№ 520/4122/17

Постанова

Іменем України

26 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 520/4122/17-ц

провадження № 61-3959св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 09 листопада 1996 року уклав шлюб із ОСОБА_2 . На підставі договору купівлі-продажу від 14 липня 2008 року йому належала на праві власності Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . У вересні 2009 року щодо нього порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України, санкція якої передбачала конфіскацію майна. Для виведення майна з-під конфіскації, він за пропозицією ОСОБА_2 , уклав 13 жовтня 2008 року договір дарування, яким подарував ОСОБА_2 Ѕ частини належної йому квартири. Надалі його дії у кримінальному провадженні перекваліфіковано, покарання за новим звинуваченням вже не передбачало конфіскацію майна. Він залишився проживати у квартирі, в сім`ї були гарні стосунки, питання повернення йому частки квартири у власність не виникало. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 березня 2013 року за позовом ОСОБА_2 розірвано їхній шлюб, проте відносини деякий час залишилися дружніми. З травня 2015 року стосунки погіршились, ОСОБА_2 почала говорити про відсутність у нього права власності на квартиру та проживання, оскільки квартира належить лише їй. Вважає, що відповідач ввела його в оману, щоб заволодіти його частиною квартири.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір дарування укладений 13 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , з іншої, за яким ОСОБА_2 прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1 , та складається в цілому з п`яти житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 100,0 кв. м, у тому числі житловою - 63,1 кв. м, з підстав введення його в оману відповідачем.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2018 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що договір дарування нерухомого майна (частки) між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений у письмовій формі, нотаріально посвідчений 13 жовтня 2008 року та зареєстрований у реєстрі за № 3962. Договір укладений між подружжям, за договором дарування. Чоловік подарував дружині Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , яку вони у рівних частках придбали за нотаріально посвідченим 14 липня 2008 року договором купівлі-продажу. На час укладення спірного договору дарування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі між собою, сім`я проживала в квартирі, укладений договір дарування частки нерухомого майна одним із подружжя іншому з подружжя не заборонений законом. Оскільки договір укладено між подружжям щодо частки майна, яке перебувало у їхній спільній власності, то обраний вид безвідплатного договору із передачі майнового права, як то договору дарування, який має безоплатний характер, цілком обґрунтований. Уклавши договір дарування, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вчинили тим самим дію, спрямовану на набуття ОСОБА_2 цивільних прав та обов`язків власника щодо Ѕ частини нерухомого майна та, відповідно, на припинення цивільних прав і обов`язків ОСОБА_1 , як власника щодо переданої ним у власність ОСОБА_2 1/2 частини нерухомого майна.

Постановою Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним договір дарування, укладений 13 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , з іншої сторони, яким ОСОБА_2 прийняла у дар нерухоме майно, реєстраційний номер 19473559, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, виходив із того, що суд першої інстанції не звернув увагу, що у позові позивач вказує на збіг тяжких обставин. Сторона відповідача визнавала обставини щодо настання можливої конфіскації, укладання договору дарування з метою уникнення конфіскації майна. За таких обставин, волевиявлення позивача щодо дарування належної йому Ѕ частини квартири відповідачу, не було спрямоване на безвідплатне і добровільне дарування частини квартири, а на уникнення наслідків, пов`язаних із конфіскацією майна. Вказане свідчить про дефект волі щодо відчуження майна, зокрема, його дарування. Таким чином, учинення договору дарування під впливом тяжкої обставини знайшло своє підтвердження. ОСОБА_1 неодноразово звертався до суду з позовом про визнання договору дарування з інших підстав. Відповідно до рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 липня 2015 року ухвалених під час розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання договору дарування удаваним правочином, визнання договору дарування недійсним, визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та визнання права власності та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл майна подружжя (позов ОСОБА_1 подано у березні 2013 року, остаточне рішення ухвалено Апеляційним судом Одеської області - 08 липня 2015 року) у цій справі не було подано заяву про застосування строку позовної давності. Таким чином, відбулося переривання строку позовної давності. Позивач у цій справі не пропустив строку звернення до суду. Доводи апеляційної скарги щодо недійсності спірного правочину через те, що договір дарування вчинено ним під впливом тяжкої обставини, а саме через те, що порушення кримінальної справи щодо апелянта мало наслідком вчинення спірного правочину і метою вчинення цього правочину було збереження нерухомого майна, яке знаходилось під загрозою конфіскації (загроза втратити житло), є обґрунтованими, отже, спірний договір дарування є недійсним з огляду на те, що він вчинений ОСОБА_1 під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, та характеризується тим, що хоча позивачем вчинено спірний правочин добровільно, він усвідомлював свої дії, але був вимушений це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

У лютому 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала заяву про ухвалення додаткового рішення, у якій просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на оплату професійної правничої допомоги у розмірі 18 000,00 грн.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 року у задоволенні заяви відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд апеляційної інстанції виходив із того, що за правилами частини першої, пункту першого частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Постановою Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 19 липня 2018 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , а отже, відсутні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача витрат, пов`язаних із розглядом справи.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг

У березні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, суперечать оскаржуваному рішенню суду апеляційної інстанції та не були застосовані під час його ухвалення. Судом першої інстанції розглянуто позов у межах заявлених вимог і на підставі поданих ним доказів, що відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного у статті 13 ЦПК України. В оспорюваному договорі сторони стверджують, що не обмежені в праві укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього договору, договір не вчиняється під впливом тяжких для дарувальника обставин, договір не є наслідком зловмисної домовленості дарувальників та обдаровуваної, вчинення цього правочину не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та працездатних осіб, сторони ознайомлені з цим договором та яким роз`яснено правові наслідки його укладення. Попри все, суд апеляційної інстанції вказує на ігнорування судом першої інстанції того факту, що у позові позивач зазначає про збіг тяжких обставин та надає повторну оцінку однаковим та вже встановленим обставинам іншими судами. Доказів, які б підтвердили поважність пропуску строку для звернення до суду із даним позовом, позивачем не надано.

У травні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та ухвалити нове рішення про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на оплату професійної правничої допомоги, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права. Вказує на те, що висновки суду апеляційної інстанції не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 815/1479/18, а саме, зважаючи на відсутність клопотань інших сторін щодо неспівмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката як в судах попередніх інстанцій, так і під час касаційного перегляду, суд не вирішує питання щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу. Адвокатом надано до суду усі докази, які є підставою для стягнення судових витрат на оплату професійної правничої допомоги. Розмір витрат є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням значення справи для сторін, поведінки апелянта під час розгляду справи та кваліфікації адвоката (яка безпосередньо здійснювала представництво ОСОБА_2 ), що має загальний досвід юридичної діяльності 13 років, а право на зайняття адвокатської діяльності з 25 травня 2012 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі.

Обставини встановлені судами

09 листопада 1996 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, про що в Книзі реєстрації шлюбів складений актовий запис № 623, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб Серії НОМЕР_1 , виданим повторно 12 жовтня 2006 року Першим відділом реєстрації актів цивільного стану Малиновського районного управління юстиції м. Одеси.

У період перебування сторін у шлюбі, у них народилась донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Перебуваючи у шлюбі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 14 липня 2008 року, придбали у рівних частках у ОСОБА_7 п`ятикімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Цей правочин посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстрований у реєстрі за № 1241.

29 вересня 2008 року слідчим по особливо важливим справам прокуратури Одеської області винесено постанову про порушення кримінальної справи № 051200800270 щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а також за ознаками злочину передбаченого частиною другою статті 15 та частиною другою статті 368 КК України.

Так, частиною другою статті 368 КК України, у редакції, чинній на 2008 рік, передбачалось, що одержання хабара у великому розмірі або службовою особою, яка займає відповідальне становище, або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з вимаганням хабара - карається позбавленням волі на строк від п`яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Постановою слідчого по особливо важливим справам прокуратури Одеської області від 26 вересня 2011 року дії ОСОБА_1 перекваліфіковано на частину другу статті 368 КК України у кримінальній справі № 051200800270 та порушено щодо ОСОБА_1 кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 190, частиною четвертою статті 27, частиною першою статті 369 КК України.

Вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 07 квітня 2014 року ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, і призначено покарання у вигляді одного року обмеження волі. ОСОБА_1 від призначеного кримінального показання за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, звільнено на підставі пункту 2 частини першої статті 49 КК України в зв`язку зі спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Як стверджує позивач, із метою уникнення конфіскації Ѕ частини спірної квартири, він та його дружина на сімейній нараді вирішили переоформити належну йому частину квартири на ОСОБА_2 , у зв`язку з чим 13 жовтня 2008 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шевиріною А. О. посвідчено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар Ѕ частини ізольованої квартири АДРЕСА_1 , та складається у цілому з п`яти житлових кімнат і підсобних приміщень, загальною площею 100 кв. м, у тому числі, житловою - 63,1 кв. м.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 березня 2013 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Після розірвання шлюбу, 08 лютого 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання договорів дарування удаваними, визнання договору купівлі-продажу частково недійсним визнання права власності, а 25 липня 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом про поділ майна подружжя, набутого з ОСОБА_1 .

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 29 квітня 2015 року, у справі № 520/2946/13-ц, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання договорів дарування удаваними правочинами, визнання договору дарування недійсним, визнання договору купівлі-продажу частково недійсним та визнання права власності - задоволено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 липня 2015 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 29 квітня 2015 року частково скасовано, ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування квартири АДРЕСА_4 , укладеного 19 червня 2008 року на користь ОСОБА_5 ; квартири АДРЕСА_5 , укладеного 14 липня 2008 року на користь ОСОБА_6 . Відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 14 липня 2008 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 і ОСОБА_7 . Відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . Відмовлено в задоволенні позовних вимог про припинення за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частини цієї квартири. Позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 автомобіль марки Opel, модель Omega, 1990 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер кузову НОМЕР_3 , зареєстрований на ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право спільної часткової власності (по 1/2 частини) на автомобіль марки Opel, модель Omega, 1990 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер кузову НОМЕР_3 , зареєстрований на ОСОБА_1 . В іншій частині рішення Київського районного суду м. Одеси від 29 квітня 2015 року залишено без змін.

21 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою про визнання недійсним договору дарування від 13 жовтня 2008 року з підстав його фіктивності.

Рішенням Київського районного суду від 04 липня 2016 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування, укладений 13 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з підстав його фіктивності та повернуто Ѕ частини квартири у власність ОСОБА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 06 жовтня 2016 року рішення Київського районного суду від 04 липня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, якиму задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним відмовлено.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що договір дарування вчинено ОСОБА_1 під впливом тяжкої обставини - порушення кримінальної справи, що мало наслідком вчинення спірного правочину і метою вчинення цього правочину було збереження нерухомого майна, яке знаходилось під загрозою конфіскації (загроза втратити житло).

Разом із тим Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Щодо предмета та підстав позову

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 ЦК України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Правильне визначення предмета позову має важливе практичне значення, оскільки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у рішенні.

Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. У підставу позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Однак для обґрунтування вимоги позивач повинен наводити завжди повний комплекс фактів.

Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору. Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , укладеного 13 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , позивач вказував на те, що відповідач ввела його в оману, а тому такий договір є недійсним на підставі, передбачених статтею 230 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції, визнаючи недійсним оспорюваний договір дарування, виходив із того, що суд першої інстанції не звернув увагу, що у позові ОСОБА_1 вказує на збіг тяжких обставин, тобто на наявність підстав для визнання недійсним договору з підстав, визначених статтею 233 ЦК України. Відповідач визнавала обставини щодо настання можливої конфіскації, укладання договору дарування з метою уникнення конфіскації майна. За таких обставин, волевиявлення позивача щодо дарування належної йому Ѕ частини квартири не було спрямоване на безвідплатне і добровільне дарування частини квартири, а на уникнення наслідків, пов`язаних з конфіскацією майна. Вказане свідчить про дефект волі щодо відчуження майна, зокрема, його дарування. Таким чином, учинення договору дарування під впливом тяжкої обставини знайшло своє підтвердження.

Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції ухвалено рішення з порушенням норм процесуального права, оскільки позивач свої вимоги обґрунтовував тим, що ОСОБА_2 при укладенні договору ввела його в оману, тоді як суд апеляційної інстанції, переглядаючи рушення суду першої інстанції, виходив із інших підстав, які не були заявлені позивачем, та які не були предметом оцінки суду першої інстанції, що є порушенням положень частини 6 статті 367 ЦПК України.

Посилання на наявність підстав для визнання правочину недійсним, передбачених статтею 233 ЦК України викладено позивачем лише у апеляційній скарзі.

Щодо недійсності правочину у зв`язку з його вчиненням під впливом обману

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України).

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Виключно у разі встановлення таких обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статті 203 ЦК України у сукупності вважатимуться правильно застосованими.

Відповідно до статті 230 ЦК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_1 , апеляційний суд зазначених обставин справи та вимог закону не врахував та безпідставно виходив із того, що договір дарування вчинено ним під впливом тяжкої обставини.

З огляду на наведене та враховуючи, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт його обману ОСОБА_2 під час укладення оспорюваного договору, у той час як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт оману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до вимог статті 230 ЦК України.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконав встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема не довів належними і допустимими доказами факту вчинення правочину під впливом обману.

Крім того, Верховний Суд вкотре наголошує на тому, що дії щодо укладення правочинів з метою уникнення конфіскації майна, розцінюються як умисні дії особи, які є недобросовісними, такими, що спрямовані на порушення права третіх осіб, а тому неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.

Суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням належної оцінки наданих сторонами доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач не довів, що оспорений правочин укладено шляхом обману зі сторони відповідача.

Отже, з огляду на викладене, рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законним та обґрунтованим, таким, що відповідає вимогам ЦПК України, принципам верховенства права та справедливості.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Суд першої інстанції, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Скасовуючи правильне по суті рішення суду першої інстанції, та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але апеляційним судом допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, судове рішення апеляційного суду, відповідно до статті 413 ЦПК України, підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо заяви про ухвалення додаткового рішення

11 квітня 2016 року між АО «МІТРАС», в особі голови ОСОБА_10 , та ОСОБА_2 укладений договір про надання професійної правничої допомоги. 28 січня 2019 року, між АО «МІТРАС», в особі голови ОСОБА_10 , та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до договору про надання професійної правничої допомоги.

Згідно з пунктом 2 додаткової угоди вартість послуг із надання виконавцем правової допомоги з представництва інтересів замовника в Одеському апеляційному суді у цій справі становить - 18 000,00 грн.

За приписами пункту 4 додаткової угоди за результатами надання правової допомоги складається акт прийому-передачі наданих послуг, що підписується кожною зі сторін. В акті вказується обсяг фактично наданої виконавцем допомоги.

Відповідно до акта виконаних робіт, складеного 08 липня 2019 року, загальна вартість витрат на професійну правничу допомогу надану АО «МІТРАС» у період із 28 січня по 11 липня 2019 року замовнику ОСОБА_2 складає - 18 000,00 грн.

Крім того, згідно з квитанціями від 03 липня 2019 року № 18, від 02 липня 2019 року № 0.0.1398167476.1 ОСОБА_2 сплатила на користь АО «МІТРАС», за надання правової допомоги, гонорар у розмірі - 18 000,00 грн (3 150,00 грн + 14 850,00 грн).

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Враховуючи те, що заява представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про розподіл судових витрат на правничу допомогу у розмірі 18 000,00 грн направлена на адресу ОСОБА_1 10 липня 2019 року, і станом на день розгляду цієї справи у суді апеляційної інстанції, від ОСОБА_1 не надходило клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, Верховний Суд дійшов висновку про стягнення з позивача на користь відповідача 18 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Ураховуючи надані ОСОБА_2 докази на підтвердження понесених нею витрат на професійну правничу допомогу адвоката у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, наявність підтвердження відправлення на адресу ОСОБА_1 копії заяви про ухвалення додаткового рішення про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, що підтверджується приєднаним до заяви фіскальним чеком, та відсутність поданого ОСОБА_1 клопотання про зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги адвоката, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 18 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Таким чином, ухвала Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 року підлягає скасуванню.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 3 640,00 грн.

Керуючись статтями 141 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року скасувати, рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2018 року залишити в силі.

Ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 квітня 2020 року скасувати.

Заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 18 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 3 640,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко