№ 522/1897/14-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 522/1897/14-ц

провадження № 61-2226св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Ерде Банк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 червня 2014 року, ухвалене у складі судді Донцова Д. Ю., та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Черевка П. М., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2014 року Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «Ерде Банк», в інтересах якого діяла уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Ерде Банк», звернулося з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності.

В обґрунтування позову зазначало, що 4 серпня 2011 року ПАТ «Ерде Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № К-178/11, відповідно до умов якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти у розмірі

70 000 доларів США, що за курсом Національно банку України (далі - НБУ) на момент укладення договору еквівалентно 557 984 грн, а позичальник зобов`язався повернути банку грошові кошти за кредитом до 3 серпня 2012 року включно, сплативши 17 процентів річних за його користування і інші платежі та виконати належним чином інші зобов`язання, передбачені умовами кредитного договору.

3 серпня 2012 року сторонами укладено додаткову угоду № 1 до цього договору, якою виклали пункти 1.1, 1.3, та 1.4 кредитного договору в новій редакції, відповідно до якої банк надає позичальнику грошові кошти у сумі

559 510 грн. Строком остаточного повернення кредиту визначили 3 серпня

2013 року включно або термін, що вказаний у пункті 7.12 цього договору. За користування кредитними коштами встановлена плата в розмірі 25 процентів річних.

На забезпечення належного виконання зобов`язання позичальника за кредитним договором 4 серпня 2011 року цими ж сторонами укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 2519, зміни до якого внесено договором про зміни № 1 від 3 серпня 2012 року з реєстровим № 1866. Відповідно до умов вказаних договорів позичальник передав, а банк прийняв в іпотеку на умовах, визначених договором, нерухоме майно - квартиру

АДРЕСА_1 та належить позичальнику на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 13 липня 2011 року на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

4 серпня 2011 року ПАТ «Ерде Банк» та ОСОБА_1 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 2521, а 13 серпня 2012 року -договір № 1 про зміни до цього договору за реєстровим № 1932, яким погодили порядок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивач вказував, що у зв`язку із неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов`язань банк листом-повідомленням від 1 лютого 2013 року № 838 повідомив позичальника про порушення зобов`язання за кредитним договором і виникнення простроченої заборгованості з пропозицією невідкладно погасити заборгованість за простроченими процентами.

25 червня 2013 року банк направив повторну вимогу № 18 про усунення порушень основного зобов`язання за кредитним договором.

Внаслідок неналежного виконання зобов`язання на 14 січня 2014 року загальна прострочена заборгованість ОСОБА_1 становить 1 074 915,75 грн, з яких 559 509,37 грн - заборгованість за кредитом; 151 724,88 грн - заборгованість за процентами; 251 779,50 грн - штраф згідно з пунктом 4.30 кредитного договору; 111 902 грн - штраф згідно з пунктом 4.4 кредитного договору.

За таких обставин просило звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_2 , що належить

ОСОБА_1 на праві власності, шляхом визнання за ПАТ «Ерде Банк» права власності на вказану квартиру в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № К-178/11 від 4 серпня 2011 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 червня

2014 року позов задоволено.

Звернено стягнення на квартиру АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом визнання за ПАТ «Ерде Банк» права власності на вказану квартиру в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № К-178/11 від 4 серпня 2011 року.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що вартість предмета іпотеки на час розгляду справи є нижчою, ніж сума заборгованості, тому звернення стягнення на предмет іпотеки є співмірним заходом порівняно із допущеними відповідачем порушеннями умов кредитного договору № 178/11

від 4 серпня 2011 року та додаткової угоди № 1 до нього від 3 серпня 2012 року.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 червня 2014 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив про відповідність його висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У грудні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просив скасувати рішенням Приморського районного суду м. Одеси

від 19 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області

від 18 жовтня 2017 року і закрити провадження у справі.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій того, що спір у даній справи виник у зв`язку із незгодою відповідача з діями державного реєстратора, який відмовив банку у здійсненні державної реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження. На думку заявника, у даній справі виник спір щодо оскарження рішення державного реєстратора, тобто між юридичною особою та суб`єктом владних повноважень, тому цей спір є публічно-правовим, а справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Заявник вказує, що між сторонами на час звернення до суду із позовом не існувало спору щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, що підтверджується укладеним сторонами договіром про задоволення вимог іпотекодержателя, яким передбачено перехід до іпотекодержателя права вимоги на предмет іпотеки у позасудовому порядку.

Також заявник вказує на неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, згідно з якою передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 1 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього суду від 11 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 4 серпня 2011 року

ПАТ «Ерде Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № К-178/11, відповідно до умов якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти в розмірі 70 000 доларів США, що еквівалентно 557 984 грн за курсом НБУ на момент укладання цього договору, а позичальник прийняв зобов`язання повернути банку грошові кошти за кредитом до 3 серпня 2012 року включно,

сплатити 17 процентів річних за користування кредитом і інші платежі та виконати належним чином інші зобов`язання передбачені умовами кредитного договору.

3 серпня 2012 року цими ж сторонами укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору, відповідно до умов якої банк та позичальник домовилися викласти пункти 1.1, 1.3, та 1.4 кредитного договору в новій редакції, відповідно до якої банк надає позичальнику грошові кошти у сумі 559 510 грн. Строк остаточного повернення кредиту - 3 серпня 2013 року включно або строк, що вказаний у пункті 7.12 цього договору. За користування кредитними коштами встановлена плата у розмірі 25% процентів річних.

На забезпечення належного виконання зобов`язання позичальника за кредитним договором 4 серпня 2011 року сторони уклали іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу

Чужовською Н. Ю. за № 2519, а 3 серпня 2012 року - договір про зміни № 1 до нього з реєстровим № 1866, відповідно до умов якого позичальник передав в іпотеку квартиру

АДРЕСА_1 та належить позичальнику на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 13 липня 2011 року на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

4 серпня 2011 року ОСОБА_1 уклав із ПАТ «Ерде Банк» договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за № 2521, а -

13 серпня 2012 року -договір № 1 про зміни до цього договору, зареєстрований за № 1932.

Суди встановили, що ОСОБА_1 не виконав свої зобов`язання за кредитним договором № К-178/11 від 4 серпня 2011 року, що стало підставою для направлення банком листа-повідомлення від 1 лютого 2013 року

за вих. № 838 про порушення зобов`язання за кредитним договором і виникнення простроченої заборгованості з пропозицією невідкладно погасити заборгованість за простроченнями процентами.

25 червня 2013 року банк направив позичальнику повторну вимогу за вих. № 18 про усунення порушень основного зобов`язання за кредитним договором, невідкладного погашення простроченої заборгованості, попередивши про звернення стягнення на заставлене нерухоме майно у разі невиконання повторної вимоги, та про добровільне звільнення заставленого нерухомого майна у разі неможливості погашення заборгованості. Цей лист-вимога повернута до адресата не врученою з підстав закінчення встановленого строку зберігання.

З наданого позивачем розрахунку заборгованості суди встановили, що на

14 січня 2014 року заборгованість ОСОБА_1 становить 1 074 915,75 грн, з яких 559 509,37 грн - заборгованість за кредитом; 151 724,88 грн - заборгованість за процентами; 251 779,50 грн - штраф згідно з пунктом 4.30 кредитного договору; 111 902 грн - штраф згідно з пунктом 4.4 кредитного договору.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

У справі, яка переглядається, іпотекодержатель ПАТ «Ерде Банк» просить звернути стягнення на іпотечне майно шляхом набуття права власності на нього у зв`язку з порушенням позичальником зобов`язань з погашення кредиту.

Згідно зі статтею12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 33 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» у редакції Закону, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку». Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

Стаття 37 Закону України «Про іпотеку» як у редакції Закону, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, так і у редакції на час перегляду справи касаційним судом, не передбачає визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до цієї статтііпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є: 1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачений порядок проведення державної реєстрації прав.

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначені Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25 грудня 2015 року, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.

Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав.

Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.

За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.

Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав.

Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Таким чином, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Зазначений правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18).

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, звернувши стягнення на предмет іпотеки в обраний позивачем спосіб, на зазначене уваги не звернув, не врахував те, що умовами іпотечного договору не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем, тому дійшов помилкового висновку про задоволення позову.

Щодо процесуального правонаступництва у випадку припинення юридичної особи

Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20) зазначила, що поняття «правонаступництво юридичної особи», «правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи» і «процесуальне правонаступництво юридичної особи-сторони у справі» мають різний зміст.

Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша

статті 104 ЦК України). У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (пункти 37-38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17).

Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша

статті 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини, інші юридичні факти (пункти 1 і 4 частини другої вказаної статті). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (частина третя цієї статті). У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України), наприклад, смерті фізичної особи.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України).

Внаслідок певної дії чи події сторону у зобов`язанні можна замінити на іншу особу, яка є її правонаступником або стосовно лише цивільних прав (обов`язків), або одночасно щодо цивільних прав і обов`язків. Іншими словами, заміна сторони у зобов`язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 ЦК України), дарування (частина друга статті 718 ЦК України), факторингу (глава 73 ЦК України)), або універсального правонаступництва

(у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 ЦК України) чи спадкування (стаття 1216 ЦК України)). Якщо означена заміна є неможливою внаслідок того, що правовідношення не допускає правонаступництва, таке правовідношення припиняється (статті 608 609 1219 ЦК України). Зобов`язання припиняється і тоді, коли правовідношення допускає правонаступництво, боржник був замінений правонаступником, але до останнього кредитор не заявив вимогу у визначений законом строк (висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 598 і частини четвертої статті 1281 ЦК України, сформульований у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 59-62), від 13 березня 2019 року

у справі № 520/7281/15-ц (пункт 69.5), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 39)).

Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України). Крім випадків, коли заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України), кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним його прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України) чи правонаступництва (пункт 2 вказаної частини), яке за змістом тієї ж частини є універсальним). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Тобто, правонаступництво прав чи обов`язків юридичної особи (кредитора або боржника) можливе і без правонаступництва юридичної особи у випадках заміни сторони у зобов`язанні.

Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.

У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (частина перша статті 55 ЦПК України). Якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, то у разі смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі, суд зупиняє провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 251 ЦПК України) до залучення до участі у справі правонаступника (пункт 1 частини першої статті 253 ЦПК України). Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив (частина друга статті 55 ЦПК України). Заміна сторони правонаступником можлива також на стадії виконавчого провадження (стаття 442 ЦПК України).

Суд будь-якої інстанції зобов`язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов`язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб`єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з`ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами.

У випадку, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред`явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 6 частини першої статті 186 ЦПК України), а у разі, коли провадження у справі вже відкрито, - закриває таке провадження (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України). Проте, якщо суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи-сторони у спорі чи припинення юридичної особи-сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для його скасування в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі (частина третя

статті 377 ЦПК України). Аналогічно не можна скасувати у касаційному порядку повністю чи частково із закриттям провадження у справі законне й обґрунтоване рішення суду першої або апеляційної інстанції (частина третя статті 414 ЦПК України).

Під час касаційного перегляду справи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань були внесені відомості про припинення ПАТ «Ерде Банк» з 13 листопада 2019 року без вказівки даних про юридичних осіб-правонаступників.

Отже, незважаючи на припинення позивача шляхом ліквідації, тобто без універсального правонаступництва цієї юридичної особи, потребує вирішення питання щодо її процесуального правонаступництва з огляду на наявність інформації про перехід права вимоги за кредитним договором до іншої особи (сингулярне правонаступництво).

Відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань можуть підтверджувати факт правонаступництва юридичної особи у випадку її припинення шляхом реорганізації. Проте у випадках заміни сторони у зобов`язанні такі відомості не підтверджують правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи, яку замінили. Іншими словами, інформація, відображена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо правонаступника юридичної особи (відомості, передбачені у пунктах 29 і 30 частини другої, пунктах 14 і 15 частини третьої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), не охоплює всіх випадків правонаступництва прав і обов`язків юридичної особи, зокрема у випадку заміни сторони у зобов`язанні, що відбулася до припинення юридичної особи шляхом її реорганізації чи ліквідації.

З огляду на зазначене не є підставою для закриття провадження у справі повністю або частково інформація про припинення шляхом ліквідації юридичної особи-сторони у справі (інформація про відсутність універсального правонаступництва юридичної особи), якщо спірні правовідносини допускають сингулярне правонаступництво прав та обов`язків цієї особи, і до такого припинення відбулася заміна відповідної юридичної особи як сторони у зобов`язанні, якого стосується спір.

30 січня 2020 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_2 про заміну позивача ПАТ «Ерде банк» правонаступником - ОСОБА_2 , на тій підставі, що 26 липня 2017 року ПАТ «Ерде банк» уклало із ним договір про відступлення прав вимоги № К-178/11, відповідно до умов якого він набув право вимоги за вказаним кредитним договором та додатковою угодою до нього. Крім того, ОСОБА_2 та ПАТ «Ерде Банк» укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про заміну сторони правонаступником, оскільки з наданих ним документів не вбачається перехід права вимоги за іпотечним договором від ПАТ «Ерде Банк» до ОСОБА_2 .

Верховний Суд не може встановити точний зміст і обсяг правонаступництва права позивача за зобов`язаннями, визначеними кредитним договором, а також те, чи позивач уклав договір про відступлення права вимоги, чи договір факторингу, та чи відповідає вчинений правочин ознакам, які мають бути притаманні відповідним договорам (пункт 106 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16).

Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржене судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтею 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов