 статті 37 Закону № 1404-VIII, тобто у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Зазначену постанову державного виконавця сторони виконавчого провадження не оскаржували.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 липня 2021 року у справі № 489/5747/15-ц замінено стягувача ПАТ КБ «Надра» у виконавчих листах, виданих на підставі вищезгаданого рішення цього суду від 12 листопада 2015 року, на його правонаступника - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп». В задоволенні вимог заяви ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про поновлення строку пред`явлення до виконання виконавчого листа щодо боржника ОСОБА_1 відмовлено.

17 листопада 2021 року ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» (новий кредитор) звернулося до Приватного виконавця Баришнікова А. Д. із заявою про примусове виконання виконавчого листа № 489/5747/15-ц щодо боржника ОСОБА_1 .

В цей же день, 17 листопада 2021 року, Приватний виконавець Баришніков А. Д. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 67553599 з примусового виконання виконавчого листа № 489/5747/15-ц, виданого Ленінським районним судом міста Миколаєва про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 08/04/2008/840 К-1058 в розмірі 57 748,96 доларів США, що еквівалентно 1 234 184,79 грн.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», № 18357/91, § 40).

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, на момент видачі виконавчого листа № 489/5747/15-ц та пред`явлення його до виконання вперше були врегульовані Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII.

Згідно з пунктом 5 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.

Тлумачення пункту 5 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII свідчить, що положення цього Закону застосовуються лише до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими не сплив на час набрання чинності цим Законом. Вказаним пунктом Закону не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм цього Закону до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання яких сплив на час набрання ним чинності.

Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (пункт 4 Рішення Конституційного Суду України від 05 квітня 2001 року у справі № 3-рп/2001).

Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частина перша статті 37 Закону № 1404-VIII містить вичерпний перелік обставин, які є підставою для повернення виконавчого документа. Так, виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: 1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; 4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі; 7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася; 9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення; 10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно з частиною п`ятою статті 37 Закону № 1404-VIII повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Апеляційним судом також встановлено, що на час набрання чинності Законом № 1404-VIII строк пред`явлення виконавчого листа № 489/5747/15-ц не сплив, а тому цей виконавчий документ міг бути пред`явлений до виконання протягом трьох років відповідно до пункту 5 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII.

На момент винесення головним державним виконавцем Центрального ВДВС міста Миколаїв Іскяндаровою А. Ф. вищезгаданої постанови від 24 жовтня 2017 року, якою виконавчий лист № 489/5747/15-ц було повернуто стягувачу на підставі пункту 9 статті 37 Закону № 1404-VIII (через встановлену законом заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення), діяв Закон України від 03 червня 2014 року № 1304-VІІ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким було встановлено заборону на примусове стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань позичальника або майнового поручителя за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами в іноземній валюті.

23 квітня 2021 року набрав чинності Закон України від 13 квітня 2021 року № 1381-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті», пунктом 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» якого передбачено, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втрачає чинність через п`ять місяців з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 23 вересня 2021 року.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: пред`явлення виконавчого документа до виконання; надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони (частини четверта та п`ята статті 12 Закону № 1404-VIII).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що постановою державного виконавця від 24 жовтня 2017 року виконавчий лист № 489/5747/15-ц було повернуто стягувачу на підставі пункту 9 статті 37 Закону № 1404-VIII, тобто через встановлену законом відповідну заборону, і що із закінченням 23 вересня 2021 року (день втрати чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті») дії такої заборони відбулося переривання трирічного строку пред`явлення виконавчого документа до виконання (перебіг цього строку почався заново), суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що на час повторного звернення ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» 17 листопада 2021 року із заявою про примусове виконання згаданого виконавчого листа строк його пред`явлення до виконання не сплив.

Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення скарги з огляду на те, що при відкритті виконавчого провадження Приватний виконавець Баришніков А. Д. діяв у межах повноважень та у спосіб, що визначені Законом № 1404-VIII.

Аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання можливості застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у подібних правовідносинах (при виконанні рішення суду про стягнення кредитної заборгованості), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 12 листопада 2015 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 24 квітня 2008 року № 08/04/2008/840 К-1058, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 54 484 доларів США на придбання за програмою «Перше житло» квартири АДРЕСА_1 , яка з метою забезпечення виконання зобов`язання за споживчим кредитом в іноземній валюті була передана в іпотеку банку.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що головний державний виконавець Центрального ВДВС міста Миколаїв Іскяндарова А. Ф. своєю постановою від 24 жовтня 217 року повернула виконавчий лист стягувачу саме через наявність встановленої Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» відповідної заборони на звернення стягнення на майно боржника.

Боржник ОСОБА_1 не оскаржував вищезгадану постанову державного виконавця від 24 жовтня 217 року, якою виконавчий лист № 489/5747/15-ц було повернуто стягувачу саме на підставі пункту 9 статті 37 Закону № 1404-VIII, що також свідчить про згоду названого боржника як сторони виконавчого провадження з її змістом.

Разом з тим, отримавши постанову про повернення виконавчого листа, стягувач (його правонаступник) мав «легітимні сподівання» на пред`явлення цього виконавчого документа після закінчення строку дії відповідної заборони, оскільки: виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012), а невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Отже, з урахуванням встановлених в цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні скарги по суті апеляційним судом було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Цим судом правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації виниклих відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

У лютому 2022 року ОСОБА_1 подав клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в якому посилався на ті ж самі обставини, на яких ґрунтувалися його вимоги касаційної скарги.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Верховний суд звертає увагу на те, що неправильне застосування норм права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Такими повноваженнями наділена не лише Велика Палата Верховного Суду, але й Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відповідно до частини першої статті 25 ЦПК України.

Тобто, передбачивши можливість скасування судових рішень при їх касаційному перегляді в разі неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, законодавець запровадив механізми уніфікації висновків, і такі механізми є ефективними.

За наведених обставин Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки в цій справі апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, а наведені у клопотанні аргументи не свідчать про наявність виключної правової проблеми і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко