№ 490/3666/17

Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 490/3666/17

провадження № 61-45св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач),

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Тітов М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 липня 2017 року у складі головуючого судді Гуденко О. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року у складі суддів: Серебрякової Т. В., Галущенка О. І., Лисенка П. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та виселення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 17 травня 2013 року № 323, виданого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Міхняєвою А. А., він є власником квартири АДРЕСА_1 .

У вказаній квартирі до тепер зареєстровані та фактично проживають члени сім`ї колишнього власника ОСОБА_4 - відповідачі у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Посилаючись на те, що через реєстрацію та проживання у спірній квартирі відповідачів, які не є його родичами та не приймають участі в утриманні квартири, позбавлений можливості вільно користуватися, володіти та розпоряджатися власним нерухомим майном, позивач просив визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 у зв`язку з припиненням права власності попереднього її власника, виселити їх та зобов`язати звільнити квартиру.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 липня 2017 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Додатковим рішенням цього ж суду від 02 жовтня 2017 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виселено та зобов`язано звільнити квартиру АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з припиненням права власності ОСОБА_4 на спірну квартиру у зв`язку з її відчуженням з прилюдних торгів, відповідачі, як члени сім`ї останнього, втратили право користування нею. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є членами сім`ї позивача, проживають у квартирі останнього всупереч його волі, чим обмежують його права як власника житла.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 липня 2017 року залишено без змін.

Додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 02 жовтня 2017 року сторонами в апеляційному порядку не оскаржувалося, а тому не було предметом апеляційного перегляду.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житлом, оскільки права відповідачів, які не є власниками спірної квартири, на користування нею були похідними від права колишнього власника цієї квартири ОСОБА_4 , а з припиненням його права власності припинилося і право користування житлом відповідачів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У грудні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не було здійснено повного та всебічного розгляду обставин справи, через що було винесено незаконне рішення, а також порушено положення частини четвертої статті 207 ЦПК України, внаслідок чого спір за участю одних і тих сторін, про той самий предмет та з тих самих підстав одночасно знаходився на розгляді двох судів.

Крім того, рішення суду винесено на підставі недостовірної довідки Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Лотос-95» (далі - ОСББ «Лотос-95») про зареєстрованих та проживаючих осіб у спірній квартирі, що залишено поза увагою суду апеляційної інстанції.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанції не враховано, що у спірній квартирі на законних підставах зареєстрована малолітня дитина відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_6 , яка унаслідок ухвалення незаконних рішень суду залишена без батьківського піклування, оскільки її батька визнано таким, що втратив право користування житлом та виселено зі спірної квартири.

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на надання відзиву на касаційну скаргу.

13 лютого 2020 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що попереднім власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 15 червня 2005 року був ОСОБА_4 , який у забезпечення виконання кредитного договору, передав вказану квартиру в іпотеку банку відповідно до іпотечного договору від 05 липня 2005 року.

Позивач ОСОБА_1 придбав на прилюдних торгах квартиру АДРЕСА_1 , й зареєстрував своє право власності на неї, що підтверджується свідоцтвом про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 17 травня 2013 року № 323, виданого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Міхняєвою А.А. Свідоцтво видано на підставі акта про проведення прилюдних торгів, затвердженого Заводським відділом державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції 07 травня 2013 року.

Відповідно довідки ОСББ «Лотос-95» № 65 від 21 квітня 2017 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Згідно довідки № 127, виданої ОСББ «Лотос-95» 15 березня 2018 року, у квартирі АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована у вказаній квартирі з 20 липня 2016 року.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 825 ЦК України врегульовано розірвання договору найму житла.

Згідно зі статтею 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК Української РСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, прийнятої у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).

Отже не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, не встановив у повному обсязі фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для її вирішення, не надав належної оцінки наданим сторонами доказам у їх сукупності та дійшов помилкового висновку про задоволення позову.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, не звернув належної уваги на те, що позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідачів - членів сім`ї колишнього власника цього житла, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідачів, не з`ясував, чи відмовляються відповідачі від свого права користування жилим приміщенням, адже ні у ЦК України, ні у ЖК Української РСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК Української РСР та стаття 405 ЦК України).

Не з`ясованим судами залишились обставини набуття попереднім власником права власності на спірну квартиру, за рахунок яких коштів вона придбавалась, адже це має визначальне значення для встановлення характеру спірних правовідносин.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК Української РСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

Водночас, апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо порушення прав неповнолітньої ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишив поза увагою, що ОСОБА_3 правомірно вселилась у спірну квартиру у 2005 році, постійно там проживав і зберігає право користування нею на час розгляду справи, а дозволу власників майна на вселення до батьків його неповнолітньої дитини не вимагається.

Варто зазначити, що в провадженні Центрального районного суду м. Миколаєва перебуває справа № 490/12901/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , Заводського відділу державної виконавчої служби міста Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області, Міського комунального підприємства «Миколаївводоканал», ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», ПАТ «Дельта Банк», ПАТ КБ «Приват Банк», ПАТ «Альфа Банк», ПАТ «Універсал Банк», ПАТ «ОТП Банк» про визнання прилюдних торгів недійсними. Остаточне рішення у справі не прийнято.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушення норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Враховуючи те, що заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 липня 2017 року скасовується, то скасуванню підлягає й додаткове рішення цього ж суду від 02 жовтня 2017 року.

Керуючись статтями 400 409 410 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 липня 2017 року, додаткове рішення цього ж суду від 02 жовтня 2017 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко М. Ю. Тітов