№ 521/9529/13-ц

Постанова

Іменем України

02 червня 2022 року

м. Київ

справа № 521/9529/13-ц

провадження № 61-8158св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , Одеська міська рада,

третя особа - управління Держгеокадастру у м. Одесі Одеської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2017 року у складі судді Жуган Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2021 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Погорєлової С. О., Князюка О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Одеської міської ради, третя особа - управління Держгеокадастру у м. Одесі Одеської області про визнання недійсним та скасування рішення і державного акта.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення Одеської міської ради від 20 квітня 2004 року № 2543-ХХІV ОСОБА_2 була передана безоплатно у приватну власність земельна ділянка площею 434 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . За цим рішенням 21 червня 2005 року відповідачу також був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯБ № 295242. Натомість, позивач є власником 1/2 частини суміжної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2003 року між співвласниками будинку АДРЕСА_1 - ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було встановлено порядок користування земельною ділянкою, загальною площею 581 кв. м за зазначеною адресою, та виділено у користування кожному співвласнику по 1/2 частині земельної ділянки (по 290,5 кв. м). Позивач зазначає, що відповідачем при приватизації земельної ділянки були неправильно встановлені межі земельної ділянки, у зв`язку з чим останній приватизував частину земельної ділянки позивача, що також підтверджується і висновком судової експертизи. Зазначені дії відповідача фактично перешкоджають позивачу приватизувати використовувану ним земельну ділянку у межах, які встановлені згідно з судовим рішенням.

Враховуючи зазначене та зважаючи на заяву позивача про зміну позовних вимог, позивач просив суд: визнати недійсним та скасувати рішення Одеської міської ради від 20 квітня 2004 року «Про затвердження технічної документації з інвентаризації та передачу у приватну власність земельної ділянки, площею 0,0434 га громадянину ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель» № 2543-ХХІV; визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку, яка розташована за вищезазначеною адресою, серія ЯБ № 295242 від 21 червня 2005 року, виданий на ім`я ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2017 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 16 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним та скасовано рішення Одеської міської ради № 2543-ХХІV від 20 квітня 2004 року «Про затвердження технічної документації з інвентаризації та передачу у приватну власність земельної ділянки площею 0,0434 га гр. ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель»

Визнано недійсним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯБ № 295242, реєстровий № 010550502698 від 21 червня 2005 року, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , виданий на ім`я ОСОБА_2 .

Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з їх обґрунтованості та доведеності. При передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки її межі не погоджувались із суміжними землекористувачем ОСОБА_1 , тому вони встановлені неправильно. Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 05 листопада 2015 року № 012/2015 ПП «Одеськиий науково-дослідницький центр експертних досліджень ім. Скібінського С.С.» також підтверджено, що «відповідачем ОСОБА_2 при приватизації його суміжної ділянки були порушені розміри і межі земельної ділянки, що перебуває у користуванні ОСОБА_1 в АДРЕСА_1 , згідно встановленого порядку землекористування за рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22.09.2003 року. Відповідачем ОСОБА_2 була приватизована частина земельної ділянки, що знаходиться в фактичному користуванні ОСОБА_1 в АДРЕСА_1 , площа якої складає 10,63 кв.м.».

З наведених підстав суди дійшли висновків, що оскаржуване рішення Одеської міської ради та державний акт про право власності ОСОБА_2 на відповідну земельну ділянку порушують права позивача як користувача суміжної земельної ділянки, а тому вони підлягають визнанню недійсними та скасуванню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

14 травня 2021 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 надіслав до Верховного Суду засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 лютого

2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня

2021 року, і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Узагалення доводів касаційної скарги

Підставою звернення до суду касаційної інстанції заявник зазначає пункти 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), та вказує, що апеляційний суд дійшов помилкових висновків про залишення без змін рішення суду першої інстанції, оскільки не є підставою для визнання недійсним спірного рішення та державного акта непогодження меж земельної ділянки відповідача із суміжним землекористувачем (позивачем). У цьому випадку апеляційний суд застосував норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 514/1571/14-ц, постановах Верховного Суду: від 23 січня 2019 року в справі № 580/168/16-ц, від 03 червня 2020 року в справі № 583/1573/17, від 10 червня 2020 року в справі № 577/2663/17, від 27 березня 2019 року в справі № 703/183/15-ц, від 04 березня 2021 року в справі № 709/809/17. Апеляційний суд не врахував висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 червня 2018 року в справі № 336/149/17, що фактичне користування земельною ділянкою не створює права на неї незалежно від тривалості користування, якщо її не було надано в установленому порядку.

Також відсутній висновок Верховного Суду щодо того, чи є рішення суду про встановлення порядку користування земельною ділянкою, яке ухвалене щодо особи, яка не є власником земельної ділянки, правовстановлюючим документом.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі договору дарування від 31 січня 2002 року позивач ОСОБА_1 є власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 581 кв. м.

05 березня 2002 року ОСОБА_6 здійснив державну реєстрацію права власності на відповідне майно.

За рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2003 року між співвласниками будинку АДРЕСА_1 - ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було встановлено порядок користування земельною ділянкою, загальною площею 581 кв. м. за зазначеною адресою, та виділено у користування кожному по 1/2 частині, тобто по 290,5 кв. м

Це рішення набрало законної сили.

05 липня 2001 року ОСОБА_2 звернувся до Одеської міської ради із заявою про безоплатну приватизацію земельної ділянки площею 0,0434 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та експлуатації жилого будинку. У заяві також вказано, що суміжні землекористувачі - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 не заперечують проти приватизації вказаної земельної ділянки в існуючих межах.

Рішенням Одеської міської ради № 2543-ХХІV від 20 квітня 2004 року «Про затвердження технічної документації з інвентаризації та передачу у приватну власність земельної ділянки площею 0,0434 га гр. ОСОБА_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель» затверджено технічну документацію з інвентаризації земельної ділянки та передано безоплатно у приватну власність відповідачу ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,0434 га за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, із земель житлової та громадської забудови міста. У рішенні зобов`язано ОСОБА_2 замовити оформлення державного акту на право власності на земельну ділянку відповідно до норм законодавства.

Зазначене рішення було прийнято Одеською міською радою на підставі поданих завником ОСОБА_2 документів та висновків управління архітектури та містобудування і Одеського міського управління земельних ресурсів.

Відповідно до Висновку Одеського міського управління земельних ресурсів Державного комітету України по земельних ресурсах № 149 від 19 лютого 2004 року зазначено, що за обмірами, зробленими в натурі, площа земельної ділянки, що знаходиться в користуванні ОСОБА_2 , складає 0,0434 га; земельна ділянка знаходиться в зоні індивідуальної житлової забудови з можливою приватизацією; претензій з боку суміжних землекористувачів немає».

Одеським міським управлінням земельних ресурсів Державного комітету України по земельних ресурсах висновком № 149 від 19 лютого 2004 року погоджено технічну документацію з інвентаризації земельної ділянки, та здійснення передачі безоплатно у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0434 га за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель із житлової та громадської забудови міста.

З Акту обстеження в натурі меж земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , від 10 листопада 2003 року, видно, що представником ПП «ЄКВЄНА», Бєлоглазовою Ю. В. , у присутності ОСОБА_2 , директора ПП «ЄКВЄНА» Губіної К. О. проведено обстеження в натурі меж вказаної земельної ділянки та встановлено, що площа земельної ділянки в погоджених межах становить 0,0434 га, в тому числі по угіддям: 0,0141 га - капітальна забудова, 0,0120 га - прибудинкова територія, 0,0085 га - рілля, 0,0088 га - сад.

Згідно Кадастрового плану земельної ділянки, наявного в матеріалах технічної документації з інвентаризації на вказану земельну ділянку, суміжними землекористувачами зазначені - ОСОБА_8 , ОСОБА_7 .

У матеріалах технічної документації з інвентаризації та передачі у приватну власність ОСОБА_2 , земельної ділянки площею 0,0434 га за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, затвердженої рішенням Одеської міської ради № 2543-ХХІV від 20 квітня 2004 року, відсутні дані про погодження меж земельної ділянки із користувачем суміжної земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 - позивачем ОСОБА_1 .

На підставі рішення Одеської міської ради № 2543-ХХІV від 20 квітня 2004 року ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯБ № 295242 від 21 липня 2005 року.

Згідно плану меж земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий № 511013730032:016:0001, що є додатком до державного акта, суміжними землекористувачами визначені: від А до Б - землі м. Одеси (АДРЕСА_2); від Б до В - землі ОСОБА_7 ; від В до Г - землі м. Одеси (АДРЕСА_1); від Г до А - землі ОСОБА_8 .

У листі № 121 від 11 вересня 2015 року ДП «Одеський проектний інститут» Міністерства оборони України вказано: «виконані камеральні роботи по визначенню площі земельної ділянки, розташованої між межею фактичної земельної ділянки ОСОБА_1 за матеріалами вишукувань в березні 2015 року (лінія блакитного кольору) та межею земельної ділянки ОСОБА_2 (лінія червоного кольору) згідно державного акту на право власності від 21.06.2005 року, серія ЯБ № 295242 за адресою: АДРЕСА_1 . Площа земельної ділянки затінена і складає 10,63 кв.м.»

Згідно із висновку № 012/2015 судової будівельно-технічної експертизи, складеного 05 листопада 2015 року судовим експертом ПП «Одеськиий науково-дослідницький центр експертних досліджень ім. Скібінського С.С.» відповідачем ОСОБА_2 при приватизації його суміжної ділянки були порушені розміри і межі земельної ділянки, що перебуває у користуванні ОСОБА_1 , розташованої на АДРЕСА_1 , згідно встановленого порядку землекористування за рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2003 року. ОСОБА_2 була приватизована частина земельної ділянки, що знаходиться в фактичному користуванні ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 , площа якої становить 10,63 кв. м.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Рішення судів у даній справі, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно із частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

За статтею 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Громадяни - працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель. Передача земельних ділянок у власність громадянам - працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

У статті 184 ЗК України зазначено, що землеустрій передбачає: а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних одиниць, землеволодінь і землекористувань; б) розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель; в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних одиниць; г) обґрунтування встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами; д) складання проектів відведення земельних ділянок; е) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок; ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель; з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов`язаної з використанням та охороною земель; и) здійснення авторського нагляду за реалізацією заходів, передбачених документацією із землеустрою; і) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель.

Згідно із статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України (частина перша статті 153 ЗК України).

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

За частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно правової позиції Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 04 червня 2014 року у справі № 6-46цс14, відповідно до статті 126 (у редакції, чинній до 05 березня 2009 року), статей 152 155 ЗК України державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень та цивільно-правових угод. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, всупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 911/2701/17 (провадження № 12-258гс18) вказано, що «частиною п`ятою статті 116 ЗК України унормовано, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Земельні ділянки формуються як об`єкти цивільних прав: власності, постійного користування, оренди відповідно до закону, і припинення прав щодо цих об`єктів також має відбуватись виключно у відповідності до закону».

Верховним Судом у постанові від 28 березня 2018 року № 681/1039/15-ц(провадження № 61-4200св18) викладено правовий висновок про те, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами». Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж - слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Тобто, при добросовісному виконанні набувачем земельної ділянки обов`язків щодо узгодження меж з користувачами чи власниками суміжних земельних ділянок, у разі, якщо користувач чи власник суміжної земельної ділянки безпідставно ухилився від погодження меж та не підписав акт, сама відсутність такого акта погодження меж не свідчить про незаконність рішення про затвердження проекту землеустрою та про передачу земельної ділянки у власність.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) вказано, що «підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року в справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18) зазначила, що «державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року в справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) зазначила, що «у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право особи порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста».

Судами установлено, що при виготовлені технічної документації для отримання у власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , відповідачем було безпідставно зайнято частину суміжної земельної ділянки на АДРЕСА_1 , яка перебуває у користуванні позивача ОСОБА_1 .

Ці обставини підтверджуються, зокрема, висновком № 012/2015 судової будівельно-технічної експертизи від 05 листопада 2015 року.

У той же час, відповідачем ОСОБА_2 та його правонаступником ОСОБА_3 не надано належних та достовірних доказів на спростування цих обставин.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Верховний Суд погоджується з висновками судів, що оскаржувані рішення Одеської міської ради та державний акт про право власності відповідача ОСОБА_2 на відповідну земельну ділянку порушують право позивача ОСОБА_1 на користування та володіння земельною ділянкою.

Суди першої та апеляційної інстанцій, оцінивши належним чином надані сторонами докази та встановивши дійсні обставини у справі, дійшли правильних висновків про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Висновки судів по суті вирішеного спору є правильними, законними, обґрунтованими та підтверджуються матеріалами справи.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування висновків, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 514/1571/14-ц, постановах Верховного Суду: від 23 січня 2019 року в справі № 580/168/16-ц, від 03 червня 2020 року в справі № 583/1573/17, від 10 червня 2020 року в справі № 577/2663/17, від 27 березня 2019 року в справі № 703/183/15-ц, від 04 березня 2021 року в справі № 709/809/17. Також апеляційним судом не враховано висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 червня 2018 року в справі № 336/149/17, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справах № 514/1571/14-ц, № 580/168/16-ц, № 583/1573/17, № 577/2663/17, № 703/183/15-ц, № 709/809/17 наявний висновок, що не є підставою для визнання недійсним спірного рішення та державного акта непогодження меж земельної ділянки відповідача із суміжним землекористувачем (позивачем).

Однак, у справі, яка переглядається, суди, задовольняючи позовні вимоги, враховували, окрім відсутності погодження позивачем як суміжним землекористувачем меж земельної ділянки відповідача, також і доведення позивачем факту безпідставного зайняття відповідачем частини земельної ділянки, користувачем якої є позивач.

У справі № 336/149/17 Верховним Судом викладена позиція, що фактичне користування земельною ділянкою не створює права на неї незалежно від тривалості користування, якщо її не було надано в установленому порядку. Однак, у справі, яка переглядається, право позивача як землекористувача встановлене рішенням суду, яке є чинним, що свідчить про законність його права як користувача відповідної земельної ділянки та наявність у нього змоги реалізувати таке право (у тому числі захищати його у встановленому законом порядку).

Отже, відсутні підстави вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених постановах Верховного Суду.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, видно, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційним судом було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів. Разом із цим, у цій справі захисту підлягало право позивача як землекористувача, що узгоджується з вимогами статей 152 153 155 ЗК України; право користування позивача відповідною земельною ділянкою встановлено рішенням суду, яке є чинним. Тому є безпідставними доводи відповідача у касаційній скарзі щодо необхідності встановлення, чи може бути рішення суду правовстановлюючим документом на земельну ділянку.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_3 (у тому числі, щодо незастосування судом позовної давності) є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд вважає, що відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, і при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Отже, аргументи відповідача, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалили законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук