15.02.2023

№ 490/624/22

Постанова

Іменем України

20 січня 2023 року

м. Київ

справа № 490/624/22

провадження № 61-11384св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Регіональний офіс водних ресурсів у Миколаївській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва у складі судді

Чулупа О. С. від 23 вересня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду у складі колегії суддів: Коломієць В. В., Данилової О. О., Шаманської Н. О., від 17 листопада 2022 року і виходив з наступного.

Короткий зміст позовних вимог

25 січня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області про визнання незаконним і скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що 19 травня 2020 року він був прийнятий на посаду провідного юрисконсульта регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївський області. Пунктом 1.3 розділу І та пунктом 2.2 розділу ІІ колективного договору працівникам надавалися гарантії безпечних умов праці і адміністрація зобов`язалась забезпечити працівників матеріально-технічними ресурсами, необхідними для виконання ними покладених на них завдань і відповідні умови праці. Як вказував позивач, починаючи з 19 травня 2020 року він систематично доводив до відома керівництва відповідача про необхідність виконання тимчасових рекомендацій щодо організації протиепідемічних заходів, які передбачають приймання відвідувачів в офісних приміщеннях на період карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (СОVID-19), проте керівництво до вказаних вимог ставилося несумлінно, під час виходу на роботу працівникам та відвідувачам офісу температурний скринінг не проводився, працівники та відвідувачі допускалися до приміщення офісу без респіраторів або захисних масок. У жовтні-листопаді 2021 року він перехворів на коронавірусну хворобу (СОVID-19), але по виходу на роботу встановив, що відповідач протиепідемічних заходів як і раніше не застосовує. З 15 листопада 2021 року його було звільнено на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України. Вказував, що звільнення було вимушеною мірою для збереження здоров`я та здоров`я оточуючих.

15 липня 2022 року ОСОБА_1 надав до суду додаткові письмові пояснення, у яких зазначив, що він відкликав заяву на звільнення

09 листопада 2021 року та у нього не було волевиявлення на припинення трудового договору в момент видачі наказу про його звільнення.

Із урахуванням зазначеного, а також заяв про збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати наказ № 179-П

від 10 листопада 2021 року про його звільнення; поновити його на посаді провідного юрисконсульта регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області з 15 листопада 2021 року та стягнути з регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з дня звільнення

15 листопада 2021 року по час поновлення на роботі.

У поданих запереченнях на позов відповідач вказував, що ним вживались всі передбачені законодавством України заходи з організації проти епідемічних заходів при прийманні відвідувачів в офісних приміщеннях на період карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби

(COVID-19), а тому загроза здоров`ю ОСОБА_1 та здоров`ю оточуючих його працівників відсутня. Окрім того, відповідач зазначав, що заява позивача про звільнення датується 09 листопада 2021 року, в якій останній просить звільнити його з 15 листопада 2021 року. Звільнення ж позивача відбулось на підставі наказу від 10 листопада 2021 року і у день, про який просив позивач - з 15 листопада 2021 року. В цей же день позивача було ознайомлено з наказом, видано оригінал трудової книжки. Заява ОСОБА_1 про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням була вперше подана відповідачу 12 липня 2022 року.

Жодних доказів, які б підтверджували передачу уповноваженій особі відповідача заяви ОСОБА_1 про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням від 09 листопада 2021 року, ОСОБА_1 не надано.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 вересня

2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що трудові права

ОСОБА_1 відповідачем не порушені, позивач подав заяву на звільнення саме за частиною третьою статті 38 КЗпП України, при цьому сторонами погоджено дату останнього робочого дня та звільнення позивача, і така угода була дотримана відповідачем при звільненні ОСОБА_1 , а позивачем не доведено відкликання своєї заяви на звільнення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 вересня 2022 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 про поновлення його на роботі, оскільки звільнення позивача було здійснено за ініціативою працівника з проханням звільнити його у визначену ним дату, а тому право на відкликання заяви про звільнення у позивача було лише до моменту звільнення, між тим позивачем не доведено, що у вказаний період ним була відкликана заява на звільнення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

17 листопада 2022 року ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 вересня

2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального

і порушення норм процесуального права, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі

№ 6-1269цс16, у постановах Верховного Суду від 16 серпня 2018 року

у справі № 554/6423/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 820/3360/17,

від 15 липня 2019 року у справі № 686/22102/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також вказує на те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази

(пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

У касаційній скарзі заявниквказує, що він 09 листопада 2021 року подав заяву на звільнення за власним бажанням та цього ж дня у робочий час відкликав у письмовій та усній формах заяву на звільнення за власним бажанням. У період з 09 листопада 2021 року по 15 листопада

2021 року включно він продовжував виконувати свої посадові обов`язки. Заявник стверджує, що на момент видачі наказу про його звільнення

(10 листопада 2021 року) у нього було відсутнє волевиявлення на звільнення за власним бажанням, а тому його звільнення є незаконним.

Також позивач зазначає, що при вирішенні спору судами не було належним чином оцінено надані докази, які доводять відсутність у нього волевиявлення на звільнення, не було досліджено його доповідна записка про триваюче у часі системне порушення законодавства з боку посадових осіб відповідача та не враховано, що відповідач змусив його звільнитися, оскільки не були забезпечені належні, безпечні і здорові умови праці, гарантовані Конституцією України. Також вказує на неналежну оцінку судами наданих свідками показань відносно його звільнення.

У додаткових поясненнях заявник звертає увагу на те, що апеляційний суд у порушення вимог статті 367 ЦПК України не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому відзиві на касаційну скаргу Регіональний офіс водних ресурсів у Миколаївській області посилається на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, необґрунтованими, такими, що не спростовують правильних по суті судових рішень судів першої та апеляційної інстанції. Вважає, що під час розгляду справи судами належним чином досліджено наявні у матеріалах справи докази. Відповідач зазначає, що порядок дій ОСОБА_1 свідчить про наявність у нього бажання і волевиявлення щодо звільнення з роботи саме за його ініціативою і з вказаної ним дати.

Також Регіональний офіс водних ресурсів у Миколаївській області просить продовжити строк на подання відзиву, оскільки ухвалу Верховного Суду про відкриття провадження у справі було отримано лише 20 грудня 2022 року, а тому у визначений судом строк відзив подано не було з поважних причин.

Із урахуванням зазначених доводів та положень статті 127 ЦПК України, слід прийняти поданий відзив до розгляду продовживши строк для його подання до 22 грудня 2022 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19 травня 2020 року ОСОБА_1 був прийнятий на посаду провідного юрисконсульта Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області.

Наказом № 30-П від 25 червня 2020 року позивача було звільнено з посади провідного юрисконсульта з 25 червня 2020 року за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 жовтня

2021 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року, у справі № 490/3732/20 ОСОБА_1 поновлено на посаді провідного юрисконсульта Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області.

У відповідності до наказів про надання позивачу відпустки, листів непрацездатності позивача та табеля обліку робочого час, з 12 по

18 жовтня 2021 року та з 06 листопада по 12 листопада 2021 року

ОСОБА_1 перебував у відпустці. З 19 жовтня 2021 року

по 05 листопада 2021 року був відсутній на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

09 листопада 2021 року позивачем була подана відповідачу заява, у якій він просив звільнити його з займаної посади з 15 листопада 2021 року, який є його останнім робочим днем, на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у зв`язку із тим, що регіональний офіс водних ресурсів у Миколаївській області не виконує законодавство про працю, умови колективного договору, зокрема з підстав ненадання належних умов для праці.

Наказом в. о. начальника Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області № 179-П від 10 листопада 2021 року ОСОБА_1

з 15 листопада 2021 року був звільнений за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України відповідно до його заяви про звільнення від 09 листопада 2021 року.

З вказаним наказом ОСОБА_1 був ознайомлений 15 листопада

2021 року, в цей же день отримав його копію, трудову книжку та розрахунковий лист за листопад 2021 року, з якого слідує, що позивачу була також нарахована вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку, передбачена статті 44 КЗпП України.

На підтвердження факту відкликання заяви на звільнення ОСОБА_1 була надана копія його заяви, яка датована 09 листопада 2021 року о 14:28, проте доказів направлення цієї заяви на адресу відповідача чи отримання її відповідачем у зазначену дату або протягом періоду до часу звільнення ОСОБА_1 матеріали справи не містять.

Згідно з копією журналу реєстрації вхідної кореспонденції, 09 листопада

2021 року за № 988 була зареєстрована заява ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням. Відомості про реєстрацію заяви позивача про відкликання заяви про звільнення від 09 листопада 2021 року у зазначеному журналі відсутні.

Також відсутні відомості про реєстрацію заяви ОСОБА_1 про відкликання заяви про звільнення від 09 листопада 2021 року у журналі реєстрації запитів на отримання публічної інформації (за період з 06 липня 2021 року по 11 лютого 2022 року) та журналі реєстрації пропозицій, заяв і скарг громадян (за період з 15 квітня 2021 року по 09 лютого 2022 року).

У відповідності до книги обліку руху трудових книжок Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області, розпочатої 01 січня 1989 року, при отриманні позивачем 15 листопада 2021 року трудової книжки в місці запису відомостей про її видачу позивачем не були вказані будь-які застереження, пояснення, зокрема і щодо його незаконного звільнення, чи щодо подачі ним заяви про відкликання заяви про звільнення.

Згідно з доповідною запискою головного юрисконсульта служби правового забезпечення ОСОБА_3 та службовою запискою начальника відділу економіки ОСОБА_4, останнім не відомо про подання ОСОБА_1 заяви про відкликання заяви про звільнення.

У доповідній записці провідного інженера із зв`язків з громадськістю

ОСОБА_2 та її додаткових поясненнях зазначено, що вона виконує функції діловода в Регіональному офісі водних ресурсів у Миколаївській області, саме нею була зареєстрована 09 листопада 2021 року в журналі вхідної кореспонденції заява ОСОБА_1 про звільнення, інших заяв від ОСОБА_1 у цей день не надходило.

Позиція Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядав як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підставами припинення трудового договору відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України, зокрема є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38 39 КЗпП України), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40 41 КЗпП України).

Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Крім того, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (частина третя статті 38 КЗпП України).

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно із заявою

від 09 листопада 2021 року позивач просив припинити трудові відносини на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України з 15 листопада 2021 року.

Розірвання трудового договору за статтею 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку.

Правове значення для припинення трудового договору має письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку.

За правилами доказування, визначеними статтями 12 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов достатньо обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки не встановив порушення роботодавцем вимог трудового законодавства при звільненні позивача на підставі поданої ним заяви за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

Судами попередніх інстанцій надано належну оцінку поданим сторонами доказам, зроблено об`єктивні висновки, що під час звільнення позивача із займаної посади за власним бажанням роботодавцем не було порушено вимог трудового законодавства.

Позивач не заперечував того факту, що ним було подано заяву про звільнення за власним бажанням 09 листопада 2021 року із зазначенням дати звільнення - 15 листопада 2021 року. Із наказом про звільнення ОСОБА_1 був ознайомлений 15 листопада 2021 року. Він отримав трудову книжку і розрахунок при звільненні. Позивачем не надано належних доказів, які б безспірно підтверджували його доводи про те, що ним у період з 09 по 15 листопада 2021 року було подано роботодавцю заяву про відкликання його заяви про звільнення. На підтвердження факту відкликання заяви на звільнення ОСОБА_1 надав копію заяви, яка датована 09 листопада 2021 року, однак позивачем не надано жодних доказів направлення і вручення роботодавцю цієї заяви у зазначену дату або протягом періоду до дати його звільнення. Доводи позивача спростовані журналом вхідної кореспонденції роботодавця, журналом реєстрації запитів на отримання публічної інформації, журналом реєстрації пропозицій, заяв і скарг громадян.

Із урахуванням зазначеного, слід погодитися із висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів відсутності його волевиявлення на звільнення за власним бажанням, а також того, що роботодавцем порушено вимоги трудового законодавства під час його звільнення.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, значною мірою зводяться до незгоди з ними та до переоцінки доказів у справі.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті без додержання норм матеріального і процесуального права.

За встановлених у цій справі обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, висловленим у постановах, на які послався заявник у касаційній скарзі.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 вересня

2022 року та постанову Миколаївського апеляційного судувід 17 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Синельников С. Ф. Хопта В. В. Шипович