№ 495/10811/17

Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 495/10811/17

провадження № 61-13370св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Антоненко Н. О. (суддя-доповідач),

суддів: Дундар І. О., Коротуна В. М., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа: державний нотаріус Білгород-Дністровської міської нотаріальної контори Кушнір Ірина Валентинівна,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 03 червня 2021 року в складі колегії суддів Гірняк Л. А., Комлевої О. С., Сегеди С. Н.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 з позовом про визнання правочинів недійсними.

Позов мотивувала тим, що відповідно до договорів дарування від 03 лютого 2016 року вона подарувала відповідачці належну їй земельну ділянку та частку в праві спільної власності на домоволодіння АДРЕСА_1 . Зазначала, що на час нотаріального посвідчення договорів дарування вона перебувала на лікуванні, а тому відповідачка запропонувала їй доглядати за нею в обмін на відчуження належного їй на праві власності нерухомого майна. Зазначала, що після того, як її було виписано з лікарні, ОСОБА_2 не виконувала свої обов`язки зі здійснення догляду за позивачкою, а тому у квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання договорів дарування недійсними. Після написання ОСОБА_2 розписки, за змістом якої вона зобов`язалася утримувати позивачку та здійснювати за нею догляд, сторони дійшли мирного врегулювання спору, у зв`язку з чим позивачка подала до суду заяву про залишення позову без розгляду. Разом із тим у подальшому відповідачка не змінила свого ставлення до позивачки та не здійснює догляд за нею, у зв`язку з чим ОСОБА_1 вимушена була повторно звернутися до суду за захистом своїх прав. Зазначала, що є особою похилого віку, за станом здоров`я потребує стороннього догляду й матеріальної допомоги, іншого житла не має, а тому мала намір передати ОСОБА_2 належне їй нерухоме майно лише за умови довічного її утримання відповідачкою. Вказувала, що укладаючи договори дарування, помилялась щодо їх правової природи та щодо прав і обов`язків сторін, які виникнуть після їх укладення.

З огляду на викладене ОСОБА_1 просила суд ухвалити рішення, яким визнати недійсними договір дарування 53/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 та договір дарування земельної ділянки площею 0,0284 га з кадастровим номером 51110300000:01:004:0502, укладені 03 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що посвідчені державним нотаріусом Кушнір І. В. Просила також поновити строк на звернення до суду за захистом порушеного права.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 21 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорювані правочини укладені нею під впливом помилки щодо їх правової природи. Суд зазначив, що позивачка не довела, що вона не мала волевиявлення на безоплатну передачу нерухомого майна у власність відповідачки. Доводи позивачки про те, що ОСОБА_2 обіцяла здійснювати за нею догляд та утримувати матеріально, що знайшло своє підтвердження у написаній нею розписці, суд першої інстанції відхилив, оскільки договори дарування укладено сторонами у лютому 2016 року, а розписка, на яку посилається позивачка, складена лише 02 вересня 2016 року, тобто після укладення оспорюваних договорів. Пояснення позивачки про те, що під час укладення оспорюваних договорів дарування вона перебувала на стаціонарному лікуванні та не могла усвідомлювати правові наслідки своїх дій, суд також відхилив з посиланням на те, що позивачка перебувала на лікуванні в терапевтичному відділенні, а її хвороба не була пов`язана з будь-яким психічним розладом.

Постановою Одеського апеляційного суду від 03 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 21 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено:

- визнано недійсними договір дарування від 03 лютого 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо 53/100 часток у праві спільної власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , що зареєстрований під № 181 та посвідчений державним нотаріусом Кушнір І. В;

- визнано недійсним договір дарування від 03 лютого 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 0,0284 га з кадастровим номером 51110300000:01:004:0502, що зареєстрований в реєстрі під № 179.

Апеляційний суд виходив із того, що іншого житла у ОСОБА_1 немає; в силу свого віку та стану здоров`я при укладенні оспорюваних правочинів позивачка не усвідомлювала, що підписує договір довічного утримання. За таких обставин колегія зробила висновок про відсутність у ОСОБА_1 волевиявлення щодо безоплатного відчуження належного їй майна, оскільки позивачка помилялась щодо правової природи укладених нею правочинів. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідачки про отримання нею правовстановлюючих документів, ключів та часткову сплату комунальних послуг як такі, що не спростовують того факту, що позивачка, маючи потребу у сторонній допомозі, вважала, що укладає договори довічного утримання, тобто помилялася відносно правової природи правочинів.

Аргументи учасників справи

25 липня 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду й просила її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачка, підписуючи два окремі договори дарування щодо кожного з належних їй об`єктів нерухомого майна, не могла не усвідомлювати, що укладає саме договори дарування, а не договір довічного утримання. Вказує, що похилий вік відповідачки та її хвороба, що не пов`язана з розладами розумової діяльності, не можуть бути доказами неправильного сприйняття ОСОБА_1 правової природи договорів дарування. Зазначала, що позивачка не довела факт наявності помилки в сприйнятті правової природи правочинів саме на момент їх укладення, а обставини, якими ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги, свідчать про зміну намірів позивачки щодо безоплатного передання у власність відповідачки нерухомого майна, що не може бути підставою для визнання договорів дарування недійсними на підставі статті 229 ЦК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 04 жовтня 2021 рокузазначено, що заявник оскаржує судові рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зазначаючи про неврахування судами висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі № 911/1171/18, від

04 червня 2019 року в справі № 910/9070/18, від 14 травня 2021 року в справі № 438/690/17.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до договору дарування земельної ділянки від 03 лютого 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за №179 та посвідченого державним нотаріусом Білгород-Дністровської міської державної контори Одеської області Кушнір І. В., ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0284 га з кадастровим номером 5110300000:01:004:0502.

Відповідно до договору дарування частки в праві спільної власності на домоволодіння від 03 лютого 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за №181 та посвідченого державним нотаріусом Білгород-Дністровської міської державної контори Одеської області Кушнір І. В., ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 належні їй 53/100 часток у праві спільної власності на домоволодіння АДРЕСА_1 .

На момент розгляду справи в указаному домоволодінні проживає ОСОБА_1 , яка сплачує комунальні послуги.

Згідно з довідкою, виданою Білгород-Дністровською міською багатопрофільною лікарнею №66 від 14 квітня 2016 року, позивачка перебувала на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні з 27 січня 2016 року по 05 лютого 2016 року з діагнозом: залізодефіцитна анемія середньої важкості.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 06 вересня 2016 року в справі №495/5282/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договорів дарування недійсними залишено без розгляду за заявою позивачки.

В матеріалах справи міститься копія розписки, яка була написана ОСОБА_2 02 вересня 2016 року, за змістом якої відповідачка з урахуванням того, що ОСОБА_1 подарувала їй будинок та земельну ділянку, зобов`язалася здійснювати за позивачкою медичний нагляд, за потребою забезпечувати продуктами харчування, твердим паливом, житловим приміщенням до кінця життя та здійснювати витрати щодо її поховання.

Позиція Верховного Суду

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Зазначаючи про недійсність вчинених нею договорів дарування, позивачка посилалася на відсутність у неї волевиявлення на безоплатне відчуження належного їй нерухомого майна. Зміст викладених позивачкою обставин, якими вона обґрунтовувала позовні вимоги, зокрема, про те, що мала намір на укладення договору довічного утримання, а не договорів дарування, дає підстави для висновку, що ОСОБА_1 просила визнати недійсними договори дарування з підстав наявності в неї дефекту сприйняття дійсної юридичної природи вчинюваних правочинів.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2021 року в справі № 438/690/17 (провадження № 61-16265св19) зроблено висновок, що: «зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації […] Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування під час укладення оспорюваного договору дарування помилки, а саме, неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення. Позивач передала обдаровуваному частину квартири, ОСОБА_2 як новий власник вступив у її володіння, а отже, позивачем не спростовано, що обдарований вступив у права власника майна. За встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 змінила наміри щодо відчуження майна після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час укладення такого правочину. Верховним Судом враховано, що переважна більшість доводів як позовної заяви, так і апеляційної і касаційної скарг становлять міркування стосовно того, що після укладення договору дарування відповідач ОСОБА_2 та його дружина змінили своє ставлення до позивача, що не може бути правовою підставою для визнання недійсним договору дарування з підстав помилки, яка мала існувати саме на момент вчинення такого правочину».

Установивши, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент укладення договорів дарування вона мала волевиявлення саме на укладення договору довічного утримання, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними в порядку статті 229 ЦК України.

При цьому суд першої інстанції надав належну оцінку наявній у матеріалах справи розписці, складеній відповідачкою, про обов`язок здійснювати за позивачкою медичний нагляд, забезпечувати продуктами харчування, твердим паливом, житловим приміщенням до кінця життя та здійснювати витрати щодо її поховання, зазначивши, що вказаний документ датовано 02 вересня 2016 року, в той час як оспорювані договори дарування укладено в лютому 2016 року, а тому визнання відповідачкою свого обов`язку з утримання позивачки та догляду за нею у вересні 2016 року не свідчить про намір сторін укласти договір довічного утримання в лютому 2016 року.

Апеляційний суд на вказані обставини уваги не звернув, не навів мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим скасував законне й обґрунтоване судове рішення.

З огляду на встановлення підстав для скасування постанови апеляційного суду колегія суддів інші підстави відкриття касаційного провадження не аналізує.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята без урахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2021 року в справі № 438/690/17 (провадження № 61-16265св19), у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова апеляційного суду - скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

У відповідності з положеннями статті 141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати, що складаються з судового збору за подання касаційної скарги, в розмірі 2 560 грн.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 03 червня 2021 року скасувати.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 21 жовтня 2020 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов`язані з розглядом справи в суді касаційної інстанції, в розмірі 2 560 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 03 червня 2021 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Антоненко

Судді І. О. Дундар

В. М. Коротун

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук