Постанова
Іменем України
16 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 517/713/18
провадження № 61-1738св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач: Перехрестівська сільська рада Захарівського району Одеської області, ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фрунзівського районного суду Одеської області, у складі судді Гончар І. В., від 07 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я., від 31 серпня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Перехрестівської сільської ради Захарівського району Одеської області, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення про приватизацію землі, визнання недійсним державного акта на землю.
Позов мотивований тим, що у період з 1991 до 1995 року вона проживала разом зі своєю матір`ю ОСОБА_3 у житловому будинку на АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 - в с. Онилове Фрунзівського району Одеської області.
У 2003 році зареєструвала із ОСОБА_2 шлюб, який рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 17 червня 2015 року було розірвано.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати - ОСОБА_3 , яка була головою домогосподарства на АДРЕСА_1 .
Право власності та інші речові права на вказаний будинок, в якому вона наразі проживає із неповнолітніми дітьми, ні за ким не зареєстровано.
Після смерті матері вона розпочала підготовку документів для оформлення права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 та дізналась, що право власності на земельну ділянку, за цією ж адресою, відповідно до державного акта серії
ЯИ № 115890, виданого 01 грудня 2009 року Перехрестівською сільською радою Фрунзійвського району Одеської області на підставі рішення 13 сесії ХХІ скликання від 21 січня 1994 року, зареєстровано за ОСОБА_2 .
Посилаючись на те, що позбавлена можливості зареєструвати за собою право власності на житловий будинок, який був закінчений будівництвом до 05 серпня 1992 року, а також приватизувати земельну ділянку, на якій вказаний будинок розташований, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати незаконним та скасувати рішення 13 сесії XXI скликання від 21 січня 1994 року Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області про передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1900 га, яка розташована за адресою:
АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка);
- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 115890, виданий 01 грудня 2009 року Перехрестівською сільською радою Фрунзівського району Одеської області, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 0953600153, за яким ОСОБА_2 , який проживає в с. Онилове Фрунзівського району Одеської області, є власником земельної ділянки площею 0,1900 га з кадастровим номером 5125284200:02:001:0117, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 07 жовтня
2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що на момент видачі державного акта на право власності на земельну ділянку за адресою:
АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 проживав спільно однією сім`єю з ОСОБА_1 в житловому будинку за вказаною адресою, у зв`язку з чим користувався земельною ділянкою та мав право на її приватизацію.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 07 жовтня 2019 року змінено, шляхом зміни мотивувальної частини. В решті рішення суду залишено без змін.
Апеляційний суд вважав позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими, оскільки на момент прийняття Перехрестівською сільською радою Фрунзівського району Одеської області рішення від 21 січня 1994 року про передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки право власності на житловий будинок, розташований на ній, за відповідачем зареєстровано не було. Крім того, в судовому засіданні ОСОБА_2 вказував, що почав проживати з відповідачем за адресою: АДРЕСА_1 з 2009 року.
Разом з цим, у рішенні Фрунзівського районного суду Одеської області
від 17 червня 2015 року про розірвання між сторонами шлюбу
ОСОБА_1 посилалась на те, що шлюбні відносини між нею та відповідачем припинилися з травня 2013 року.
Встановивши, що на час видачі ОСОБА_2 державного акта на земельну ділянку серії ЯИ № 115890 від 01 грудня 2009 року, ОСОБА_1 проживала з ним, а тому могла довідатись про порушення свого права, проте до суду з цим позовом звернулась лише у грудні 2018 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позивачем позовної давності, про застосування якої відповідач в суді першої інстанції подав відповідну заяву.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу до суду апеляційної інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
26 січня 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 07 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 31 серпня
2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження і витребувано матеріали справи з районного суду.
У квітні 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 459/2776/16-ц, у постановах Верховного Суду України
від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, вказує на порушення судами норм процесуального права, що виявилось у не дослідженні зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Звертає увагу, що про порушення своїх прав дізналась лише після смерті матері, коли розпочала підготовку документів для оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 .
Стверджує, що суди попередніх інстанцій не встановили які саме права, свободи чи інтереси позивача були порушені та коли вона про це могла довідатись.
На день отримання ОСОБА_2 оспорюваного державного акта ця обставина порушувала право її матері ОСОБА_3 на оформлення права власності на будинок та присадибну ділянку, на якій він розташований.
Заявником щодо реєстрації права власності на житловий будинок, на
АДРЕСА_1 , закінчений будівництвом до 05 серпня 1992 року, могла бути її мати -
ОСОБА_3 , за якою закріплений особовий рахунок в погосподарській книзі та в обліковій картці об`єкта погосподарського обліку, та тільки після смерті матері це право перейшло до неї.
Відзив на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи встановлені судами
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3, є дочкою ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .
Відповідно до виписки з погосподарської книги за 1991 - 1995 роки № 5 по
с. Перехрестове в будинку за адресою: АДРЕСА_1 проживали ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Згідно із витягом з погосподарської книги № 3 Онилівської сільської ради за 1991 - 1995 рік, об`єкт ПГО №117 у вказаному господарстві проживали: ОСОБА_7 , 1950 року народження, ОСОБА_8 , 1955 року народження, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7, ОСОБА_9 , 1987 року народження, ОСОБА_2 , 1972 року народження.
01 червня 2003 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб, який розірвано рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області
від 17 червня 2015 року (справа № 517/546/15-ц).
На підставі рішення 13 сесії ХХІ скликання Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області від 21 січня 1994 року
ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею
0,19 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 .
01 грудня 2009 року ОСОБА_2 виданий державний акт серія ЯИ № 115890 на право власності на земельну ділянку адресою:
АДРЕСА_1 .
Із копії облікової картки об`єкта погосподарського обліку на 2011-2015 роки вбачається, що головою домогосподарства за адресою:
АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 , яка зареєстрована на території сільської ради 23 січня 1964 року. У вказаному господарстві також зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Згідно з довідкою ДКП «Фрунзівське бюро технічної інвентаризації»
від 07 листопада 2018 року № 131 архівна справа на житловий будинок
АДРЕСА_1 відсутня. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ОСОБА_1 власниками вказаного житлового будинку за реєстровими книгами реєстрації нерухомого майна, яке належить громадянам в с. Перехрестове Захарівського району Одеської області, не значиться.
Згідно із випискою з погосподарської книги за 2016-2020 роки № 2 по
с. Перехрестове в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , проживають: ОСОБА_3 , 1969 року народження (померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_6.
Позиція Верховного Суду
За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 ЗК України (тут і далі - у редакції на час прийняття оскарженого рішення Перехрестівської сільської ради від 21 січня 1994 року) громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка).
Передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність (частина перша, друга, третя статті 17 ЗК України).
Згідно з частиною першою статті 67 ЗК України громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач.
Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України (у редакції на час видачі державного акту ОСОБА_2 ) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
У справі, яка переглядається, встановлено, що рішенням 13 сесії ХХІ скликання Перехрестівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області від 21 січня 1994 року передано у приватну власність
ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,19 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 .
01 грудня 2009 року, на підставі вказаного рішення сільради,
ОСОБА_2 виданий державний акт серії ЯИ № 115890 на право власності на земельну ділянку адресою: АДРЕСА_1 .
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позов є обґрунтованим, проте поданий з пропуском позовної давності.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Таким чином, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити у суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року, вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).
Як зазначено Конституційним Судом України в Рішенні від 01 грудня
2004 року № 18-рп/2004, поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.
ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом, посилалась на те, що внаслідок набуття ОСОБА_2 на підставі оскаржуваного рішення сільради та державного акта права власності на земельну ділянку по
АДРЕСА_1 , вона позбавлена можливості зареєструвати за собою право власності на розташований на ній житловий будинок, закінчений будівництвом
до 05 серпня 1992 року.
Реєстрація (оформлення) права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них (надалі - об`єкти), що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, врегульована, зокрема, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Абзацом шостим пункту 3 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено що заявником, в розумінні цього закону, є особа, за якою закріплений особовий рахунок в погосподарській книзі відповідної сільської, селищної, міської ради, або уповноважена нею особа - у разі проведення державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку.
Статтею 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачені особливості державної реєстрації прав на об`єкти нерухомого майна, що були закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку.
Так, відповідно до частини першої цієї статті, для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, і щодо зазначених об`єктів нерухомості раніше не проводилася державна реєстрація прав власності, подаються:
1) виписка із погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою;
2) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку під таким об`єктом, крім випадку, коли таке речове право зареєстровано в Державному реєстрі прав.
Для здійснення державної реєстрації прав власності на зазначені об`єкти документом, що посвідчує речові права на земельну ділянку під таким об`єктом, може також вважатися рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність.
Згідно наявної в матеріалах справи копії облікової картки об`єкта погосподарського обліку на 2011-2015, 2016-2020 роки вбачається, що головою домогосподарства за адресою: АДРЕСА_1 була ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Таким чином, за життя саме ОСОБА_3 , як особа, за якою закріплений особовий рахунок в погосподарській книзі, мала право ініціювати питання проведення державної реєстрації прав власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 .
Вирішуючи спір по суті, суди вказаного не врахували та не встановили, чи є ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_3 особою, за якою закріплений особовий рахунок по АДРЕСА_1 в погосподарській книзі відповідної сільської ради та відповідно чи може вона бути заявником у розмінні абзацу шостого пункту 3 частини першої статті 2 та статті 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Від вирішення вказаного питання залежить наявність у позивача суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано цей позов. Крім того, від дати виникнення права (законного інтересу) у ОСОБА_1 залежить і вирішення питання щодо позовної давності.
Встановлення обставин справи та вирішення питання про оцінку доказів, за змістом частини першої статті 400 ЦПК України, виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Допущені судами попередніх інстанцій порушення можуть бути усунені під час нового апеляційного розгляду.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400 409 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович