№ 522/5639/22-е

Постанова

Іменем України

23 березня 2023 року

місто Київ

справа № 522/5639/22-Е

провадження № 61-10840св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Одеська обласна прокуратура, Миколаївська обласна прокуратура, Територіальне управління Державного бюро розслідувань, Офіс Генерального прокурора, Держава в особі Державної казначейської служби України,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2022 року, постановлені суддею Бондарем В. Я., та на постанову Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Склярської І. В., Бездрабко В. Л., Семиженка Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у травні 2022 року звернувся до суду з позовом до Одеської обласної прокуратури, Миколаївської обласної прокуратури, Територіального управління Державного бюро розслідувань, Офісу Генерального прокурора, Держави в особі Державної казначейської служби України, у якому просив:

- стягнути з Держави в особі Державної казначейської служби України на його користь, ОСОБА_1 , суму відшкодування завданої шкоди у розмірі 77 500, 00 грн;

- зобов`язати Одеську обласну прокуратуру, Миколаївську обласну прокуратуру, Територіальне управління Державного бюро розслідувань, Офіс Генерального прокурора безоплатно повернути в технічно справному стані належний ОСОБА_1 на праві власності транспортний засіб, марки HUMMER H 3, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , разом із ключем запалювання, ключем системи закривання автоматичної коробки передач, брелком блокування-увімкнення системи запалювання та пультом для включення-виключення сигналізації.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що на належний йому на праві власності автомобіль накладено арешт у кримінальному провадженні та передано транспортний засіб на відповідальне зберігання ОСОБА_2 .

В подальшому кримінальне провадження було закрито та скасовано арешт автомобіля, проте це майно не повернуто йому як власнику.

ОСОБА_1 зазначав, що у результаті незаконного арешту автомобіля та його неповернення з лютого 2016 року та до подання цього позову він ним не користувався, протягом усього цього часу автомобіль перебував у розпорядженні відповідачів, що позбавляло позивача можливості його продати, у зв`язку з чим ним втрачено різницю вартості автомобіля в сумі 77 750, 00 грн.

Посилаючись на статті 19 41 55 Конституції України, статті 9 21 28 131 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), статті 316-321 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо дотримання виконання вимог статей 6,13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) позивач просив задовольнити пред`явлений позов повністю.

Стислий виклад змісту ухвали та рішення суду першої інстанції

Ухвалою від 08 вересня 2022 року Приморський районний суд м. Одеси закрив провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури, Миколаївської обласної прокуратури, Територіального управління Державного бюро розслідування, Офісу Генерального прокурора, Держави в особі Державної казначейської служби України про повернення автомобіля.

Суд першої інстанції дійшов переконання, що вимога про зобов`язання повернути транспортний засіб, вилучений та арештований у кримінальному провадженні, не підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).

Рішенням від 08 вересня 2022 року Приморський районний суд м. Одеси залишив без задоволення позов ОСОБА_1 про відшкодування шкоди.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що у виді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Суд першої інстанції зробив висновок, за змістом якого позивач не надав доказів, що він мав намір продати автомобіль у той момент, коли на нього було накладено арешт, та отримати кошти від продажу автомобіля у розмірі більшому, ніж якщо автомобіль продати станом на день ухвалення рішення.

Стислий виклад змісту постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 31 жовтня 2022 року Одеський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргуОСОБА_1 , скасував ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2022 року, постановив нове рішення, яким закрив провадження у справі в частині вимог про повернення автомобіля.

Суд скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2022 року, ухвалив нове судове рішення, яким відмовив у задоволенні позову в частині вимог про відшкодування шкоди.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовував зазначену постанову тим, що суд першої інстанції помилково визначив цю справу як малозначну, чим допустив порушення норм процесуального закону, яке є обов`язковою підставою для скасування судових рішень.

Апеляційний суд зробив висновок, що повернення майна, яке є речовим доказом у кримінальному провадженні, має вирішуватися у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом, тому зазначена вимога не підлягає розгляду за правилами ЦПК України.

Відмовляючи в задоволенні вимоги про відшкодування шкоди, суд апеляційної інстанції наголосив, що обов`язковою підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у виді стягнення відшкодування шкоди є доведення трьох умов: неправомірність дій цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести існування цих умов повинен позивач. Суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що формулювання позивачем розрахунку завданої йому шкоди як різниці у вартості автомобіля на час арешту (19 500, 00 дол. США) та на час звернення до суду з позовом (16 500, 00 дол. США) за єдиним курсом іноземної валюти 29, 25 грн з посиланням на позбавлення права користування автомобілем та неможливість його продати не є підставою для відшкодування шкоди, а іншого позивач не доводив. Також позивач не довів, що матеріали кримінального провадження, які він просив витребувати та у задоволенні про витребування яких суд першої інстанції відмовив, містять докази реального наміру продати автомобіль, відомості про покупця та узгоджену ціну купівлі-продажу.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 02 листопада 2022 року із застосуванням системи «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2022 року, а також постанову Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Щодо визначення підстав касаційного оскарження ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2022 року та постанови Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року в частині висновків про закриття провадження у справі

ОСОБА_1 зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 826/2004/18 (провадження № 11-874апп18), від 10 квітня 2019 року у справі № 808/390/18 (провадження № 11-1424апп18), від 28 серпня 2019 року у справі № 1540/5031/18 (провадження № 11-485апп19), у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2021 року у справі № 640/475/20 (адміністративне провадження № К/9901/29904/20), відповідно до яких спір щодо визнання протиправними дій чи бездіяльності посадових та службових осіб органів прокуратури, вчинених або не вчинених ними у кримінальному провадженні, перебувають поза межами юрисдикції адміністративного суду, відтак їх оскарження має здійснюватися у порядку, встановленому КПК України;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17 (провадження № 14-119цс18), від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц (провадження № 14-115цс18) та від 12 вересня 2018 року у справі № 751/1921/17 (провадження № 14-383цс18), відповідно до яких вимоги про повернення органами досудового розслідування грошових коштів, документів, речей, вилучених речей як речових доказів мають розглядатися за правилами, установленими КПК України для вирішення питань, пов`язаних з виконанням судових рішень;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо визначення порядку розгляду справ про повернення майна після винесення прокурором постанови про закриття кримінального провадження стосовно певної особи разом із вирішенням питання про скасування арешту, накладеного раніше за ухвалою суду;

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували докази, які мають значення для правильного вирішення справи.

Щодо визначення підстав касаційного оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2022 року та постанови Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року в частині висновків по суті спору

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права і порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотань про участь в судовому засіданні у режимі відеоконференції та про витребування доказів.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Миколаївська обласна прокуратура та Офіс Генерального прокурора у грудні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслали до Верховного Суду відзиви, у яких просили касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 05 грудня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником автомобіля HUMMER H 3, реєстраційний номер НОМЕР_2 , що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, серії НОМЕР_3 .

17 лютого 2016 року слідчий управління Прокуратури Одеської області вніс до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016160000000092 відомості за фактом вимагання та одержання службовою особою Прокуратури Одеської області неправомірної вигоди за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

29 лютого 2016 року кримінальне провадження № 42016160000000092 об`єднано з матеріалами кримінального провадження № 42016160000000120 від 23 лютого 2016 року за фактом зґвалтування ОСОБА_3 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною статті 152 КК України.

11 березня 2016 року кримінальне провадження № 42016160000000092 об`єднано з матеріалами кримінального провадження № 42016160000000101 від 18 лютого 2016 року за фактом незаконного заволодіння автомобілем HUMMER H 3, за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 289 КК України.

06 червня 2016 року кримінальне провадження № 42016160000000092 об`єднано з матеріалами кримінального провадження № 42016160000000437 від 06 червня 2016 року за фактом використання службовою особою завідомо підробленого документу, за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 358 КК України.

За результатами досудового розслідування, 06 червня 2016 року колишньому начальнику слідчого відділу слідчого управління Прокуратури Одеської області ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 190, частиною другою статті 364, частиною четвертою статті 358 КК України.

Ухвалою від 24 лютого 2016 року слідчий суддя Приморського районного суду м. Одеси задовольнив клопотання старшого слідчого першого слідчого відділу слідчого управління Прокуратури Одеської області та наклав арешт на майно, а саме на автомобіль HUMMER H 3, 2006 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , із забороною розпоряджатися та користуватися цим автомобілем. Арештований автомобіль на час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні переданий на відповідальне зберігання ОСОБА_2 .

Ухвалою від 14 липня 2016 року слідчий суддя Приморського районного суду м. Одеси, в порядку статті 174 КПК України, задовольнив клопотання ОСОБА_1 про скасування арешту майна. Суд скасував арешт транспортного засобу HUMMER H 3, реєстраційний номер НОМЕР_2 , кузов № НОМЕР_4 , накладений ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2016 року. Зобов`язав орган досудового розслідування Прокуратури Одеської області у кримінальному провадженні № 42016160000000092 безоплатно повернути ОСОБА_1 зазначений автомобіль разом із ключами від системи запалювання з місця, де він знаходиться на зберіганні в теперішній час. Суд заборонив ОСОБА_1 відчужувати та розпоряджатися автомобілем HUMMER H 3, реєстраційний номер НОМЕР_2 , кузов № НОМЕР_4 . Виконання ухвали суд поклав на орган досудового розслідування Прокуратури Одеської області у кримінальному провадженні № 42016160000000092.

Постановою від 30 грудня 2017 року прокурор відділу Прокуратури Миколаївської області закрив кримінальне провадження № 42016160000000092 у зв`язку із вичерпанням можливості отримати докази вини ОСОБА_1 і неможливістю доведення його вини в суді на підставі раніше зібраних доказів. Скасував арешт, накладений ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 22 серпня 2016 року у справі № 522/15215/16-к, на автомобіль HUMMER H 3, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Відповідно до листа Регіонального сервісного центру в Одеської області від 22 травня 2018 року № 31/15-2981 арешт на зазначений транспортний засіб є чинним.

Листом від 25 травня 2018 року № 15-3096-16 Прокуратура Одеської області повідомила ОСОБА_1 про те, що для повернення речових доказів у кримінальному провадженні № 42016160000000092 йому потрібно звернутися безпосередньо до Прокуратури Миколаївської області.

У листі заступника прокурора Миколаївської області від 11 червня 2018 року № 17/1-76-17 зазначено, що ухвалою від 01 березня 2018 року слідчий суддя Центрального районного суду м. Миколаєва задовольнив скаргу ОСОБА_2 та скасував постанову прокурора про закриття кримінального провадження № 42016160000000092 від 30 грудня 2017 року. В подальшому, 25 квітня 2018 року прокурор відділу прокуратури області ухвалив постанову про закриття кримінального провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 284 КПК України.

Згідно з інформацією, що міститься в листі Генеральної прокуратури України від 20 грудня 2018 року № 15/3/2-12877-14, ухвалою від 16 жовтня 2018 року Центральний районний суд м. Миколаєва скасував постанову прокурора Прокуратури Миколаївської області від 25 квітня 2018 року про закриття кримінального провадження № 42016160000000092, розпочатого за заявою ОСОБА_4 щодо протиправних дій ОСОБА_1 . Постановою Генерального прокурора України від 29 листопада 2018 року подальше здійснення досудового розслідування доручено Прокуратурі Одеської області.

Листом від 27 лютого 2020 року № Г-177/16-01-02/20 Територіальне управління Державного бюро розслідувань у м. Миколаєві повідомило ОСОБА_1 про закінчення строку досудового розслідування кримінального провадження № 42016160000000092 та роз`яснило, що з питань скасування арешту з автомобіля, вирішення питання про передачу автомобіля власнику тощо потрібно звертатися до старшого групи прокурорів у цьому кримінальному провадженні - прокурора відділу Генеральної інспекції Офісу Генерального прокурора Якова Слісаренка.

Постановою від 16 вересня 2020 року посадова особа Офісу Генерального прокурора закрила кримінальне провадження № 42016160000000092 від 17 лютого 2016 року стосовно підозрюваного ОСОБА_1 на підставі пункту 3 частини другої статті 284 КК України. Продовжено розслідування кримінального провадження № 42016160000000092 щодо кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 368, частиною третьою статті 190, частиною першою статті 152, частиною четвертою статті 358, частиною другою статті 364, частиною третьою статті 358 КК України. Постанова направлена ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до відома.

У листі від 12 травня 2020 року за № Г-431/16-01-02/20 Територіальне управління Державного бюро розслідувань у м. Миколаєві зазначило, що автомобіль HUMMER H 3, який у кримінальному провадженні визнавався речовим доказом, до Територіального управління Державного бюро розслідувань у м. Миколаєві з Прокуратури Одеської області з кримінальним провадженням або окремо від нього не передавався. Згідно з наявними у кримінальному провадженні документами 24 лютого 2016 року цей автомобіль на території спецмайданчику для тимчасового зберігання транспортних засобів був оглянутий слідчим першого слідчого відділу слідчого управління Прокуратури Одеської області Чернецьким Ю. А., вилучений та переданий на відповідальне зберігання потерпілому ОСОБА_2 . Також у листі Територіальне управління Державного бюро розслідувань роз`яснило ОСОБА_1 право на звернення до прокурора відділу Генеральної інспекції Офісу Генерального прокурора Я. Слісаренка.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі щодо закриття провадження у справі в частині позовної вимоги про зобов`язання повернути майно

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, такі складові як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежовувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу учасників такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, пред`явлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 подав до суду цивільної юрисдикції позов, у якому, зокрема, просив повернути йому автомобіль, вилучений та арештований на підставі ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2016 року, а також приєднаний до матеріалів кримінального провадження як речовий доказ, у зв`язку із закриттям кримінального провадження.

Суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі в частині цієї вимоги, дійшов переконання, що вимога про зобов`язання повернути транспортний засіб, вилучений та арештований у кримінальному провадженні, не підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про закриття провадження у справі в частині вимоги про повернення автомобіля, зробив висновок, що повернення майна, яке є речовим доказом у кримінальному провадженні, має вирішуватися у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом, тому ця вимога не підлягає розгляду за правилами ЦПК України.

Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду, оскільки вони узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 751/1921/17 (провадження № 14-383цс18) про витребування транспортного засобу та його повернення власнику зазначено, що спір у сторін виник з приводу повернення автомобіля позивача, визнаного речовим доказом у кримінальному провадженні. Згідно з частиною першою статті 100 КПК України речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 цього Кодексу. Питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із

статтями 171-174 цього Кодексу (частина дев`ята статті 100 КПК України). Отже, повернення речових доказів, долучених до матеріалів кримінального провадження, здійснюється у порядку, встановленому КПК України. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що КПК України передбачає вирішення за правилами цивільного судочинства спорів про належність речей (грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у пункті 1 частини дев`ятої статті 100 КПК України), що підлягають поверненню власнику (законному володільцю), який був встановлений після застосування спеціальної конфіскації та не знав і не міг знати про незаконне використання такого майна (частини десята та одинадцята статті 100 КПК України). З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі, адже питання щодо повернення речових доказів, вилучених у ході кримінального провадження, має вирішуватися у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом. Суди зробили правильні висновки про неможливість розгляду позовних вимог про повернення автомобіля, визнаного речовим доказом у кримінальному провадженні, з порушенням вимог КПК України, тобто всупереч встановленому для цього процесуальному порядку.

Близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17 (провадження № 14-119цс18), від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц (провадження № 14-115цс18).

Також подібні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 399/142/16-ц (провадження № 14-508цс18) про витребування майна, вилученого як речові докази в межах кримінального провадження, у якій зазначено, що згідно з частиною першою статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Отже, питання про повернення речових доказів, долучених до матеріалів кримінального провадження, вирішується у порядку, встановленому КПК України. Також Велика Палата Верховного Суду врахувала, що у вироку суд постановив повернути позивачеві речові докази, що знаходяться у камері зберігання речових доказів. Тож питання щодо повернення речових доказів у межах кримінального провадження вже було вирішене відповідно до частини дев`ятої статті 100 КПК України, а тому не може бути вирішене ще раз за правилами кримінального судочинства. Заявлена у цій справі вимога позивача про зобов`язання відповідача повернути вилучені в межах кримінального провадження речові докази фактично спрямована на зобов`язання у судовому порядку виконати вирок у відповідній частині. Вирішення питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, регламентоване, зокрема, розділом VIII КПК України. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо питання повернення речових доказів вирішене судом відповідно до КПК України, то заявлена за правилами цивільного судочинства вимога про зобов`язання повернути ті самі речові докази є вимогою про виконання вироку у відповідній частині. Така вимога не може бути самостійним предметом розгляду у суді, оскільки відповідний спосіб захисту права власності не передбачений нормами чинного законодавства та не сприяє ефективному відновленню порушеного права. У разі пред`явлення за правилами цивільного, господарського чи адміністративного судочинства вимоги про повернення речових доказів, доля яких була вирішена судом відповідно до КПК України, суди повинні відмовляти у відкритті провадження у справі, а якщо воно було відкрите, - постановляти ухвалу про його закриття.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції правильно врахував наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, а також те, що постановою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 14 липня 2016 року, на підставі статті 174 КПК України, до закриття кримінального провадження вирішено питання про повернення ОСОБА_1 автомобіля HUMMER H 3, 2006 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , шляхом зобов`язання органу досудового розслідування Одеської області повернути автомобіль власнику разом із ключами від системи запалювання з місця, де він знаходиться на зберіганні в теперішній час.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що повернення автомобіля, який є речовим доказом, вирішено слідчим суддею за правилами КПК України, тому звернення до суду із позовом у порядку цивільного судочинства про повернення автомобіля не є правомірним (тобто способом, передбаченим законом) та ефективним способом захисту, а фактично зводиться до вимоги про виконання постанови слідчого судді, що не підлягає розгляду за правилами ЦПК України.

Отже, ОСОБА_1 має право оскаржити дії та бездіяльність щодо неповернення належного йому автомобіля виключно у порядку кримінального судочинства, такий порядок захисту передбачений правилами КПК України, зокрема розділом VIII цього Кодексу, відповідає природі правових відносин, що виникли між сторонами, є правомірним та ефективним. Водночас ЦПК України не передбачає можливості такого захисту в порядку цивільного судочинства. Також у частині четвертій статті 100 КПК України передбачено, що у разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов`язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17 (провадження № 14-119цс18), від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц (провадження № 14-115цс18) та від 12 вересня 2018 року у справі № 751/1921/17 (провадження № 14-383цс18), оскільки ці висновки враховані апеляційним судом.

Також враховуючи фактичні обставини справи та наявність висновків, викладених, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 751/1921/17 (провадження № 14-383цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 399/142/16-ц (провадження № 14-508цс18), у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 328/3340/17 (провадження № 61-40510св18), від 02 грудня 2020 року у справі № 757/61833/19 (провадження № 61-6324св20), Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо визначення порядку розгляду справ про повернення майна після винесення прокурором постанови про закриття кримінального провадження стосовно певної особи разом із вирішенням питання про скасування арешту, накладеного раніше за ухвалою суду.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 826/2004/18 (провадження № 11-874апп18), від 10 квітня 2019 року у справі № 808/390/18 (провадження № 11-1424апп18), від 28 серпня 2019 року у справі № 1540/5031/18 (провадження № 11-485апп19), у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2021 року у справі № 640/475/20 (адміністративне провадження № К/9901/29904/20).

У наведених постановах суду касаційної інстанції зроблено висновки про те, що порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування встановлено статтями 303 314-316 КПК України. Орган дізнання, попереднього слідства, прокуратури під час вчинення діянь, пов`язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, отже, оскарження їх дій чи бездіяльності має відбуватися виключно за правилами, встановленими КПК України.

Втім, зазначені висновки викладені у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається, тому ці висновки правомірно не враховувалися судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі щодо вирішення спору по суті в частині позовної вимоги про відшкодування шкоди

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173 1174 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Статті 1173 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

Такі висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), у якій також зазначено, що збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує її інтереси, як учасника певних відносин і проявляється у зроблених витратах, втраті або пошкодженні майна, а також неодержаних доходів, які б вона одержала за звичайних умов та якби зобов`язання було виконано боржником. Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

ОСОБА_1 обґрунтовував вимогу про відшкодування шкоди тим, що у результаті незаконного арешту автомобіля, з лютого 2016 року до дня подання позову, він ним не користувався, увесь цей час автомобіль перебував у розпорядженні відповідачів, що позбавляло позивача можливості продати його, у зв`язку з чим він зазнав збитків у виді різниці у вартості автомобіля в розмірі 77 750, 00 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову про відшкодування шкоди, суд першої інстанції керувався тим, що позивач не надав суду доказів, що він мав намір продати автомобіль у той момент, коли на нього було накладено арешт, та отримати кошти від продажу автомобіля у розмірі більшому, ніж якщо автомобіль продати станом на день ухвалення рішення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про залишення позову про відшкодування шкоди без задоволення, суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що позивач не довів існування обов`язкових умов для відшкодування збитків у виді різниці вартості спірного автомобіля.

Підставами касаційного оскарження судових рішень в частині вирішення спору про відшкодування шкоди ОСОБА_1 визначив те, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотань про участь в судовому засіданні у режимі відеоконференції та про витребування доказів.

Тобто єдиною підставою для касаційного оскарження судових рішень, ухвалених з приводу вирішення спору по суті, є положення пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, яким визначено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Щодо відмови суду першої інстанції у задоволенні клопотань про участь в судовому засіданні у режимі відеоконференції

ОСОБА_1 08 серпня 2022 року через підсистему «Електронний суд» звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про його участь у судовому засіданні 08 серпня 2022 року у режимі відеоконференції за допомогою системи «Easycon», посилаючись на введення в Україні воєнного стану, статус внутрішньо переміщеної особи, факт проживання у м. Тернополі та утруднення прибуття до м. Одеси.

Ухвалою від 09 серпня 2022 року Приморський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні заяви, оскільки вважав, що немає об`єктивних причин неможливості забезпечити явку позивача у судове засідання. Суд врахував, що судове засідання призначено на 08 вересня 2022 року, а не на 08 серпня 2022 року.

Позивач 15 серпня 2022 року повторно подав клопотання про його участь у судовому засіданні 08 вересня 2022 року у режимі відеоконференції за допомогою системи «Easycon» з підстав, наведених у попередньому клопотанні.

Ухвалою від 22 серпня 2022 року Приморський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про розгляд справи в режимі відеоконференції.

Суд першої інстанції дійшов переконання, що немає підстав для проведення судового засідання в режимі відеоконференції, враховуючи відсутність об`єктивних причин неможливості забезпечити явку позивача у судове засідання. Суд визнав недоцільним посилання заявника на введення на території України воєнного стану, адже у м. Одесі воєнні дії не проводяться, суд працює, сторони з`являються у судові засідання, адвокати також продовжують свою діяльність, під час оголошення повітряної тривоги працівники та відвідувачі суду прямують в укриття. Крім того, суд першої інстанції зауважив, що Інтернет-зв`язок суду працює з перебоями, що часто перешкоджає розгляду справи в режимі відеоконференції. Відкладення розгляду справи у зв`язку з неможливістю проведення судового засідання в режимі відеоконференції призведе до затягування розгляду справи, що є недопустимим.

ОСОБА_1 22 серпня 2022 року через підсистему «Електронний суд» подав до суду першої інстанції заяву про розгляд справи 08 вересня 2022 року без його участі, у якій також просив розглянути справу по суті, оскільки він зацікавлений у швидкому вирішенні спору та наголосив на тому, що позовні вимоги підтримує повністю.

Суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку доводу апеляційної скарги щодо необґрунтованої відмови суду першої інстанції в задоволенні клопотань про участь в судовому засіданні у режимі відеоконференції, зробив висновок про те, що суд першої інстанції розглянув справу з порушенням права позивача брати участь в судових засіданнях, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Безпідставною відмовою у задоволенні заяви позивача про участь у розгляді справи у режимі відеоконференції суд порушив вимогу рівноправності сторін, а тому наведений довід апеляційної скарги апеляційний суд правильно визнав обґрунтованим.

Водночас суд апеляційної інстанції врахував, що наведена обставина не входить до переліку тих підстав, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції. Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що наведення доводів на обґрунтування позовних вимог та незгоди із судовими рішеннями суду першої інстанції, ОСОБА_1 реалізував шляхом подачі апеляційної скарги. Правом на участь у розгляді справи в апеляційному суді в режимі відеоконференції позивач не скористався, подав заяву про розгляд справи за його відсутності.

Щодо відмови суду першої інстанції у задоволенні клопотання про витребування доказів

У позовній заяві ОСОБА_1 просив суд першої інстанції витребувати від органу досудового розслідування Територіального управління Державного бюро розслідувань матеріали кримінального провадження № 42016160000000092 від 17 лютого 2017 року та наглядове провадження з його зверненнями і наданими на них відповідями, надавши йому можливість ознайомитися з цими матеріалами з правом виготовити фотокопії.

Згідно з частиною першою статті 84 ЦПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

Відповідно до частини другої статті 84 ЦПК України у клопотанні повинно бути зазначено який доказ витребовується; обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; вжиті особою, яка подає клопотання, заходи для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу.

Водночас ОСОБА_1 у клопотанні про витребування доказів не зазначив, які саме матеріали з кримінального провадження потрібно витребувати та не навів обставини, які можуть бути підтверджені цими доказами, а також не надав доказів самостійного звернення до відповідного органу з метою отримати копії документів, що просить витребувати.

Врахувавши викладене, ухвалою від 08 вересня 2022 року Приморський районний суд м. Одеси обґрунтовано відмовив позивачу у задоволенні клопотання про витребування доказів.

Суд апеляційної інстанції не встановив порушень норм процесуального права під час вирішення судом першої інстанції клопотання про витребування доказів, а також зробив висновок про те, що позивач не довів того, що матеріали кримінального провадження, які він просив витребувати, містять докази щодо реального наміру продажу автомобіля, покупця, узгодженої ціни купівлі-продажу.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не навів належного та достатнього обґрунтування того, що незадоволення судом першої інстанції клопотань про участь в судовому засіданні у режимі відеоконференції та про витребування доказів унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи про відшкодування шкоди. Крім того, позивач не скористався процесуальним правом та не заявляв клопотання про витребування доказів у суді апеляційної інстанції.

Інших підстав касаційного оскарження судових рішень, ухвалених по суті спору ОСОБА_1 не навів.

Отже, в частині вирішення спору по суті, заявник навів підстави для оскарження виключно рішення суду першої інстанції. Верховний Суд відхилив ці доводи касаційної скарги. Водночас рішення суду першої інстанції скасовано з підстав порушення норм процесуального права постановою апеляційного суду. У касаційній скарзі ОСОБА_1 не навів жодної підстави, передбаченої частиною другою статті 389 ЦПК України, для касаційного оскарження постанови апеляційного суду. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції щодо вирішення позовної вимоги про відшкодування шкоди, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судом, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Відтак, у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції надав оцінку поданим учасниками справи доказам та зробив висновок про невстановлення підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про відшкодування шкоди. Достатніх підстав для спростування цього висновку касаційна скарга не містить.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги, передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України, Верховний Суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що постанову суду апеляційної інстанції, якою скасовано оскаржувані заявником судові рішення суду першої інстанції в повному обсязі, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судом апеляційної інстанції, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у зазначених у касаційній скарзі постановах.

З огляду на те, що Верховний Суд не встановив підстав для скасування постанови апеляційного суду, тому немає підстав для скасування ухвали та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2022 року, оскільки ці судові рішення вже скасовані судом апеляційної інстанції з яким погодився Верховний Суд.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для розподілу судових витрат не встановлені.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак