№ 522/14452/15-ц

Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 522/14452/15-ц

провадження № 61-8026 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Осіяна О. М. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси - Одеської міської ради;

відповідач - ОСОБА_1 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2020 рокуу складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2015 року прокурор в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси - Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що 12 серпня 2010 року між Одеською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю «Арт» (далі - ТОВ «Арт») укладено договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна комунальної власності, у тому числі нежитлових приміщень, площею 195,3 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1 . Зазначений договір укладено на підставі рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року.

У подальшому за договором купівлі-продажу від 05 листопада 2010 року ТОВ «АРТ» відчужило спірні нежитлові приміщення приватному підприємству «Фірма «Стенфорд-Інвест» (далі - ПП «Фірма «Стенфорд-Інвест»), яке 25 травня 2011 року продало їх товариству з обмеженою відповідальністю «Утьосов» (далі - ТОВ «Утьосов»), а те, у свою чергу, згідно з договором купівлі-продажу від 29 вересня 2014 року відчужило вказане нерухоме майно ОСОБА_1 .

Також прокурор зазначив, що постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» та визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «Арт» шляхом підписання удаваних правочинів - договору дарування та договору купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, зокрема, й спірних нежитлових приміщень від 12 серпня 2010 року.

Ураховуючи викладене, прокурор просив суд витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси - Одеської міської ради нежитлові приміщення першого поверху, що знаходяться на АДРЕСА_1 ; визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для внесення запису про державну реєстрацію права власності на вказані нежитлові приміщення.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2016 року

у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Одеської області

в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, укладаючи вказані договори дарування та купівлі-продажу, Одеська міська рада вийшла за межі повноважень, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, однак в останньої була наявна воля на відчуження спірного нерухомого майна.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що Одеська міська рада не звернулася до суду з указаними вимогами протягом 2011-2014 років, позов подала у 2015 році, тобто з пропуском позовної давності.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради задоволено частково.

Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси

в особі Одеської міської ради нежитлові приміщення першого поверху, розташовані по АДРЕСА_1 , площею 195,3 кв. м (розподілені на два самостійні нежитлові приміщення).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилено. Рішення апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 15 листопада 2018 року касаційна скарга ОСОБА_3 (чоловіка ОСОБА_1 ) залишена без задоволення, рішення апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року залишено без змін.

Постановою Великої Палати Верховного Суду 26 червня 2019 року заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 березня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеса від 09 березня 2016 року скасовано. У позові заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема за умови, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача. Правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада. Територіальна громада міста Одеси як власник комунального майна делегувала Одеській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені виключно у спосіб та в межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля територіальної громади як власника могла виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та її інтересам. А тому здійснення міською радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади. Отже, спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади міста поза її волею, а тому є помилковими висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову за наявності волевиявлення власника цього майна - територіальної громади міста.

Також суд зазначив, що об`єктом нерухомого майна, яке вибуло за рішенням органу місцевого самоврядування та яке в подальшому було визнано незаконним та скасовано судовим рішенням, були нежитлові приміщення першого поверху, що розташовані на АДРЕСА_1 , та в цілому складаються з приміщень літ. «А», загальною площею 195,3 кв. м, основною площею 172,2 кв. м. Враховуючи те, що ОСОБА_1 здійснила реконструкцію вказаних нежитлових приміщень з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення - № 101, площею 103,5 кв. м та № 102, площею 106,5 кв. м, які були зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, як окремі об`єкти, 28 листопада 2014 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що на момент подачі прокурором позову у липні 2015 року індивідуально-визначеного нерухомого майна (нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 195,3 кв. м), яке раніше перебувало у власності територіальної громади, не існувало, тому правові підстави для задоволення позову прокурора про витребування спірного нерухомого майна відсутні.

Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню й з підстав незалучення до участі у справі чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , який надавав письмову згоду на укладання договору між ОСОБА_1 та ТОВ «Утьосов» від 29 вересня 2014 року.

Вирішуючи питання позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що перебіг позовної давності у цій справі почався з 12 серпня 2010 року, тобто з дати укладення між Одеською міською радою та ТОВ «Арт» договору купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна комунальної власності, в тому числі, спірних нежитлових приміщень, та мав сплинути 12 серпня 2013 року. Врахувавши, що прокуратурою Одеської області, починаючи з 2011 року, вживались заходи представницького характеру, направлені на повернення територіальній громаді 23 відчужених об`єктів комунальної власності, в тому числі спірних нежитлових приміщень, пред`явленням відповідних позовів у грудні 2011 року до адміністративного суду та 02 серпня 2013 року до господарського суду строк позовної давності переривався, тому при звернені прокурора до суду у липні 2015 року з позовом у цій справі строк позовної давності ним не пропущений.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , у якій представник заявника просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2020 року й залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2016 року.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 та постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 520/7397/15-ц,

від 20 листопада 2019 року у справі № 522/14454/15-ц, від 18 березня

2020 року у справі № 199/7375/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі

№ 562/2143/17, від 16 жовтня 2019 року у справі № 522/23155/16-ц,

від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 522/14452/15-ц із Приморського районного суду м. Одеси.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою той факт, що ОСОБА_1 , як добросовісний набувач майна за відплатим договором, не може та не повинна нести відповідальність за порушення, допущені державою, в особі органів місцевого самоврядування. Факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, а задоволення позову causa formalis (з формальних підстав) матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_1 , а отже, буде непропорційним.ОСОБА_1 мала повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносин прав власності, які виникли внаслідок дій органу влади. Через формальне допущення порушень законодавства Одеською міською радою Ковальчук Д. С. не повинна відповідати своїм майном та нести індивідуальний тягар. Адже саме держава в особі правоохоронних та антикорупційних органів не вжила усіх необхідних заходів з попередження виникнення вказаної ситуації та з моменту відчуження майна Одеською міською радою 12 серпня 2010 ролу та до придбання цього майна ОСОБА_1 - 29 вересня 2014 року не вживала жодних заходів кримінально-процесуального забезпечення, зокрема, арешту майна у рамках кримінального провадження або забезпечення позовів шляхом накладання арешту на майно. Крім того, за фактом порушення законодавства Одеською міською радою жодних розслідувань проведено не було, не було винесено жодних підозр, обвинувальних актів та вироків. Тобто, жодна винна посадова особа не понесла будь-якої відповідальності, натомість, прокуратура намагається відшкодувати шкоду за рахунок ОСОБА_1 , що є неприпустимим з точки зору практики ЄСПЛ.

Також заявник зауважував, що спірний об`єкт нерухомого майна не віднесений до кола об`єктів важливої соціальної інфраструктури, історичних пам`яток, особливо охоронюваних земель тощо, тобто «суспільний інтерес» у даному випадку не може бути виправданим втручанням у право власності ОСОБА_1 . Витребування з володіння відповідача нежитлових приміщень становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є явним порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Судом першої інстанції надана належна правова оцінка доказам і обставинам справи та ухвалено законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову, яке безпідставно скасовано судом апеляційної інстанції.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2020 року прокуратура Одеської області подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню у зв`язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, апеляційним судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що 14 квітня 2010 року рішенням Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V затверджено перелік об`єктів комунальної власності, що підлягали приватизації і відчуженню у 2010 році (а. с. 11-12, т.1).

Пунктом 13 цього рішення доручено представництву з управління комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір купівлі-продажу з ТОВ «Арт» об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси (а. с. 11 зворот, т. 1).

12 серпня 2010 року між ТОВ «Арт» (дарувальник) та територіальною громадою в особі Одеської міської ради (обдарований) укладено договір дарування, відповідно до умов якого дарувальник передав безоплатно у власність (подарував), а обдарований прийняв у власність дарунок, а саме: адміністративну будівлю, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , яка в цілому складається з будівлі літ. «А», загальною площею 6 756 кв. м.

У той же день, 12 серпня 2010 року, між територіальною громадою в особі Одеської міської ради (продавець) та ТОВ «Арт» (покупець) укладено договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна комунальної власності, у тому числі, нежитлових приміщень першого поверху, площею 195,3 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1 (а. с. 3-15, т. 1).

За договором купівлі-продажу від 05 листопада 2010 року ТОВ «Арт» здійснило відчуження зазначених нежитлових приміщень ПП «Фірма «Стенфорд-Інвест», яке 25 травня 2011 року уклало договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна з ТОВ «Утьосов», яке, у свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 29 вересня 2014 року продало це майно ОСОБА_1 за 994 071 грн (а. с. 16-18, т. 1).

Апеляційним судом встановлено, що постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2011 року частково задоволено адміністративний позов заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації, визнано протиправним та скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради».

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 липня 2012 року, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2011 року скасовано, ухвалено нове рішення про залишення позову без розгляду з підстав подачі прокурором позову після закінчення строків, встановлених законом.

Апеляційним судом також встановлено, що у серпні 2013 року заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації звертався до господарського суду Одеської області з позовом до Одеської міської ради, ТОВ «Арт», ТОВ «Утьосов», ПП «Елас-Комбі», Фірми «Харрісонс-Транс-Сервіс» у вигляді ТОВ, ТОВ «ІВ-Інвест ЛТД», ТОВ «ІВ-Іммобільє», ТОВ «Джі Ем Джі Контент», ТОВ «Опера», ТОВ «Аверс Строй» про визнання незаконним та скасування пункту 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради»; визнання недійсним договору дарування від 12 серпня 2010 року об`єкта власності ТОВ «Арт» - адміністративної будівлі літ. «А», загальною площею 6756,7 кв. м, по АДРЕСА_2 , укладеного між ТОВ «Арт» та Одеською міською радою; визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єктів комунальної власності Одеської територіальної громади - 23 приміщень від 12 серпня 2010 року, укладеного між Одеською міською радою та ТОВ «Арт»; зобов`язання осіб (відповідачів), яким ТОВ «Арт» відчужило набуті ним за договором купівлі-продажу від 12 серпня 2010 року приміщення, повернути відповідні приміщення територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради шляхом виселення. Рішенням господарського суду Одеської області від 14 березня 2014 року у задоволенні вказаного позову прокурора відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25 липня 2014 року рішення господарського суду Одеської області від 14 березня 2014 року скасовано, позов заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації задоволено частково.

Припинено провадження у справі в частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування пункту 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради».

Визнано недійсним договір дарування від 12 серпня 2010 року об`єкта власності ТОВ «Арт» - адміністративної будівлі літ. «А», загальною площею 6756,7 кв. м, по АДРЕСА_2 , укладений між ТОВ «Арт» та Одеською міською радою.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу об`єктів комунальної власності Одеської територіальної громади - 23 нежитлових приміщень від 12 серпня 2010 року, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «Арт».

Визнано недійсним договір міни, укладений 12 серпня 2010 року між ТОВ «Арт» та Одеською міською радою, щодо 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси на об`єкт власності ТОВ «Арт» - адміністративну будівлю літ. «А», загальною площею 6756,7 кв. м, по АДРЕСА_2 . У задоволені решти позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року скасовано постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25 липня 2014 року в частині припинення провадження у справі, у цій частині ухвалено нове рішення, яким скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» і визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «Арт» шляхом підписання удаваних правочинів - договору дарування від 12 серпня 2010 року та договору купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси (у тому числі спірних приміщень) (а. с. 19-22, т. 1).

У лютому 2016 року представник відповідача заявив про застосування позовної давності (а. с. 80-81, т. 1).

Апеляційним судом також встановлено, що ОСОБА_1 , як замовник будівництва, подала до Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області (далі - ДАБІ) декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстровану 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512, з реконструкції нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів, розташованого на АДРЕСА_1 .

За результатами позапланові перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил об`єктів будівництва Департаментом ДАБІ в Одеській області складено акт від 19 лютого 2016 року, із якого убачається, що головним інспектором будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок прийнято рішення від 04 березня 2016 року № 72 про скасування реєстрації вказаної декларації, заступником директора Департаменту ДАБІ в Одеській області видано наказ від 04 березня 2016 року № 128 про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512, з реконструкції нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів, розташованого на АДРЕСА_1 , замовник: ОСОБА_1 .

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Департаменту ДАБІ в Одеській області, головного інспектора будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок Департаменту ДАБІ в Одеській області Вакуленка В. В. про визнання дій протиправними, визнання протиправними та скасування рішення та наказу.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2016 року, яка набрала законної сили, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправними дії Департаменту ДАБІ в Одеській області з проведення позапланової перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил ОСОБА_1 на об`єкті будівництва: реконструкція нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів, розташованого на АДРЕСА_1 , за результатами якої складено акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 19 лютого 2016 року.

Визнано протиправним та скасовано рішення головного інспектора будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок Департаменту ДАБІ в Одеській області Вакуленка В. В. від 04 березня 2016 року № 72 «Про скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації», яким було скасовано реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512 з реконструкції нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів на АДРЕСА_1 .

Визнано протиправним та скасовано наказ Департаменту ДАБІ в Одеській області від 04 березня 2016 року № 128 «Про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації», яким наказано вважати скасованою реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512 з реконструкції нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів на АДРЕСА_1 , замовник: ОСОБА_1 . У задоволенні решти позову відмовлено (а. с. 223-232, т. 2).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої та апеляційної інстанцій частково не відповідають.

Правовідносини, щодо яких виник спір, стосуються витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси у порядку частини першої статті 388 ЦК України нежитлового приміщення, яке вибуло з володіння територіальної громади поза її волею.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі, коли відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який у подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором.

У частині першій статті 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності

З огляду на частину п`яту статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі вирішувати питання їхнього відчуження.

Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина восьма статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції виходив із того, що виключні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада, яка, маючи делеговані повноваження щодо здійснення права власності від імені територіальної громади м. Одеси, повинна діяти виключено у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Отже, здійснення міською радою права власності, зокрема, розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади, тому майно, яке вибуло з володіння територіальної громади поза її волею, може бути витребуване у порядку частини першої статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Апеляційним судом враховано, що постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі 916/2545/13 встановлені преюдиційні факти, щодо вибуття з комунальної власності нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 поза волею територіальної громади м. Одеси, отже вказані обставини при розгляді цієї справи не підлягають доказуванню.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що об`єктом віндикаційного позову може бути лише індивідуально-визначене майно, яке належало територіальній громаді, тому зі зміною статусу об`єкту нерухомого майна його вибування у порядку частини першої статті 388 ЦК України є неможливим, адже на момент подачі позову прокурором майно, яке раніше перебувало у власності територіальної громади, не існувало. Разом з тим, суд зауважив, що зазначене не виключає право власника нерухомого майна на звернення до суду з вимогою про відшкодування збитків, завданих позбавленням володіння даним майном.

Колегія суддів не може погодитися з підставами для відмови у задоволенні позову з огляду на таке.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Колегія суддів вважає, що при розгляді цієї справи має бути враховане також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування з приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

У цій справі судами встановлено, що ОСОБА_1 придбала нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ТОВ «Утьосов», водночас, приміщення належали товариству на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ПП «Фірма «Стенфорд-Інвест».

Тобто ОСОБА_1 набула у власність спірне нежитлове приміщення як четвертий власник після прийняття Одеською міською радою рішення від 14 квітня 2010 року № 5649-V (пункту 13) про доручення здійснити відчуження, зокрема спірних нежитлових приміщень, не могла знати про те, що це майно вибуло з комунальної власності територіальної громади м. Одеси поза її волею.

Придбаваючи спірне майно, ОСОБА_1 правомірно очікувала, що ТОВ «Утьосов» мало право ним розпоряджатися, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти.

Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Зважаючи на обставини цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, Верховний Суд дійшов висновку, що задоволення вимог про витребування з володіння ОСОБА_1 нежитлового приміщення становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі не встановлено обставин, за яких таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів територіальної громади є більш важливими, ніж дотримання права ОСОБА_1 , яка законним шляхом за відповідну плату добросовісно набула у власність майно, покладаючись на добросовісність дій продавця.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що перекладення на третіх осіб наслідків скасування рішення Одеської міської ради рішення від 14 квітня 2010 року № 5649-V та задоволення позову у цій справі матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_1 , а отже, буде непропорційним.

Тому задоволення віндикаційного позову і витребування у відповідача як добросовісного набувача спірного нежитлового приміщення призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

До аналогічних висновків щодо застосування права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 06 листопада 2019 року у справі № 522/14454/15-ц (провадження № 61-30882св18), від 22 січня 2020 року у справі № 520/7397/15-ц (провадження № 61-6759св18).

У зв`язку з необґрунтованістю позову питання застосування строків позовної давності не підлягає вирішенню.

Отже, Верховний Суд, встановивши порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про зміну оскаржуваних судових рішень з викладенням інших мотивів відмови у задоволенні позову.

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Таким чином, Верховний Суд вважає за необхідне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2020 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови щодо підстав відмови у задоволенні позову про витребування майна.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2016 року та постановуОдеського апеляційного суду від 24 березня 2020 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. М. Осіян

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович