№ 520/12169/16-ц

Постанова

Іменем України

03 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 520/12169/16-ц

провадження № 61-2350св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2018 року в складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Калараша А. А., Погорєлової С. О.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання квартири об`єктом спільної часткової власності, визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що вона разом із ОСОБА_2 з 18 грудня 1993 року проживали однією сім`єю без укладання шлюбу у комунальній квартирі АДРЕСА_1 . У 1994 році нею та ОСОБА_2 було прийнято рішення про обмін комунальної квартири, внаслідок чого за спільною домовленістю, вона в обмін на кімнату відповідача за договором дарування оформила на ОСОБА_2 належну їй однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Вона з донькою отримала в обмін двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_3 . Зазначала, що після оформлення обміну вона продовжувала проживати разом із відповідачем у своїй двокімнатній квартирі.

Оскільки вона і ОСОБА_2 продовжували проживати спільно, вона наполягає на тому, що ними було прийнято рішення про продаж нерухомого майна та придбання у спільну часткову власність квартири АДРЕСА_4 , яку оформлено на відповідача ОСОБА_2 . Вказувала, що у квартирі АДРЕСА_4 вона разом із відповідачем зробили ремонт та постійно разом проживають, вона здійснює оплату комунальних послуг. Таким чином не зважаючи на те, що спірна квартира зареєстрована на праві власності лише за ОСОБА_2 , вона вважала, що Ѕ частка квартири належить їй. Разом з тим їй стало відомо про укладений 21 липня 2016 року між відповідачами договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 , яка на її думку, є спільною частковою власністю. Оскільки оспорюваний договір порушує її права, вона на підставі статей 203 215 317 356 358 ЦК України звернулась до суду із позовом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 травня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, виходив із того, що належні та допустимі докази того, що квартира придбана внаслідок спільної праці її та відповідача, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету), а також докази того, що спірна квартира придбана за спільні кошти позивача та відповідача відсутні, суд першої інстанції правильно застосувавши норми матеріального права дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира є особистою власністю відповідача і немає підстав для визнання за позивачем права власності на 1/2 її частини.

Оскільки на момент укладення спірного договору купівлі-продажу (21 липня 2016 року) єдиним власником спірної квартири, що є предметом цього договору, був ОСОБА_2 згода позивача на її відчуження не була потрібна та підстав визначених законом для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири також немає.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2018 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 травня 2018 року скасовано та прийнято нову постанову про задоволення позову.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частини квартири АДРЕСА_4 , яка складається з двох житлових кімнат, загальною площею 31,1 кв. м та підсобних приміщень, загальною площею усієї квартири - 44, 4 кв. м.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений 21 липня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Л. І., реєстровий № 722, квартири АДРЕСА_4 , яка складається з двох житлових кімнат, загальною площею 31,1 кв. м та підсобних приміщень, загальною площею усієї квартири - 44, 4 кв. м., в частині продажу Ѕ частини указаної квартири.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, виходив із того, що позивачем доведено, що спірна квартира була придбана за спільні кошти сторін внаслідок спільної праці подружжя у справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд допустився грубого порушення вимог статті 17 Закону України «Про власність» та висновки суду відносно того, що спірна квартира була придбана за рахунок об`єднання коштів сторін не відповідають дійсним встановленим обставинам справи. При цьому, апеляційний суд безпідставно поклав в основу свого рішення покази свідків, оскільки у пункті 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 визначено, що вчинення правочину та виконання зобов`язання, що виникли з правочину, не можуть доводитися показами свідків. Тобто, факт укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 та факт фінансової участі ОСОБА_1 у придбанні спірної квартири не може підтверджуватися лише показами свідків, без наявності інших доказів, які доводять ці обставини.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом установлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 познайомились, коли проживали в комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . У зазначеній квартирі відповідач ОСОБА_2 займав одну кімнату (24/100 частин вказаної квартири), позивач ОСОБА_1 зі своєю дочкою від першого шлюбу ОСОБА_8 мала іншу кімнату (21/100 частин вказаної квартири).

Сторони проживали в зазначеній квартирі до 21 липня 1994 року, коли згідно з договором № 3808 купівлі-продажу нерухомого майна, укладеним на Одеській товарній біржі, ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_9 купила 24/100 частин квартири АДРЕСА_1 , що складається з 1 кімнати, житловою площею 25 кв. м та згідно з договором № 3811 купівлі-продажу нерухомого майна, укладеним на Одеській товарній біржі, ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_9 купила 21/100 частин квартири АДРЕСА_1 , що складається з 1 кімнати, житловою площею 25 кв. м.

Крім зазначеної кімнати в комунальній квартирі ОСОБА_1 на праві приватної власності належали: - квартира АДРЕСА_7 на підставі договору дарування від 19 лютого 1994 року, посвідченого державним нотаріусом Четвертої Одеської державної нотаріальної контори Левенець Т. П.; - квартира АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про спадкування за заповітом, виданого Третьою Одеською державною нотаріальною конторою 02 листопада 1993 року, та свідоцтва про спадкування за заповітом, виданого Третьою Одеською державною нотаріальною конторою 06 вересня 1994 року.

З`ясовано та не оспорювалось сторонами, що з метою поліпшення житлових умов за домовленістю сторонами фактично був здійснений обмін належної ОСОБА_2 кімнати в комунальній квартирі на однокімнатну квартиру ОСОБА_1 з подальшим придбанням ОСОБА_1 за рахунок двох кімнат іншої однокімнатної квартири.

Так, 29 листопада 1994 року ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв в дар квартиру АДРЕСА_2 , що складається з однієї житлової кімнати, загальною площею 33,0 кв. м, в тому числі житлової 17,4 кв. м, що вбачається з Договору, посвідченого державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори Сорока Л. Е.

21 липня 1994 року ОСОБА_1 , діюча від себе особисто та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_8 купила квартиру за адресою: АДРЕСА_9 , загальною корисною площею 52,2 кв. м, що складається з двох кімнат, житловою площею 27,5 кв. м, що вбачається з Договору № 3810 купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного 21 липня 1994 року на Одеській товарній біржі (Т.1 а.с.239-240).

Внаслідок зазначених дій ОСОБА_1 замість однієї кімнати в комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (21/100 частин квартири) та однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , отримала двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_9 .

ОСОБА_2 у свою чергу замість однієї кімнати в комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (24/100 частин квартири) отримав однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

12 березня 1996 року ОСОБА_2 продав квартиру АДРЕСА_2 , про що суду надано Договір купівлі-продажу квартири від 12 березня 1996 року, посвідчений державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори Єсіною Л. М. (Т.1 а.с.156-157).

У той же день, 12 березня 1996 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_2 на Одеській універсальній товарній біржі «Центр» було укладено біржову угоду № Н/96-0275, за якою відповідач ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 44,4 кв. м, що складається з 2 кімнат, житловою площею 31,1 кв.м., а також: кухні, санузла, коридору (Т.1 а.с.13-14).

Відповідно до Договору №Н/96-0398 купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного на Одеській універсальній біржі «Центр» 17 квітня 1996 року, вбачається, що ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_12 купила квартиру за адресою: АДРЕСА_10 , загальною площею 33,4 кв. м, що складається з 1 кімнати житловою площею 17,4 кв. м, а також: кухні, туалету, ванної, коридору, 2 кладових (Т.1 а.с.133-134).

07 вересня 2001 року між сторонами зареєстровано шлюб, що вбачається з відповідних відміток в паспортах та не оспорювалось сторонами. Шлюб на даний час не розірвано та сторони спільно проживають в квартирі АДРЕСА_4 . Вказані обставини сторонами особисто підтверджені в судовому засіданні.

Судом досліджено трудову книжку відповідача ОСОБА_2 та трудову книжку позивача ОСОБА_1 , з яких вбачається, що на час придбання спірної квартири сторони були офіційно працевлаштовані, та на даний час ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є пенсіонерами.

На виконання ухвали суду про витребування доказів судом досліджено договір купівлі-продажу, укладений 21 липня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Л. І., за яким ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_4 /т.1 а.с.71-72/.

При оформленні вказаного договору відповідачем ОСОБА_2 було надано нотаріально посвідчено заяву, в якій він свідчить, що на момент придбання квартири АДРЕСА_4 він в шлюбі ні з ким не перебував, однією сім`єю з іншими особами не проживав та шлюбного контракту не укладав, та зазначає, що квартира була придбана ним поза шлюбу, на власні кошти, які не є спільним майном подружжя /т.1 а.с.73/.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» Сімейного кодексу України (надалі - СК України), цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Положення Кодексу законів про шлюб та смію України (надалі - КпШС України) не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність» (у редакції, чинні на час виникнення спірних правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 Цивільного кодексу УРСР 1964 року (надалі - ЦК УРСР) визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

Розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність») тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 01 січня 2004 року особами, які проживали однією сім`єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці.

Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна.

Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю (висновки Верховного Суду, викладені у постановах № 6-135цс13 від 25 грудня 2013 року, № 6-211цс14 від 11 березня 2015 року).

Відповідно до статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статей 4 225 ЦК УРСР право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 ЦК УРСР власник не вправі витребувати від нього майно.

Встановивши, що належні та допустимі докази того, що квартира придбана внаслідок спільної праці її та відповідача, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету), а також докази того, що спірна квартира придбана за спільні кошти позивача та відповідача відсутні, суд першої інстанції правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира є особистою власністю відповідача і немає підстав для визнання за позивачем права власності на 1/2 її частини.

Оскільки на момент укладення спірного договору купівлі-продажу (21 липня 2016 року) єдиним власником спірної квартири, що є предметом цього договору, був ОСОБА_2 згода позивача на її відчуження не була потрібна та підстав визначених законом для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири також немає.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають обставинам справи та ґрунтуються на вимогах закону.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2018 року скасувати, рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 травня 2018 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанцій втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун