Постанова
Іменем України
04 березня 2020 року
м. Київ
справа № 520/4209/15-ц
провадження № 61-48395св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Одеська міська рада,
відповідачі: Комунальне підприємство «Домоуправління № 18», ОСОБА_1 ,
третя особа - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Одеси від 02 липня 2015 року у складі судді Петренка В. С. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 06 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Кононенко Н. А., Цюри Т.В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У березні 2015 року Одеська міська рада звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Домоуправління № 18» (далі - КП «Домоуправління № 18»), ОСОБА_1 , третя особа - Департамент комунальної власності Одеської міської ради, про визнання недійсним договору найму, посилаючись на те, що 24 квітня 2014 року між КП «Домоуправління № 18» та ОСОБА_1 було укладено договір найму жилого приміщення АДРЕСА_4 . Вказаний договір було укладено на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 15 серпня 2013 року № 324 «Про впорядкування діяльності КП «Домоуправління № 18», яким житлові будинки за переліком, зокрема будинок АДРЕСА_4 , віднесено до державного житлового фонду, в якому дозволяється приватизація житлових приміщень відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». При цьому єдиною підставою для вселення в жиле приміщення будинку державного житлового фонду є ордер, який видається на підставі рішення виконавчого комітету відповідної ради, однак таке рішення виконавчим комітетом Одеської міської ради не приймалося та ордер не видавався. Відповідач ОСОБА_1 не проживав у спірному приміщенні та не вселявся до нього і комунальних послуг не оплачував, тому укладений між відповідачами договір найму суперечить вимогам статей 51 58 61 62 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) та рішенню виконавчого комітету Одеської міської ради від 15 серпня 2013 року № 324, у преамбулі якого зазначено, що воно прийнято, зокрема з метою залучення громадян до участі в утриманні та збереженні існуючого житла, беручи до уваги той факт, що громадяни мешкають в жилих приміщеннях, віднесених до фонду житла для тимчасового проживання, дуже тривалий час. Враховуючи викладене, Одеська міська рада просила визнати недійсним укладений між відповідачами договір найму жилого приміщення від 24 квітня 2014 року № 316 та встановити порядок виконання рішення шляхом зняття з реєстрації ОСОБА_1 за адресою:
АДРЕСА_4. КП «Домоуправління № 18 » подало до суду заяву, в якій визнало позов Одеської міської ради в частині вимог про недійсність договору найму жилого приміщення № 316, укладеного 24 квітня 2014 року між ним та ОСОБА_1 , а інші позовні вимоги просило вирішити на розсуд суду.
Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 02 липня 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним договір найму жилого приміщення від 24 квітня 2014 року № 316, укладений між КП «Домоуправління №18» та ОСОБА_1 . Встановлено порядок виконання цього рішення суду, відповідно до якого, у разі набрання ним законної сили, це рішення є підставою для Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області зняти ОСОБА_1 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_4 .
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір найму жилого приміщення від 24 квітня 2014 року № 316 було укладено за відсутності ордера, який є єдиною підставою для вселення. ОСОБА_1 не проживав у спірному приміщенні, не вселявся до нього і комунальних послуг не оплачував. З огляду на встановлені обставини та враховуючи часткове визнання позовних вимог КП «Домоуправління № 18», суд дійшов висновку, що оспорюваний договір є недійсними в силу частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) як такий, що укладений з порушенням вимог статей 51 58 61 ЖК Української РСР, а також суперечить рішенню виконавчого комітету Одеської міської ради від 15 серпня 2013 року № 324 «Про впорядкування діяльності КП «Домоуправління № 18». Одеська міська рада є належним позивачем в цій справі, оскільки оспорюваний договір найму жилого приміщення порушує її права та інтереси щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами комунальної власності. Враховуючи, що укладений між відповідачами договір найму став підставою для реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_4 , то на підставі статті 217 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), суд встановив порядок виконання цього рішення суду.
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 06 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Київського районного суду міста Одеси від 02 липня 2015 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Київського районного суду міста Одеси від 02 липня 2015 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 06 листопада 2018 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили у повному обсязі доказів і не звернули уваги на те, що рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 15 серпня 2013 року № 324 «Про впорядкування діяльності КП «Домоуправління № 18» не є актом цивільного законодавства, а ЖК Української РСР набрав чинності раніше, ніж ЦК України, тому невідповідність оспорюваного договору найму жилого приміщення рішенню органу місцевого самоврядування та нормам ЖК Української РСР не може бути підставою для визнання цього договору недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України. Також суди не врахували, що ордер на жиле приміщення є дійсним протягом тридцяти днів і при вселенні здається до житлово-експлуатаційної контори, а за її відсутності - відповідному підприємству, установі або організації, тому він не мав можливості надати такий ордер як доказ. Суди не з`ясували, чи видавався зазначений ордер, і не витребували його у позивача та третьої особи. Він не був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції. Крім того, розгляд справи мав відбуватися за участю органів опіки та піклування, оскільки у квартирі АДРЕСА_4 разом з ним була зареєстрована його малолітня донька - ОСОБА_2 , 2006 року народження.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Одеси та зупинено дію рішення Київського районного суду міста Одеси від 02 липня 2015 року до закінчення касаційного провадження у справі.
03 травня 2019 року справа № 520/4209/15-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
За положеннями статей 626 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 759 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
За договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом (частини перша, друга статті 810 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За положеннями статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Судами встановлено, що згідно з пунктом 1 рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 15 серпня 2013 року № 324 «Про впорядкування діяльності КП «Домоуправління № 18» житлові будинки, зазначені у додатку 1 до цього рішення, зокрема будинок АДРЕСА_4 , було віднесено до державного житлового фонду, в якому дозволяється проведення приватизації жилих приміщень відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
В преамбулі вказаного рішення зазначено, що воно прийнято з метою створення умов для реалізації громадянами права на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла з урахуванням того, що громадяни мешкають в жилих приміщеннях, віднесених рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 19 березня 2009 року № 207 до фонду житла для тимчасового проживання, дуже тривалий час, що фактично не дає можливості органам місцевого самоврядування міста Одеси використовувати ці приміщення в якості фонду житла для тимчасового проживання.
Відповідно до підпункту 3.1 пункту 3 рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 15 серпня 2013 року № 324 КП «Домоуправління №18» доручено в шестимісячний термін провести заходи з підготовки документів відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а саме укладення договорів найму жилих приміщень у житлових будинках, зазначених у додатку 1 до цього рішення, зокрема в будинку АДРЕСА_4 .
На підставі вищевказаного рішення 24 квітня 2014 року між КП «Домоуправління № 18» та ОСОБА_1 було укладено договір найму жилого приміщення АДРЕСА_4 .
Згідно з довідкою (випискою з будинкової книги про склад сім`ї та прописку) КП «Домоуправління №18» від 15 січня 2015 року ОСОБА_1 з 16 травня 2014 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 .
За актом від 16 січня 2015 року, складеним комісією КП «Домоуправління №18», встановлено, що ОСОБА_1 не проживав у кімнатах АДРЕСА_4 , оскільки його вселенню перешкоджали постійні мешканці цієї квартири - сім`я ОСОБА_4.
Комунальні послуги за особовим рахунком ОСОБА_1 також не сплачував, станом на 31 грудня 2014 року в нього утворилася заборгованість в розмірі 1 983,88 грн.
Звертаючись до суду з цим позовом, Одеська міська рада посилалася на те, що укладений між відповідачами договір найму суперечить вимогам статей 51 58 61 62 ЖК Української РСР та рішенню виконавчого комітету Одеської міської ради від 15 серпня 2013 року № 324, оскільки єдиною підставою для вселення в жиле приміщення будинку державного житлового фонду є ордер, який видається на підставі рішення виконавчого комітету відповідної ради, однак таке рішення виконавчим комітетом Одеської міської ради не приймалося та ордер не видавався.
Відповідно до статті 51 ЖК Української РСР жилі приміщення в будинках житлового фонду місцевих Рад народних депутатів надаються громадянам виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів за участю громадської комісії з житлових питань, створюваної при виконавчому комітеті з депутатів Рад, представників громадських організацій, трудових колективів.
На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення (частини перша, друга статті 58 ЖК Української РСР).
Згідно з частинами першою, другою статті 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.
Суди при розгляді справи встановили, що договір найму жилого приміщення від 24 квітня 2014 року № 316 було укладено між відповідачами за відсутності ордера, який відповідно до частини першої статті 58, частини першої статті 61 ЖК Української РСР є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення та укладення договору найму.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 826/4766/17 (провадження № 11-1290апп18) зроблено висновок про те, що у випадку невидачі особі, якій на підставі рішення уповноваженого органу було надане жиле приміщення для поліпшення житлових умов, ордера ця особа не може використовувати вказане жиле приміщення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що договір найму жилого приміщення від 24 квітня 2014 року № 316 було укладено між відповідачами за відсутності ордера на це жиле приміщення, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що порушене право позивача підлягає захисту шляхом визнання вказаного договору недійсним на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, оскільки він укладений з порушенням вимог частини першої статті 61 ЖК Української РСР.
Доводи касаційної скарги про те, що ЖК Української РСР набрав чинності раніше, ніж ЦК України, тому невідповідність оспорюваного договору найму жилого приміщення нормам ЖК Української РСР не може бути підставою для визнання його недійсним за частиною першою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України, є неспроможними, оскільки згідно з пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 01 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Відповідно до частини першої статті 3 ЖК Української РСР житлові відносини в Українській РСР регулюються Основами житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік та видаваними відповідно до них іншими актами житлового законодавства Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами житлового законодавства Української РСР.
До відносин, що випливають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках застосовуються також правила цивільного законодавства Союзу РСР і Української РСР (стаття 62 ЖК Української РСР).
За змістом статті 9 ЦК України в ній передбачена можливість субсидіарного застосування норм цивільного законодавства до врегулювання не лише цивільних (особистих немайнових та майнових), а й інших відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Такий підхід зумовлено тим, що ЦК України є кодексом приватного права і йому відводиться головна роль у законодавстві, що регулює приватні відносини.
Наведений висновок ґрунтується і на положеннях статті 62 ЖК Української РСР, в якій йдеться про те, що до відносин, які випливають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках застосовуються також правила цивільного законодавства.
Як роз`яснено в абзаці першому пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Наприклад, правила Цивільного кодексу про строки давності застосовуються в позовах про визнання недійсним договору найму жилого приміщення і виселення в зв`язку з цим; правила статті 48 Закону України «Про власність» - при розгляді вимог наймача про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням.
Зважаючи на викладене, оскільки правовідносини між сторонами в цій справі виникли з часу укладенняміж відповідачами договору найму жилого приміщення від 24 квітня 2014 року, тобто після 01 січня 2004 року, то до спірних правовідносин щодо визнання оспорюваного договору недійсним підлягають застосуванню положення ЦК України.
Посилання заявника на те, що договір найму жилого приміщення від 24 квітня 2014 року № 316 не суперечить рішенню виконавчого комітету Одеської міської ради від 15 серпня 2013 року № 324 «Про впорядкування діяльності КП «Домоуправління № 18», не заслуговують на увагу, оскільки судами було встановлено, що зазначене рішення органу місцевого самоврядування прийнято з метою створення умов для реалізації прав громадянами, що мешкають в жилих приміщеннях, віднесених рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 19 березня 2009 року № 207 до фонду житла для тимчасового проживання, дуже тривалий час. Однак ОСОБА_1 ніколи не проживав у спірному приміщенні, не вселявся до нього і комунальні послуги не сплачував. Тому вказане рішення виконавчого комітету на нього не поширюється.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не з`ясували, чи видавався ордер на жиле приміщенняі не витребували його у позивача та третьої особи, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до частин першої-третьої статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідні положення містяться і в частинах першій-третій статті 12 чинного ЦПК України.
Частинами першою, другою статті 11 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Відповідні положення містяться і в частинах першій, третій статті 13 чинного ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 137 ЦПК України 2004 року у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов`язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. Відповідні положення містяться і в частині першій статті 84 чинного ЦПК України.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Таким чином, диспозитивність цивільного судочинства унеможливлює витребування доказів за ініціативою суду, а відповідач ОСОБА_1 своїми правами щодо предмета спору, в тому числі щодо витребування доказів в судах першої та апеляційної інстанцій, не скористався.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 ЦПК України 2004 року та статтями 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи заявника про те, що визнання договору найму жилого приміщення недійсним має наслідком припинення права власності, набутого у процесі приватизації на підставі цього договору, не заслуговують на увагу, оскільки такі обставини не були предметом розгляду в судах попередніх інстанцій і судами не оцінювалися. Враховуючи положення вищенаведеної статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Крім того, в касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначив, що він був позбавлений власності без судового рішення згідно з наказом Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» № 41-К від 03 листопада 2017 року. Тобто вказані обставини перебувають поза межами підстав і предмета позову в цій справі.
Посилання заявника на те, що він не був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до абзаців першого, другого, четвертого, п`ятого частини п`ятої статті 74 ЦПК України 2004 року судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. У разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх адреси, судова повістка надсилається: фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою, вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.
Згідно з довідкою відділу адресно-довідкової роботи Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області від 02 квітня 2015 року ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 .
За вищевказаною адресою судом першої інстанції направлялися ОСОБА_1 судові повістки про розгляд справи 02 червня 2015 року та 02 липня 2015 року, однак вони були повернуті до суду з відмітками «не проживає». Інших адрес для направлення судових повісток ОСОБА_1 матеріали справи не містять.
Враховуючи викладене, відсутні підстави вважати, що відповідач ОСОБА_1 не був належним чином повідомлений про розгляд цієї справи судом першої інстанції.
Крім того, ОСОБА_1 брав участь через свого представника в розгляді справи в суді апеляційної інстанції, тобто його процесуальні права у справі були дотримані.
Аргументи касаційної скарги про те, що розгляд справи мав відбуватися за участю органів опіки та піклування, оскільки у квартирі АДРЕСА_4 була зареєстрована малолітня ОСОБА_2 , 2006 року народження, є безпідставними з огляду на те, що за довідкою (випискою з будинкової книги про склад сім`ї та прописку) КП «Домоуправління №18» від 15 січня 2015 року у спірному житловому приміщенні був зареєстрований лише ОСОБА_1 .
Крім того, обставини щодо реєстрації у спірному житловому приміщенні членів сім`ї ОСОБА_1 , а саме дружини - ОСОБА_3 та малолітньої доньки - ОСОБА_2 не були предметом судового розгляду, а оскаржуваними судовими рішеннями питання про їх права та обов`язки не вирішувалося.
Статтею 217 ЦПК України ЦПК України 2004 року передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
Зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (абзац третій частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).
Оскільки оспорюваний договір найму став підставою для реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_4 , то судове рішення про визнання цього договору недійсним є підставою для зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_1 за вказаною адресою.
Статтею 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено повноваження органів реєстрації та державних органів у сфері реєстрації фізичних осіб.
Відповідно до абзаців першого, третього частини першої статті 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» орган реєстрації здійснює реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Згідно з пунктом 1.3 Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 листопада 2012 року № 1077, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 грудня 2012 року за № 2109/22421, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та ухвалення рішення судом першої інстанції (далі - Порядок № 1077), реєстрація/зняття з реєстрації місця проживання/перебування здійснюється управліннями, відділами (секторами) Державної міграційної служби України в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення у день подання особою документів. Реєстрація місця проживання особи може бути здійснена з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання.
За таких обставин у зв`язку з визнанням недійсним укладеного між відповідачами договору найму жилого приміщення від 24 квітня 2014 року № 316 суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визначення порядку виконання рішення суду і зазначив, що воно є підставою для Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області зняти ОСОБА_1 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_4 .
При цьому незалучення до участі у справі Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки питання про права та обов`язки саме Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області зазначеними судовими рішеннями не вирішувалися і його повноваження щодо реєстрації та зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб на час виникнення спірних правовідносин та ухвалення рішення судом першої інстанції було визначено вищенаведеними нормами Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та Порядком № 1077.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки дія рішення Київського районного суду міста Одеси від 02 липня 2015 року була зупинена ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2018 року, то у зв`язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його дію.
Керуючись статтями 400 401 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду міста Одеси від 02 липня 2015 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 06 листопада 2018 року залишити без змін.
Поновити дію рішення Київського районного суду міста Одеси від 02 липня 2015 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов