Постанова
Іменем України
25 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 522/25494/15-ц
провадження № 61-20189св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Курило В. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності та визнання недійсним договору купівлі-продажу,
за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гареєва Євгена Шамільовича на постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г.,
ВСТАНОВИВ:
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, який уточнив в процесі розгляду справи та просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В. В., зареєстрований за № 1052; визнати за ним право власності на нежитлові підвальні приміщення № 101 за адресою : АДРЕСА_3 , загальною площею 65,8 кв. м; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 зазначені нежитлові підвальні приміщення за вказаною адресою.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що у лютому 2011 року між ним та ОСОБА_2 була укладена усна домовленість щодо ведення спільного бізнесу, метою якого, було взяття в оренду нежитлові приміщення в Фонді державного майна України в Одеській області для їх експлуатації з подальшим викупом. 20 липня 2012 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір про спільну трудову діяльність (далі - договір про спільну діяльність), яким, серед іншого, було передбачено викуп двох об`єктів нерухомості: нежитлового підвального приміщення № 101, загальною площею 65,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 ; нежитлового приміщення технічного поверху № 101, загальною площею 90,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 . Договором про спільну діяльність також передбачалося, що всі фінансові витрати на проведення ремонтних робіт та експлуатації зазначених об`єктів нерухомості він бере на себе; кошти в розмірі 400 000 грн були отримані ОСОБА_2 при підписанні договору; викуп приміщень буде оформлено на фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ), з послідуючою передачею на спільно створене ними підприємство. На вимоги відповідача, ним неодноразово надавались йому грошові кошти у сумі приблизно 60 000 доларів США. 11 лютого 2013 року ним та ОСОБА_2 спільно засновано Товариство з обмеженою відповідальністю «ХЕДВЕЙ УКР.КОМПАНИ» (далі - ТОВ «ХЕДВЕЙ УКР.КОМПАНИ»). За договорами купівлі-продажу, укладеними 28 квітня 2014 року між Фондом державного майна України в Одеській області та ОСОБА_2 , останнім були придбані наведені вище 2 нежитлових приміщення загальною вартістю 285 938,00 грн, одне з яких - за адресою: АДРЕСА_4 08 грудня 2015 року було відчужено ОСОБА_2 на його користь; інше - за адресою: АДРЕСА_3 , було відчужено 10 грудня 2015 року ОСОБА_2 ОСОБА_3 . Вважаючи себе власником нерухомості, відчуженої ОСОБА_3 , просив задовольнити його позовні вимоги.
ОСОБА_2 позов не визнав, пославшись на те, що грошові кошти за договором про спільну діяльність від 20 липня 2012 року він не отримував, а вказаний договір передбачав лише передачу коштів у майбутньому. Окрім цього, зазначив, що зобов`язання між ним та ОСОБА_1 виникли на підставі трудового договору, укладеного у липні 2012 року, а тому позивач пропустив трьох місячний строк звернення до суду без поважних причин.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Приморський районний суд міста Одеси рішенням від 25 квітня 2018 року у складі судді Загороднюка В. І.позов задовольнив. Визнав недійсним договір купівлі-продажу від 10 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В. В., зареєстрований в реєстрі за № 1052. Визнав за ОСОБА_1 право власності на нежитлове підвальне приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 65,8 кв. м. Витребував з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 нежитлові підвальні приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 65,8 кв. м.
Мотивував рішення суд першої інстанції тим, що приміщення, які передбачені договором про спільну діяльність, були викуплені ОСОБА_2 за рахунок коштів ОСОБА_1 , тобто витрати на придбання таких приміщень фактично поніс позивач, тому він став їх співвласником. У зв`язку з цим суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу від 10 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , підлягає визнанню недійсним та визнання за позивачем права власності на нежитлове підвальне приміщення № 101 , що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 65,8 кв. м, і, відповідно, витребування цього майна у ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Одеський апеляційний суд постановою від 24 вересня 2019 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 квітня 2018 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
Мотивував судове рішення апеляційний суд тим, що спір між сторонами виник щодо неналежного виконання умов договору про спільну діяльність, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 20 липня 2012 року, предметом якого є ремонтні роботи приміщень, їх експлуатація, підготовка технічної документації для викупу цих приміщень, отримання та оформлення правовстановлючих документів на ФОП ОСОБА_2 , з подальшою передачею на нове приватне підприємство, утворене сторонами договору, без втручання третіх осіб. При цьому, суд виходив, зокрема з того, що: вказаний договір припинив свою дію з моменту державної реєстрації юридичної особи ТОВ «ХЕДВЕЙ УКР.КОМПАНИ», тобто з 11 квітня 2013 року; нежитлові приміщення передбачені договором були викуплені на ім`я ФОП ОСОБА_2 , внаслідок чого була досягнута мета договору; в матеріалах справи відсутні допустимі та достовірні докази щодо отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 коштів у розмірі 33 072 доларів США. За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність будь-яких зобов`язань за договором, оскільки на момент звернення до суду він був припинений, а тому безпідставно визнав за позивачем право власності на спірний об`єкт нерухомості, визнав недійсним договір його купівлі-продажу та витребував це майно.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи
У листопаді 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гареєв Є. Ш . подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року і залишити в силі рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 квітня 2018 року.
Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку про те, що договір про спільну діяльність укладений між фізичними особами, однак мав би бути укладений між фізичними особами-підприємцями, оскільки особа яка розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, немає права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем. Апеляційним судом не враховано, що згідно з умовами договору про спільну діяльність ОСОБА_2 виконував роль організатора, який своїми знаннями та навичками повинен був здійснити купівлю об`єктів нерухомості з подальшою їх передачею у спільно створене підприємство, а вклад ОСОБА_1 був матеріальним, у вигляді грошових коштів. Також суд не взяв до уваги того, що згідно з пунктом 4.4 договору про спільну діяльність ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 400 00 грн для здійснення витрат, пов`язаних з виконанням договору. Ці кошти були передані до купівлі приміщень і стали джерелом фінансування їх купівлі, оскільки загальна їх вартість становила 285 938 грн. Тобто приміщення були придбані за рахунок позивача, що правильно було встановлено місцевим судом. Висновок апеляційного суду про припинення договору про спільну діяльність у зв`язку з державною реєстрацією ТОВ «ХЕДВЕЙ УКР.КОМПАНИ» та досягненням мети договору є помилковим, оскільки метою договору було і залишається придбання приміщень, їх ремонт, передача у спільне підприємство, здійснення підприємницької діяльності та отримання прибутку. Приміщення придбані за кошти позивача та оформлені на ОСОБА_2 у спільне підприємство не передані, а приміщення № 101 , що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 всупереч волі ОСОБА_1 незаконно було відчужене ОСОБА_3 . Крім того, вимогу про припинення договору про спільну діяльність заявила ОСОБА_3 яка не є стороною цього договору, а ОСОБА_2 такої вимоги взагалі не ставив. Апеляційним судом проігноровано пункт 4 договору про спільну діяльність та не враховано, що ОСОБА_2 не повернув позивачу 50 процентів вартості приміщень, тобто не став співвласником цього майна, а тому він не мав права на відчуження приміщення ОСОБА_3 .
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
20 листопада 2019 року справа № № 522/25494/15-ц надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що 20 липня 2012 року між ОСОБА_1 (громадянин США) та ОСОБА_2 був укладений договір про спільну діяльність, яким сторони передбачили проведення ремонтних робіт, експлуатацію двох об`єктів нерухомості, оформлення документів для їх викупу на ФОП ОСОБА_2 , з подальшою передачею їх у нове приватне підприємство, утворене сторонами цього договору, без втручання третіх осіб.
За умовами вказаного договору передбачалося викупити два об`єкти нерухомості: перший - нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 65,8 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 . На момент укладення договору про спільну діяльність, вищевказане приміщення вже було взяте в оренду фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 в Фонді державного майна України в Одеській області. Другий - нежитлове приміщення технічного поверху, загальною площею 90,2 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 .
У пункті 5.1 договору про спільну діяльність визначено, що експлуатація приміщень має проводитися з метою отримання прибутку.
Крім того, договором про спільну діяльність передбачено, що всі фінансові витрати на проведення робіт бере на себе ОСОБА_1 , оплата проводиться грошовими переводами на ім`я ОСОБА_2 (пункт 2.1 договору), кошти в розмірі 400 000 грн ОСОБА_1 передає ОСОБА_2 для здійснення витрат, пов`язаних з виконанням договору (пункт 4.1 договору), викуп приміщень буде оформлено на фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 , з послідуючою передачею їх на створене ними приватне підприємство (пункт 4.4 договору).
Після викупу приміщень сторони будуть їх співвласниками пропорційно понесених ними витрат на викуп і ремонт приміщень, а також непередбачені витрати (пунктом 4.2 договору про спільну діяльність).
Пунктом 4.3 договору про спільну діяльність передбачено, що ОСОБА_2 повинен повернути позивачу 50 процентів понесених затрат на викуп приміщення, ремонтні роботи та інші затрати.
У квітні 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засновано ТОВ «ХЕДВЕЙ УКР.КОМПАНИ» зі статутним капіталом у розмірі 9 600 грн (розмір внеску засновників відповідно 8 640 грн та 960 грн) код ЄДРПОУ 38549303, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Згідно з договорами купівлі-продажу об`єктів державної власності, що підлягали продажу шляхом викупу 28 квітня 2014 року ФОП ОСОБА_2 були придбані приміщення за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 65,8 кв. м за 115 200 грн та АДРЕСА_4 , приміщення 101 за 170 738 грн які орендувалися ним як ФОП за договором оренди.
13 та 22 травня 2014 року начальником регіонального відділення Фонду державного майна та ФОП ОСОБА_2 підписано акти прийому-передачі № № 882, 883.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23 травня 2014 року приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровано за ОСОБА_2 .
На підставі договору купівлі-продажу від 08 грудня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Гуряновою Л. Г. за № 2460, ОСОБА_1 купив у ОСОБА_2 нежитлове приміщення технічного поверху, загальною площею 90,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 , за ціною 300 000 грн.
В матеріалах справи відсутні дані про те, що нежитлові приміщення відповідно до розділу 4 договору про спільну діяльність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передано на баланс ТОВ «ХЕДВЕЙ УКР.КОМПАНИ».
Згідно з договором купівлі-продажу від 10 грудня 2015 року № 1052, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В. В., ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 нежитлове приміщення № 101, за адресою: АДРЕСА_3 за 179 916, 28 грн.
Нежитлові підвальні приміщення № 101, загальною площею 65,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 , належать ОСОБА_3 , що підтверджується витягомз Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 53193418 від 13 лютого 2016 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Гареєва Є . Ш . на постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши аргументи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Відповідно до статті 1130 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.
Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності (стаття 1131 ЦК України).
Згідно зі статтею 1132 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов`язання об`єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Відповідно до статті 1133 ЦК України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та уміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору або фактичних обставин.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Стаття 3 ЦК України презюмує свободу договорів разом із рівністю учасників цивільних відносин, а також справедливість, добросовісність та розумність як загальні засади цивільного законодавства.
Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив, зокрема з того, що в матеріалах справи відсутні допустимі та достовірні докази щодо отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 коштів у розмірі 33 072 доларів США за договором про спільну діяльність.
Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частин другої, шостої статті 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Досліджуючи фотокопії документів про переказ ОСОБА_1 ОСОБА_2 коштів на загальну суму 33 072 доларів США, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти на виконання умов договору про спільну діяльність, оскільки оригіналів цих доказів не було надано суду.
Зміст договору про спільну діяльність також не дає підстав вважати, що на виконання умов цього договору ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 400 000 грн, так як у ньому (чи в іншому письмовому документі) не засвідчено такого факту, а тому відсутні підстави вважати, що об`єкти нерухомості були придбані саме за кошти позивача.
Отже, позивачем не доведено його фінансову участь у придбанні спірного приміщення, а відтак і будь-які права на нього, а тому відсутні підстави визнавати недійсним договір купівлі-продажу, як і задовольняти інші вимоги позову, до чого обґрунтовано дійшов апеляційний суд скасувавши незаконне рішення суду першої інстанції.
Аргументи касаційної скарги щодо дії та умов договору про спільну діяльність не мають суттєвого значення і не впливають на правильність прийнятого апеляційним судом рішення, оскільки сам по собі договір та його умови без доведення його виконання позивачем в частині оплатності не свідчить про його права на спірне нерухоме майно.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гареєва Євгена Шамільовича залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. П. Курило