№ 520/5147/19

ф

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 520/5147/19

адміністративне провадження № К/9901/34903/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №520/5147/19

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Харківського районного відділу (з обслуговування Харківського району та міста Люботин) Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Головного управління Національної поліції в Харківській області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Міністерство внутрішніх справ України,

про визнання незаконним звільнення, скасування наказу, поновлення на посаді, визнання дій незаконними і зобов`язання вчинити дії, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу і моральної шкоди,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 6 серпня 2019 року (прийняте у складі: головуючого судді Сагайдака В.В.).

і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2019 року (прийняту у складі: головуючого судді Калиновського В.А., суддів Сіренко О.І., Кононенко З.О.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у травні 2019 року звернувся з адміністративним позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (далі - «ГУ МВС України в Харківській області»; «відповідач-1»), Харківського районного відділу (з обслуговування Харківського району та міста Люботин) Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (далі - «Харківський РВ ГУ МВС в Харківській області»; «відповідач-2»), Головного управління Національної поліції в Харківській області (далі - «ГУ НП в Харківській області»; «відповідач-3»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Міністерство внутрішніх справ України (далі - «МВС України»), в якому просив:

- визнати незаконним звільнення дільничного інспектора міліції СДІМ відділу міліції (місто Люботин) Харківського РВ (з обслуговування Харківського району та міста Люботин) старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 /М-131385/ з 22 квітня 2019 року у запас Збройних Сил за пунктом 64 "г" (скорочення штатів) та скасувати наказ ГУ МВС України в Харківській області від 19 квітня 2019 року №81 о/с про звільнення ОСОБА_1 ;

- поновити позивача на посаді дільничного інспектора міліції СДІМ відділу міліції (місто Люботин) Харківського РВ (з обслуговування Харківського району та міста Люботин) ГУ МВС України в Харківській області;

- зобов`язати ГУ МВС України в Харківській області та ГУ НП в Харківській області запропонувати ОСОБА_1 посаду поліцейського відповідно до номенклатури посад, що затверджена МВС України, та, враховуючи бажання позивача проходити службу в органах поліції, на виконання вимог пунктів 9, 12, 13 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" від 2 липня 2015 року №580-VІІІ видати наказ про призначення ОСОБА_1 на посаду поліцейського в органах поліції, а саме: ГУ МВС України в Харківській області шляхом видання наказу про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ у зв`язку з переходом у встановленому порядку на службу до органів Національної поліції на запропоновану та погоджену посаду, а ГУ НП в Харківській області шляхом видання наказу про призначення ОСОБА_1 на конкретну посаду поліцейського в органах Національної поліції;

- визнати незаконними дії відповідачів 1 і 2 щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за час перебування в трудових відносинах;

- стягнути з Харківського РВ ГУ МВС в Харківській області на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 22 квітня 2019 року до 27 травня 2019 року в розмірі: 13589,40 грн, але не менше суми на дату ухвалення остаточного рішення суду;

- стягнути з відповідачів 1 і 2 на користь ОСОБА_1 150228 грн відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що прийнявши наказ про звільнення від 19 квітня 2019 року ГУ МВС України в Харківській області вкотре порушило процедуру звільнення, оскільки не запропонувало ОСОБА_1 жодної посади в органах поліції, не з`ясувало можливості його подальшого використання на службі, незважаючи на те, що позивача вже двічі було поновлено на роботі судами (справи №820/11676/15 і №520/8486/18), проте відповідач-1 утретє звільнив ОСОБА_1 з тих же підстав і обставин, які були визнані судами у вказаних справах незаконними.

Вказує, що його попередні поновлення на посадах були формальними і з вини роботодавця позивач не міг приступити до роботи, а роботодавець не виплачував йому грошового забезпечення з 6 листопада 2015 року. ОСОБА_1 також зауважує, що ухвалені судами рішення у справах №820/11676/15 і №520/8486/18 не мали наслідком ефективний захист його прав, відповідачі зловживають своїми дискреційними повноваженнями, а тому вважає, що у справі, яка розглядається, необхідно задовольнити його вимоги про зобов`язання відповідачів 1 і 3 запропонувати йому посаду поліцейського і видати наказ про призначення на таку посаду. Відтак позивач також вважає, що оскільки його третє звільнення є незаконним, то він має право на оплату вимушеного прогулу за період з 22 квітня 2019 року (дата звільнення) до 27 травня 2019 року (дата подання позову), але не менше суми на дату ухвалення остаточного судового рішення.

Окрім іншого, ОСОБА_1 просить стягнути на його користь моральну шкоду, яку обґрунтовує тим, що з 6 листопада 2015 року перебуває у невизначеному стані щодо своєї трудової діяльності, не має повноцінної можливості заробляти на життя, за цей період втратив зв`язок з колегами, можливість набуття досвіду роботи, право на присвоєння чергових звань, а відсутність заробітку значно вплинуло на його сім`ю, яку він як батько двох малолітніх дітей не може в повній мірі забезпечити. Відтак зауважує, що відновлення цих відносин потребує значних зусиль і вказане спричиняє йому та його сім`ї значні душевні страждання і переживання.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 6 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2019 року, позов задовольнив частково: визнав незаконними дії відповідачів 1 і 2 щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період роботи з моменту поновлення до 22 квітня 2019 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Судові рішення мотивовані тим, що наказом від 11 лютого 2019 року ОСОБА_1 поновлено на роботі з 17 серпня 2018 року на виконання судового рішення у справі №520/8684/18. Так, суди враховували, що листами від 12 лютого 2019 року і 25 березня 2019 року відповідач-1 повідомив позивача про можливість прийняття на службу в поліцію за результатами конкурсу і запропонував прибути до ліквідаційної комісії у найкоротший термін для вирішення питання трудових відносин та ознайомлення з вакансіями, наданими відповідним центром зайнятості. Проте, у судовому засіданні позивач вказав, що листи отримував, однак оскільки йому не було надано робочого місця, не визначено його посадові обов`язки, то ОСОБА_1 вирішив не з`являтися до ліквідаційної комісії відповідача-1. Крім того, позивач пояснив, що трудову книжку він отримав у 2015 році і більше не надавав її роботодавцю. З огляду на вказане, суди дійшли висновку, що ГУ МВС України в Харківській області здійснено усі дії на відновлення прав позивача, однак відповідач-1 позбавлений можливості самостійно, без участі позивача, приймати рішення щодо його працевлаштування. Відтак відповідач-1 у цьому випадку виконав рішення суду у справі №520/8684/18 і поновив ОСОБА_1 на посаді, однак і у позивача є обов`язки, окрім прав, які, в свою чергу, ОСОБА_1 не виконав. Посилаючись на зазначені обставини, суди відмовили у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним звільнення, скасування наказу про звільнення і поновлення позивача на посаді.

Щодо вимог про виплату грошового забезпечення, то суди її задовольнили, оскільки встановили, що наказом від 11 лютого 2019 року ОСОБА_1 поновлено на роботі, а з 22 квітня 2019 року - звільнено, а отже протягом цього часу він перебував у трудових відносинах і має право на отримання грошового забезпечення.

Стосовно вимог про зобов`язання запропонувати посаду поліцейського та видати відповідні накази, то суди дійшли висновку, що вчинення цих дій належить до дискреційних повноважень відповідачів, тому суд не може приймати рішення замість них.

У частині вимог про стягнення моральної шкоди суди зазначили, що позивач не подав будь-яких доказів того, що оскаржувані дії відповідачів будь-яким чином призвели до моральних страждань і втрати нормальних життєвих зв`язків, а самого лише посилання на протиправність дій суб`єкта владних повноважень не достатньо для прийняття рішення про відшкодування шкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 6 серпня 2019 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити у цій частині нову постанову про задоволення позовних вимог, а саме:

- визнати незаконним звільнення ОСОБА_1 і скасувати наказ про звільнення від 19 квітня 2019 року №81 о/с, поновити його на раніше займаній посаді;

- зобов`язати відповідачів 1 і 3 запропонувати йому посаду поліцейського і видати відповідні накази;

- стягнути з відповідача-2 на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 22 квітня 2019 року до 27 травня 2019 року в розмірі: 13589,40 грн, але не менше суми на дату ухвалення остаточного рішення суду;

- стягнути з відповідачів 1 і 2 на користь ОСОБА_1 150228 грн відшкодування моральної шкоди.

Також скаржник просить зазначити у постанові суду касаційної інстанції про звернення до негайного виконання судового рішення про стягнення всієї суми грошового забезпечення в порядку частини другої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»).

ОСОБА_1 вказує на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права та наводить такі доводи:

- у порушення вимог частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України») одночасно з попередженням про звільнення ГУ МВС України в Харківській області не запропонувало ОСОБА_1 іншу роботу за відповідною професією та спеціальністю, а саме: відповідні посади в органах поліції, незважаючи на те, що 22 жовтня 2015 року позивач подав рапорт, в якому просив зарахувати до органів Національної поліції України. Також відповідач-1 всупереч вимог пункту 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року №114 (далі - «Положення №114») не перевірив можливості подальшого використання ОСОБА_1 на службі;

- скаржник не погоджується з висновками судів щодо дискреційних повноважень відповідачів, оскільки враховуючи те, що його було перший раз звільнено під час відпустки по догляду за дитиною, а суди визнали перше і друге його звільнення протиправними, то позовна вимога щодо працевлаштування є належним способом захисту порушених прав ОСОБА_1 в силу статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року;

- суди не навели жодних мотивів відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 22 квітня до 25 листопада 2019 року (дата постанови суду апеляційної інстанції), тоді як ОСОБА_1 стверджує, що має право на отримання відповідної суми в силу частини першої статті 43 Конституції України і частини п`ятої статті 97 КЗпП України;

- вказує, що суди, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, не застосували статтю 237-1 КЗпП України і не надали оцінки його доводам щодо заподіяної моральної шкоди (доводи касаційної скарги в цій частині аналогічні доводам позовної зави);

- звертає увагу на порушення правил самовідводу під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, оскільки суддя Сіренко О.І., яка була у складі колегії, що ухвалила оскаржувану у цій справі постанову, також брала участь у розгляді справи №820/11676/15 (про перше звільнення) і заявила у зазначеній справі самовідвід. Заява цієї судді, як і інших суддів була мотивована тим, що позивач є чоловіком ОСОБА_1 , яка деякий час була помічником судді Харківського апеляційного адміністративного суду Спаскіна О.А. (головуючий суддя у справі №820/11676/15) і станом на момент розгляду заяв про самовідвід була працівником вказаного суду. З огляду на викладене, скаржник вважає, що суддя ОСОБА_2 повинна була заявити самовідвід у справі №520/5147/19, проте цього не зробила, що підриває справедливість судового розгляду.

ГУ МВС України в Харківській області у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення і вказує на те, що:

- позивач неодноразово звертався до суду з одними й тими самими позовними вимогами, які вже були вирішені, зокрема у справі №520/8684/18;

- з 11 лютого 2019 року до 19.04.2019 ОСОБА_1 на службі був відсутній, а отже підстав для виплати йому грошового забезпечення за цей час немає;

- органи міліції були ліквідовані, а тому позивач для прийняття на службу в поліцію має пройти відповідний конкурс.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач проходив службу в органах внутрішніх справ з 2 квітня 2007 року і наказом ГУ МВС України в Харківській області від 26 червня 2013 року №228 о/с призначений на посаду дільничного інспектора міліції СДІМ відділу міліції (місто Люботин).

Згідно наказу відповідача-1 від 23 грудня 2014 року №601 о/с на підставі медичної довідки з 23 грудня 2014 року до 27 листопада 2015 року перебував у відпустці по догляду за дитиною.

Наказом ГУ МВС України в Харківській області від 5 листопада 2015 року №594 о/с відповідно до пункту 64 "г" Положення №114 ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ у запас через скорочення штатів з 6 листопада 2015 року.

Не погоджуючись з цим наказом про звільнення позивач звернувся до суду.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2016 року у справі №820/11676/15 позов ОСОБА_1 задоволено частково: скасовано оскаржуваний наказ ГУ МВС України в Харківській області від 5 листопада 2015 року №594 о/с; поновлено позивача на посаді дільничного інспектора міліції СДІМ відділу міліції (м. Люботин) Харківського РВ ГУ МВС України в Харківській області. В частині поновлення постанову суду звернуто до негайного виконання. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 15 листопада 2016 року апеляційні скарги ГУ МВС України в Харківській області, МВС України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2016 року у справі №820/11676/15 залишив без задоволення, тоді як апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково: скасував постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2016 року в частині відмови в задоволенні адміністративного позову про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу і ухвалив у цій частині нову постанову про стягнення з ГУ МВС України в Харківській області на користь позивача грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в розмірі: 2364,57 грн.

В іншій частині постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2016 року залишено без змін.

Вказані судові рішення у справі №820/11676/15 переглядалися у касаційному порядку і постановою Верховного Суду від 31 липня 2019 року залишені без змін.

На виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2016 року Голова ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області видав наказ від 7 червня 2016 року №15 о/с про поновлення ОСОБА_1 на посаді дільничного інспектора міліції СДІМ відділу міліції (місто Люботин) Харківського РВ ГУ МВС України в Харківській області з 6 листопада 2015 року, що підтверджується записом в послужному списку позивача.

У подальшому, листом ГУ МВС України в Харківській області №4008/119/12/01-2018 від 14 червня 2018 року ОСОБА_1 повідомлено, що Закон України "Про міліцію" та наказ МВС України від 31 жовтня 2007 року №499 втратили чинність, тому відсутні нормативні акти щодо регулювання службової діяльності позивача і нарахування йому грошового забезпечення. Крім того, зазначено, що функціональні обов`язки ОСОБА_1 , його робоче, місце та графік роботи не можуть існувати у ліквідованому органі. Відтак відсутність посад, які заміщуються особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ у ліквідованому ГУ МВС України, унеможливлює подальше використання ОСОБА_1 на службі в органах внутрішніх справ.

У зв`язку з цим позивача попереджено про подальше звільнення через скорочення штатів і запропоновано йому вирішити питання звільнення за підставою - звільнення з органів внутрішніх справ за пунктом 64 "з" у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші органи через проходження ОСОБА_1 конкурсу на заміщення вакантних посад поліцейських у будь-якому регіоні України.

Позивач 26 червня 2018 року звернувся з заявою до Голови ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області, в якій просив: розглянути рапорт від 22 жовтня 2015 року про можливість розгляду ОСОБА_1 як кандидата на посаду поліцейського відповідно до Закону України "Про Національну поліцію" та рапорт від 13 липня 2016 року про бажання проходити службу в поліції, отриманий ГУ МВС України в Харківській області 14 липня 2016 року; повторно розглянути по суті заяви позивача від 13 липня 2016 року та від 28 листопада 2016 року; враховуючи бажання ОСОБА_1 проходити службу в органах поліції, запропонувати відповідну посаду поліцейського відповідно до номенклатури посад, що затверджена МВС України; на виконання вимог пунктів 9, 12, 13 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" від 2 липня 2015 року №580-УІІІ видати наказ про призначення ОСОБА_1 на посаду поліцейського в органах поліції; виплатити грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 7 червня 2016 року до фактичного працевлаштування, а також виконати обов`язок щодо сплати податків і обов`язкових платежів із заробітної плати.

Від ГУ МВС в Харківській області 25 липня 2018 року надійшла відповідь, в якій позивача повідомлено, що ГУ НП в Харківській області оголошено конкурс на заміщення вакантних посад у підрозділах ГУ НП в Харківській області, а після повної ліквідації ГУ МВС України в Харківській області ОСОБА_1 буде звільнено через скорочення штатів.

Також 27 липня 2018 року ГУ МВС в Харківській області листом повідомило позивача про те, що органи Національної поліції України не є правонаступниками органів міліції.

Крім того, ОСОБА_1 поінформовано, що його рапорт від 22 жовтня 2015 року стосовно зарахування до Національної поліції містив інформаційний характер, а звернення позивача від 13 липня і 28 листопада 2016 року не мають підстав для їх розгляду. Також зазначено, що підстав для нарахування грошового забезпечення немає і поінформовано про подальше скорочення у разі повної ліквідації ГУ МВСУ в Харківській області.

Голова Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області 17 серпня 2018 року повідомив позивача листом про те, що 17 серпня 2018 року згідно витягу із наказу відповідача-1 №73 о/с ОСОБА_1 звільнено згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України та відповідно до пункту 64 "г" (через скорочення штатів) Положення №114.

Так, ОСОБА_1 направлено витяг з наказу ГУ МВС України в Харківській області від 17 серпня 2018 року №73 о/с, відповідно до якого його звільнено у запас Збройних Сил України з 17 серпня 2018 року. Підстава: наказ МВС України від 6 листопада 2015 року №1388.

Позивач, не погоджуючись з підставами та процедурою його звільнення, знову звернувся до суду.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23 січня 2019 року у справі №520/8684/18, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2019 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково:

- скасовано наказ ГУ МВС України в Харківській області від 17 серпня 2018 року №73 о/с про звільнення;

- зобов`язано відповідача-1 розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 від 22 жовтня 2015 року з прийняттям відповідного рішення;

- поновлено позивача на посаді дільничного інспектора міліції СДІМ відділу міліції (місто Люботин) Харківського РВ ГУ МВС України в Харківській області;

- стягнуто з ГУ МВС України в Харківській області (в особі Ліквідаційної комісії) на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 17 серпня 2018 року до 23 січня 2019 року.

Звернуто до негайного виконання рішення суду в частині поновлення і стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вказані судові рішення були предметом перегляду в суді касаційної інстанції і Верховний Суд постановою від 24 вересня 2019 року їх скасував в частині стягнення з ГУ МВС в Харківській області на користь ОСОБА_1 грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 17 серпня 2018 року до 23 січня 2019 року та направив справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення судами конкретної суми вимушеного прогулу за вказаний період, на яку має право позивач. В іншій частині вказані судові рішення були залишені без змін.

На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23 січня 2019 року позивача було поновлено на посаді з 17 серпня 2018 року згідно наказу №79 о/с від 11 лютого 2019 року.

Листом від 12 лютого 2019 року відповідач-1 повідомив ОСОБА_1 , що вирішення питання стосовно проходження служби в ГУ НП в Харківській області відповідно до пунктів 9, 12 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" здійснювалося у проміжок часу з 6 серпня до 6 листопада 2015 року, а тому станом на день формування цього листа неможливо вирішити питання щодо проходження служби позивачем відповідно до вказаних норм. У зв`язку з викладеним, після повної ліквідації ГУ МВС України в Харківській області ОСОБА_1 буде звільнено через скорочення штатів відповідно до статті 49-2 КЗпП України та Положення №114.

Вказаний лист позивач отримав 22 лютого 2019 року.

Листом від 25 березня 2019 року позивачу запропоновано прибути до ліквідаційної комісії у найкоротший термін для вирішення питання трудових відносин та ознайомлення з вакансіями наданими центром зайнятості, про що повідомити ліквідаційну комісію до 8 квітня 2019 року.

Зазначений лист отримано позивачем 1 квітня 2019 року.

Листом від 22 квітня 2019 року позивача поінформовано, що наказом від 19 квітня 2019 року №81 о/с позивач звільнений з органів внутрішніх справ з 22 квітня 2019 року (а.с.42).

Не погоджуючись із зазначеним наказом ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно пункту 1 Розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» 2 липня 2015 року №580-VIII цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування, крім:

1) пунктів 1, 2, 3, 7-13, 15, 17-18 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування;

2) частини сьомої статті 15 та частини п`ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2017 року.

Пункт 8 Прикінцевих та перехідних положення Закону України «Про Національну поліцію» передбачає, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Пункт 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» визначає, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Приписами підпункту «г» пункту 64 Положення №114 передбачено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Абзацом першим пункту 24 цього ж Положення визначено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік.

Статтею 235 КЗпП України закріплено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР) визначено право на ефективний засіб юридичного захисту: кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Згідно статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до КАС України, зокрема до Глави 2 «Касаційне провадження» Розділу ІІІ «Перегляд судових рішень».

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга подана ОСОБА_1 до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Згідно частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на викладене, Верховний Суд зауважує, що касаційний перегляд оскаржуваних судових рішень у цій справі здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги на підставі фактичних обставин справи, що були встановлені судами у цій справі, а також у справах №820/11676/15 і №520/8684/18 за позовом ОСОБА_1 .

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо кожної з її вимог, чіткий перелік яких викладений позивачем у прохальній частині касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.

Щодо вимог касаційної скарги про визнання незаконним звільнення ОСОБА_1 , скасування наказу про звільнення від 19 квітня 2019 року №81 о/с і поновлення на раніше займаній посаді

Верховний Суд, аналізуючи приписи пункту 9 Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про національну поліцію», зауважує, що працівнику міліції, який виявив бажання проходити службу в поліції, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону, гарантоване право бути прийнятим на службу до поліції за умови його відповідності вимогам до поліцейських та надання згоди на призначення на таку посаду, або у разі успішного проходження конкурсу.

Водночас надання згоди працівником міліції на призначення на посаду в органі поліції неможливе без його обізнаності із переліком усіх наявних вакантних посад у такому органі.

Тобто наданню згоди повинна передувати пропозиція щодо призначення на відповідну посаду, а саме - ініціатива керівництва, оскільки згода особи, по своїй суті, є відповіддю на цю ініціативу, а наслідком такої згоди є призначення особи на посаду відповідно до узгодженої пропозиції. Отже, особа, попереджена про звільнення внаслідок скорочення штатів, у протилежному випадку не має можливості виявити ініціативу, а своє волевиявлення здійснює шляхом згоди на ініціативу керівництва.

Така ініціатива є обов`язковою, оскільки без неї не може бути встановлено наявності/відсутності можливості подальшого використання особи на службі відповідно до підпункту «г» пункту 64 Положення №114.

Отже, лише у разі, якщо особа відмовилася від усіх пропозицій щодо зайняття посад і не подала заяви (рапорту) про участь в конкурсі на зайняття посад, виникають підстави для застосування пункту 10 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» і звільнення особи за скороченням штатів.

Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі №803/3850/15, від 15 травня 2019 року №826/1584/16, від 24 вересня 2019 року у справі №520/8684/18.

З викладеного висновується, що при вирішенні питання щодо звільнення позивача через скорочення штатів наказом від 19 квітня 2019 року відповідач-1 зобов`язаний був розглянути можливість подальшого використання ОСОБА_1 на службі, оскільки такий порядок звільнення працівника міліції прямо передбачений пунктами 9-10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», чого ГУ МВС України в Харківській області зроблено не було.

Водночас пропозиція прибути до ліквідаційної комісії відповідача-1 для вирішення питання про подальші трудові відносини ОСОБА_3 з цим відповідачем, а також пропозиція ознайомитися з наявними вакансіями, наданими місцевим Центром зайнятості, не є пропонуванням переліку конкретних посад поліцейського у розумінні пунктів 9 - 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію». Це свідчить про те, що відповідач-1 вкотре не виконав свій обов`язок щодо пропонування позивачеві посад поліцейського і належного з`ясування можливості його подальшого використання на службі в органах поліції.

Крім того, у справі №520/8684/18 суди встановили, що ОСОБА_1 22 жовтня 2015 року звертався з рапортом щодо продовження служби в поліції (ці обставини не доказуються в силу частини четвертої статті 78 КАС України). Тобто позивач у такий спосіб виявив своє бажання проходити службу в поліції, як це передбачено пунктом 9 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію», до того ж у строк, встановлений цієї нормою.

За умов того, що факт виявлення ОСОБА_1 свого бажання проходити службу в поліції протягом трьох місяців з дня опублікування Закону України «Про Національну поліцію» встановлений судами, то відповідач-1 повинен був врахувати це волевиявлення, запропонувати позивачеві перелік посад в органах поліції і лише у разі відмови ОСОБА_1 від усіх запропонованих посад прийняти наказ про звільнення позивача за скороченням штатів.

З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно розтлумачили приписи пунктів 9 - 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію», а також порушили вимоги підпункту «г» пункту 64 Положення №114, а отже відповідач-1 порушив процедуру звільнення, тому наказ від 19 квітня 2019 року №81 о/с є протиправним і має бути скасований.

Щодо позовної вимоги про визнання незаконним звільнення ОСОБА_1 , то вона поглинається вимогою про скасування наказу про звільнення від 19 квітня 2019 року №81 о/с, а тому скасування цього наказу є правильним і ефективним способом захисту порушених прав позивача щодо дотримання процедури його звільнення.

Разом з тим, внаслідок задоволення позовної вимоги щодо скасування наказу від 19 квітня 2019 року №81 о/с про звільнення позивача належить також задовольнити його вимогу про поновлення на роботі, що повністю узгоджується з приписами абзацу першого пункту 24 Положення №114, яким передбачено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді. Аналогічні положення містяться також у частині першій статті 235 КЗпП України.

Стосовно вимоги касаційної скарги про зобов`язання відповідачів 1 і 3 запропонувати ОСОБА_1 посаду поліцейського і видати відповідні накази

Суди першої та апеляційної інстанції відмовили у задоволенні позову в цій частині, пославшись на те, що прийняття рішень щодо вказаних питань належить до дискреційних повноважень указаних відповідачів, тоді як суд не може давати їм вказівки щодо вирішення питань, які належать до компетенції відповідних суб`єктів владних повноважень.

Проте Верховний Суд не може повністю погодитися з таким висновком з огляду на таке.

Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями, вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення або дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Разом з тим, спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося би примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини (далі - «ЄСПЛ»), відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02).

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) ЄСПЛ зазначив, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 вказаної Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги у цій частині, Верховний Суд погоджується з аргументами ОСОБА_1 про те, що його тричі було звільнено з аналогічних підстав і хоча у кожному окремому випадку суди приймали рішення на користь позивача, відповідні органи державної влади продовжували протиправну поведінку по відношенню до нього.

Вирішуючи питання про межі дискреційних повноважень у кожному окремому випадку необхідно аналізувати відповідні повноваження державного органу з огляду на обставини конкретної справи, можливі варіанту вибору рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі, повторюваність протиправної бездіяльності суб`єкта владних повноважень з метою пошуку ефективного способу захисту порушених прав позивача.

Так, Верховний Суд зауважує, що з аналізу пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію», а також підпункту «г» пункту 64 Положення №114 випливає обов`язок суб`єкта владних повноважень перед прийняттям рішення про звільнення міліціонера з органів внутрішніх справ вирішити питання щодо можливості подальшого використання його на службі, тобто запропонувати працівнику міліції перелік посад, які він може зайняти в органах поліції за умови відповідності вимогам до поліцейського. Водночас приписами пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» передбачені повноваження владного суб`єкта щодо прийняття наказів про призначення.

У позовній заяві ОСОБА_1 просить зобов`язати ГУ МВС України в Харківській області та ГУ НП в Харківській області запропонувати йому посаду поліцейського відповідно до номенклатури посад, що затверджена МВС України, та, враховуючи бажання позивача проходити службу в органах поліції, на виконання вимог пунктів 9, 12, 13 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" від 2 липня 2015 року №580-VІІІ видати наказ про призначення ОСОБА_1 на посаду поліцейського в органах поліції, а саме: ГУ МВС України в Харківській області шляхом видання наказу про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ у зв`язку з переходом у встановленому порядку на службу до органів Національної поліції на запропоновану та погоджену посаду, а ГУ НП в Харківській області шляхом видання наказу про призначення ОСОБА_1 на конкретну посаду поліцейського в органах Національної поліції.

Беручи до уваги те, що пропонування ОСОБА_1 посад в органах поліції випливає з обов`язку відповідача-1 вирішити питання щодо можливості його подальшого використання на службі, а також те, що позивача неодноразово було незаконно звільнено і раніше обраний судами спосіб захисту його прав виявився неефективним, то Верховний Суд дійшов висновку про необхідність зобов`язати ГУ НП в Харківській області запропонувати ОСОБА_1 перелік посад поліцейського відповідно до приписів пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію».

Натомість Верховний Суд не може зобов`язати відповідачів 1 і 3 видати відповідні накази щодо призначення ОСОБА_1 на посаду поліцейського, оскільки видання таких наказів можливе лише після надання позивачем згоди щодо призначення на конкретну посаду, обставини стосовно чого наразі не відомі і не можуть бути відомі, тобто вказана вимога є передчасною.

Водночас, задовольняючи позовну вимог про зобов`язання саме ГУ НП в Харківській області запропонувати ОСОБА_1 перелік посад поліцейського Верховний Суд звертає увагу на правові висновки Верховного Суду України, висловлені в постановах від 4 березня 2014 року у справі №21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі №21-108а14. У цих постановах Верховний Суд України вказав, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію.

Відтак встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Ліквідація відповідного Головного управління Міністерства внутрішніх справ України з одночасним створенням іншого органу - відповідного Головного управління Національної поліції, який буде виконувати повноваження (завдання) органу, що ліквідується, передбачає зобов`язання роботодавця (держави) вжити заходів щодо працевлаштування працівників ліквідованого у такий спосіб органу.

Отже, ГУ НП в Харківській області, з огляду на свій правовий статус, завдання і обсяг повноважень, по суті, є правонаступником ГУ МВС України в Харківській області.

Аналогічна правова позиція щодо передачі функцій ліквідованих управлінь МВС України до відповідних управлінь Національної поліції неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема у постановах від 6 серпня 2020 року у справі №821/3865/15-а, від 25 червня 2020 року у справі №420/6852/18, від 23 травня 2018 року у справі №П/811/3414/15.

Щодо вимоги касаційної скарги про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 22 квітня 2019 року до 27 травня 2019 року в розмірі: 13589,40 грн, але не менше суми на дату ухвалення остаточного рішення суду

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій відмовили позивачу у скасуванні наказу про звільнення від 19 квітня 2019 року і поновленні його на роботі, то, відповідно, обставини щодо стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 22 квітня 2019 року до 27 травня 2019 року не встановлювалися.

В силу положень абзацу першого пункту 24 Положення №114 у разі незаконного звільнення особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік.

До того ж статтею 235 КЗпП України закріплено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відтак внаслідок скасування судом касаційної інстанції наказу про звільнення позивача та задоволення позовної вимоги про поновленні на роботі належить також задовольнити позовну вимогу про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Проте Верховний Суд обмежений у праві збирання або розгляду нових доказів, що передбачено частиною другою статті 341 КАС України, а тому з метою встановлення дійсних фактичних обставин справи, колегія суддів приходить до висновку про необхідність направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Оскільки суд касаційної інстанції не розглядає вимогу про стягнення конкретної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то і немає підстав для зазначення у постанові Суду вказівки про негайне її виконання в цій частині.

Щодо вимоги касаційної скарги про стягнення з відповідачів 1 і 2 на користь ОСОБА_1 150228 грн відшкодування моральної шкоди

Відмовляючи у задоволенні цих вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не надав будь-яких доказів на підтвердження моральних страждань і втрати нормальних життєвих зв`язків внаслідок оскаржуваних дій відповідачів, а самого лише посилання на протиправність дій суб`єкта владних повноважень не достатньо для прийняття рішення про відшкодування шкоди.

В силу статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частини першої статі 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Суди першої та апеляційної інстанції, вирішуючи питання щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди, не застосували вказану норму КЗпП України, яка є спеціальною у спірних правовідносинах, а тому Верховний Суд приймає доводи скаржника про неправильне застосування судами норм матеріального права у цій частині.

У практиці ЄСПЛ порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій.

Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Отже, психологічне напруження, розчарування й незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Водночас слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (статті 3 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

В силу статті 1173 Цивільного кодексу України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом у постановах від 22 січня 2020 року у справі №560/798/16-а і від 24 березня 2020 року у справі №818/607/17.

Проте суди першої інстанції не надали жодної оцінки доводам позивача щодо тих наслідків порушення його законних прав, якими він обґрунтовує свої моральні страждання, втрату нормальних життєвих зв`язків та необхідність докладення додаткових зусиль для організації свого життя.

Верховний Суд не має права досліджувати нові докази чи встановлювати нові обставини, проте не виходячи за межі обставин, встановлених судами у справах №820/11676/15, №520/8684/18, №520/5147/19 Суд може надати їм оцінку, в результаті чого встановити наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, а також визначити її розмір.

Визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, Верховний Суд виходить із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

У касаційній скарзі, як і в позовній заяві, ОСОБА_1 вказує, що з 6 листопада 2015 року перебуває у невизначеному стані щодо своєї трудової діяльності (понад 4 роки), не має повноцінної можливості заробляти на життя, за цей період втратив зв`язок з колегами, можливість набуття досвіду роботи, право на присвоєння чергових звань, а відсутність заробітку значно вплинуло на його сім`ю, яку він як батько двох малолітніх дітей, одна з яких потребує догляду згідно медичного висновку, не може в повній мірі забезпечити. Відтак зауважує, що відновлення цих відносин потребує значних зусиль і вказане спричиняє йому та його сім`ї значні душевні страждання і переживання. Також вказує, що відповідачі 1 і 2 свідомо не виконали два судових рішення щодо відновлення його трудових прав і втретє звільнили його з аналогічних підстав.

Враховуючи вказане, Верховний Суд вважає, що незаконне звільнення позивача призвело до втрати життєвого комфорту та нормальної життєдіяльності як у професійній сфері, так і в сім`ї, оскільки не могло не вплинути на приватне життя. До того ж тривалий стан невизначеності у якому позивач перебуває через незаконне звільнення є доведеним та обґрунтованим і свідчить про наявність причинно-наслідкового зв`язку між незаконним звільненням позивача і його стражданнями та приниженням у зв`язку з такими діями. Беручи до уваги те, що позивача втретє незаконно звільнено з органів внутрішніх справ, то у цьому випадку протиправність дій відповідних суб`єктів владних повноважень дійсно свідчить про настання для позивача наслідків, які є підставою для стягнення на його користь моральної шкоди у розумінні статті 237-1 КЗпП України.

Отже, з огляду на викладене і з урахуванням принципів розумності та справедливості Верховний Суд вважає за необхідне присудити ОСОБА_1 25000 грн моральної шкоди за рахунок ГУ НП в Харківській області.

Стосовно доводів скаржника про порушення суддею апеляційного суду ОСОБА_2 правил самовідводу, то вони не можуть бути обов`язковою підставою для скасування відповідної постанови, оскільки станом нам момент слухання справи в суді апеляційної інстанції обставини, які були підставою для попереднього самовідводу могли змінитися, а позивач не був позбавлений права заявити відвід указаній судді, проте цього не зробив.

Щодо аргументів відзиву про те, що позивач неодноразово звертався до суду з одними й тими самими позовними вимогами, які вже були вирішені, зокрема у справі №520/8684/18, то Верховний Суд зауважує, що вимоги касаційної скарги у справі №520/5147/19 та задоволені позовні вимоги у справі №520/8684/18 не є тотожними, зокрема обумовлені різними періодами.

В контексті доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, інших судових витрат не поніс, то підстави для їх розподілу відсутні.

Керуючись статтями 341 345 349 351 353 355 356 359 КАС України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 6 серпня 2019 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2019 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог - скасувати і ухвалити в цій частині нову постанову.

Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Харківського районного відділу (з обслуговування Харківського району та міста Люботин) Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Головного управління Національної поліції в Харківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Міністерство внутрішніх справ України, про визнання незаконним звільнення, скасування наказу, поновлення на посаді, визнання дій незаконними і зобов`язання вчинити дії, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу і моральної шкоди - задовольнити частково.

Скасувати наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області від 19 квітня 2019 року №81 о/с про звільнення ОСОБА_1 з 22 квітня 2019 року.

Поновити ОСОБА_1 на посаді дільничного інспектора міліції СДІМ відділу міліції (місто Люботин) Харківського районного відділу (з обслуговування Харківського району та міста Люботин) Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області з 23 квітня 2019 року.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Харківській області запропонувати ОСОБА_1 посади поліцейського на виконання вимог пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року №580-VIII.

Стягнути з Головного управління Національної поліції в Харківській області (ЄДРПОУ: 40108599; 61002, місто Харків, вулиця Жон Мироносиць, 5) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) 25000 (двадцять п`ять тисяч) грн моральної шкоди.

Адміністративну справу №520/5147/19 у частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції - Харківського окружного адміністративного суду.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

…………………………….

…………………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду