№ 522/21486/18

Постанова

Іменем України

13 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 522/21486/18

провадження № 61-6881св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Осінцева Валентина Михайлівна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Буракова Олександра Ігорівна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси в складі судді Шенцової О. П. від 06 липня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду в складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я., Сєвєрової Є. С. від 01 липня 2022 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст заяви

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Осінцева В. М., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Буракова О. І., у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд: поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом; визнати недійсним договір дарування, посвідчений 14 грудня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Осінцевою В. М., за яким ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подарували ОСОБА_4 по частці апартаментів АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно апартаментів АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 ; скасувати державну реєстрацію рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 лютого 2012 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 11 квітня 2012 року, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнано право власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по частці на апартаменти № 261, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу апартаментів АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений 17 листопада 2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бураковою О. І.; визнати недійсним іпотечний договір, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідчений 17 листопада 2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бураковою О. І., яким передано в іпотеку апартаменти АДРЕСА_1 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень , індексний номер: 44103946 від 17 листопада 2018 року, вчинену приватним нотаріусом Бураковою О. І., за яким право власності перейшло до ОСОБА_5 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 44104229 від 17 листопада 2018 року, вчинену приватним нотаріусом Бураковою О. І., за яким право власності перейшло до ОСОБА_6 .

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2012 року в справі № 1527/8655/12 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму у розмірі 2 056 921,63 грн. У цій же справі ухвалою від 06 червня 2012 року Суворовським районним судом м. Одеси у справі № 1527/8655/12, забезпечено позов шляхом накладення арешту на частку нежилого приміщення № 261 площею 97,9 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, рішенням апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2012 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2012 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Цим же рішенням скасовані заходи забезпечення позову, та знято накладений арешт із спірного майна. Указане рішення від 06 грудня 2012 року скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, справу передано на новий розгляд. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 листопада 2014 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2012 року по справі № 1527/8655/12 змінено в частині судових витрат, стягнуто на користь ОСОБА_1 компенсацію судових витрат 3 224,84 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У подальшому в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 про стягнення коштів з ОСОБА_2 державним виконавцем частково стягнуто з боржника суму боргу, а саме в рахунок погашення заборгованості передано майно - земельна ділянка за ціною 235 865 грн. У зв`язку з відсутністю іншого майна боржника 20 березня 2017 року закрито виконавче провадження, повернуто виконавчий лист стягувачу та зазначено, що в ході примусового виконання виконавчого документу залишок не стягнутої суми складає 1 824 281,47 грн.

Позивач зазначає, що лише при ознайомленні з матеріалами виконавчого провадження 31 жовтня 2018 року, йому стало відомо про відсутність майна у боржника для погашення боргу, в тому числі і про відсутність у власності боржника апартаментів АДРЕСА_1 . Лише при зверненні до Державного реєстратора юридичного Департаменту Одеської міської ради за інформацією з Державного реєстру речових прав, було з`ясовано, що 06 грудня 2012 року відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували за собою право власності на апартаменти АДРЕСА_1 , по частині за кожним, на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 лютого 2012 року, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу.

У подальшому ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подарували по частці апартаментів ОСОБА_4 . Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Осінцевою В. М.

ОСОБА_7 вважає, що оспорюваний договір дарування укладений з метою уникнення цивільно-правової відповідальності боржника, з порушенням вимог чинного законодавства, є фіктивним і підлягає визнанню недійсним, та усі послідуючі договори є такими, що не відповідають положенням статті 203 ЦК України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторонами договору дарування нерухомого майна від 14 грудня 2012 року є дарувальники ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як батьки та обдарована ОСОБА_4 як донька. Щодо подарованого ОСОБА_4 майна то між її батьками то до передачі в дар мав місце спір щодо розпорядження ОСОБА_2 як одним з подружжя спільною сумісною власністю подружжя. Спір вирішено в судовому порядку ухваленням рішення про визнання за кожним з подружжя права спільної часткової власності на частку нерухомого майна, з огляду на що подальші дії по передачі кожним належної частки у спільному майні доньці є законними.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Одеського апеляційного суду від 01 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2021 року змінено в його мотивувальній частині виключенням висновків про неправильний спосіб захисту порушеного права та віндикаційний позов, та залишено без змін в його резолютивній частині.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції встановив обставини, що мають значення для справи, визначився із спірними правовідносинами та дійшов правильного висновку про відмову в позові по суті позовних вимог за недоведеністю. При цьому суд безпідставно послався на неправильний спосіб захисту порушеного права та необхідність подачі віндикаційного позову, тому в цій частині доводи апеляційної скарги приймаються, що має наслідком виключення з мотивувальної частини рішення посилань на дані висновки.

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 липня 2022 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2021 року та постанови Одеського апеляційного суду від 01 липня 2022 року заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 05 червня 2018 року в справі № 543/730/14-ц, від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16, у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1830/17, від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, від 28 лютого 2019 року в справі № 646/3972/16-ц, від 18 липня 2018 року в справі № 750/2728/16-ц, та у постановах Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц. від 03 лютого 2016 року в справі № 6-2026цс15, від 25 травня 2016 року в справі № 6-605цс16, від 24 травня 2017 року в справі № 6-640цс17, від 18 січня 2017 року в справі № 6-2552цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу № 522/21486/18 з Приморського районного суду м. Одеси.

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від Верховного Суду від 25 липня 2023 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2012 року у справі № 1527/8655/12, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму грошових коштів у розмірі 2 056 921,63 грн.

У цій же справі ухвалою від 06 червня 2012 року Суворовським районним судом м. Одеси у справі № 1527/8655/12, забезпечено позов шляхом накладення арешту на частку нежилого приміщення № 261 площею 97,9 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2012 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2012 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Цим же рішенням скасовані заходи забезпечення позову, та знято накладений арешт із спірного майна.

Указане рішення від 06 грудня 2012 року скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, справу передано на новий розгляд.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 листопада 2014 року у справі № 1527/8655/12 рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2012 року змінено в частині судових витрат, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 про стягнення коштів з ОСОБА_2 державним виконавцем частково стягнуто з боржника суму боргу, а саме в рахунок погашення заборгованості передано майно - земельна ділянка за ціною 235 865 грн. У зв`язку з відсутністю іншого майна боржника 20 березня 2017 року зарито виконавче провадження, повернуто виконавчий лист стягувачу та зазначено, що в ході примусового виконання виконавчого документу залишок не стягнутої суми складає 2 824 281,47 грн.

Суд також установив, що на підставі договору дарування від 14 грудня 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подарували своїй доньці нежиле приміщення № 261 площею 97,9 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

17 листопада 2018 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу відчужила спірне нежитлове приміщення на користь ОСОБА_5 .

У подальшому ОСОБА_5 з метою забезпечення належного виконання зобов`язань за договором позики від 17 листопада 2018 року передала в іпотеку апартаменти АДРЕСА_1 , що підтверджується іпотечним договором, укладеним між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бураковою О. І., за реєстровим номером 1321.

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 у справі № 922/2878/17 зазначено, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У справі, що переглядається, позивач вказує, що цивільно-правовий інструментарій (договір дарування від 14 грудня 2012 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_2 і зумовив для нього настання таких негативних наслідків.

У спірних правовідносинах, у разі встановлення відповідних обставин справи, ефективним способом захисту права/інтересу кредитора за вимогою про повернення сторін в первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), є повернення відповідного майна боржнику і для такого повернення оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 зазначав, що його інтерес полягає в тому, щоб спірна частина нежитлового приміщення повернулася у власність відповідача ОСОБА_2 , оскільки від цього залежить подальша можливість примусового виконання рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2012 року у справі № 1527/8655/12 у межах виконавчого провадження. Укладений відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування нежитлового приміщення, частина якого могла б бути реалізована в порядку примусового виконання рішення районного суду після відкриття виконавчого провадження в інтересах позивача, є фраудаторним правочином, оскільки на думку позивача він вчинений відповідачами на шкоду його інтересам як стягувача.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, апеляційний суд не врахував викладене, зробив передчасний висновок про те, що позивач не довів порушення своїх прав з боку відповідача як боржника, який має борг перед позивачем, відчуженням належного йому майна.

В матеріалах справи наявне клопотання відповідача про застосування позовної давності. Доводи відповідача про пропуск позовної давності для пред`явлення позову про визнання правочину недійсним та витребування майна залишились позо увагою апеляційного суду, перебіг позовної давності, причини пропуску апеляційним судом не встановлені. Оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд, не ухвалюючи судового рішення по суті спору.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 01 липня 2022 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов