ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 522/7918/22
адміністративне провадження № К/990/28959/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді-доповідача: Мартинюк Н.М.,
суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №522/7918/22
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області
про скасування рішення про примусове повернення в країну походження,
за касаційною скаргою представниці ОСОБА_1 - адвокатки Максимович Світлани Михайлівни
на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 липня 2022 року
(головуючий суддя: Павлик І.А.)
і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2022 року (головуючого судді: Шеметенко Л.П., судді: Стас Л.В., Турецька І.О.).
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2022 року громадянин Ізраїлю ОСОБА_1 пред`явив позов до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області (далі - «ГУ ДМС України в Одеській області»), в якому просив суд:
- скасувати рішення ГУ ДМС України в Одеській області №377 про примусове повернення в країну походження громадянина Ізраїлю ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що указане рішення є протиправним і таким, що порушує його право перебувати на території України.
Зауважує, що відповідач його прийняв без урахування всіх фактичних обставин спірних правовідносин. Так, відповідач не врахував, що ОСОБА_1 перебуває у фактичних шлюбних відносинах з громадянкою України - ОСОБА_4 , яка чекає від нього дитину.
До того ж, звертав увагу, що покинути України до 13 лютого 2022 року, як того вимагає законодавство, не міг, адже з 10 лютого 2022 року його фізичний стан погіршився, а 11 лютого 2022 року у нього діагностували COVID-19. Тож, позивач був вимушений розпочати лікування на самоізоляції, яка мала тривати щонайменше 14 днів.
У подальшому, 24 лютого 2022 року відбулось повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України, що також ускладнило його від`їзд до Ізраїлю. Ба більше, з огляду на цю обставину, ОСОБА_1 не вбачає за можливе залишити його вагітну цивільну дружину на території України, де йдуть бойові дії.
З огляду на зазначене, ОСОБА_1 вбачає правові підстави для скасування рішення відповідача щодо його примусового повернення до країни походження.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 25 липня 2022 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2022 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій виходили з того, що рішення відповідача було прийнято у межах своєї компетенції та у спосіб, передбачений чинним законодавством.
Суди зауважили, що обставини, про які зазначає позивач, як то: вагітність цивільної дружини, його захворювання на COVID-19, а також ускладнення перетину кордону України, які пов`язані з введенням в Україні воєнного стану, не є обставинами, які можуть бути винятком для процедури застосування до іноземців міграційного законодавства у разі його порушення.
Між тим, суд апеляційної інстанції зауважив, що навіть з урахуванням продовження строку перебування позивача в Україні з 90 днів до 180 днів з огляду на наведені причини, позивач все одно порушив і максимальний строк перебування на території України, адже знаходиться в Україні більше як півроку.
До того ж, стосовно вагітності цивільної дружини ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій зауважили, що жодного доказу того, що ОСОБА_4 є цивільною дружиною позивача та саме від нього чекає дитину, суду надано не було.
Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, відхилив також і довід позивача стосовно ускладнення повернення до країни походження з огляду на воєнний стан, введений в Україні. Обґрунтували це суди тим, що з початком повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України значна кількість населення України покинула її територію, переїздивши закордон.
Також суди попередніх інстанцій зазначили, що процедура прийняття оскаржуваного рішення була дотримана, а відсутність перекладача на ній пояснюється тим, що ОСОБА_1 власноручно у письмовій формі зазначив про відсутність необхідності залучення перекладача й відмовився від нього.
Більше того, суд першої інстанції зауважив, що у судовому засіданні запитання судді, поставлені українською мовою, позивач розумів та одразу відповідав на них російською мовою.
Підсумували свою позицію суди тим, що позивач, маючи намір і бажання на більш тривалий час залишитись проживати на території України, не звертався до міграційних органів задля отримання посвідки на тимчасове чи постійне проживання, або ж щодо надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту. Зауважили, що фактично його незгода із прийнятим рішенням міграційного органу ґрунтується виключно на небажанні позивача повернутись до країни походження, й не підтверджена жодним доказом.
З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій не встановили правових підстав для визнання оскаржуваного рішення міграційного органу протиправним та його скасування.
Не погоджуючись із ухваленими судовими рішеннями судів попередніх інстанції, позивач через свою представницю звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на них.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів
У жовтні 2022 року представниця ОСОБА_1 - адвокатка Максимович С.М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 липня 2022 року і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2022 року, й прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. А у разі якщо Суд не встановить підстав для скасування судових рішень й ухвалення нового, просила направити справу на новий розгляд.
Представниця скаржника у касаційній скарзі зауважує, що право ОСОБА_1 на залучення перекладача до процедури прийняття оскаржуваного рішення міграційним органом було порушено.
Наголошує, що участь перекладача є обов`язковою, адже особа, стосовно якої вирішується питання про повернення до країни походження, має розуміти суть і зміст відповідного рішення.
Скаржник у касаційній скарзі покликається на пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»), а саме: на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 8 липня 2020 року у справі №522/14605/17, від 4 березня 2020 року у справі №813/2417/18, від 8 листопада 2018 року у справі №750/8187/16-а щодо необхідності забезпечення права особи на участь перекладача в процедурі прийняття рішень міграційним органом.
Верховний Суд ухвалою від 1 листопада 2022 року відкрив касаційне провадження у справі.
ГУ ДМС України в Одеській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги, а судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судами попередніх інстанцій із дотриманням норм матеріального і процесуального права.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
15 листопада 2021 року ОСОБА_1 прибув на територію України через пункт пропуску «Одеса» за паспортним документом громадянина Ізраїлю серії НОМЕР_1 та мав покинути територію України до 13 лютого 2022 року.
Проте, через поганий стан здоров`я 10 лютого 2022 року він був змушений звернутися до медичної лабораторії «КапЛаб» для проведення дослідження, за результатами якого у позивача було виявлено коронавірусну хворобу (COVID-19), що підтверджується результатом аналізу №777001027482. Ця хвороба змусила ОСОБА_1 перебувати на самоізоляції протягом 14 днів та розпочати лікування.
7 червня 2022 року працівники ГУ ДМС в Одеській області стосовно позивача склали протокол про адміністративне правопорушення серія ПР МОД №008235 у зв`язку із порушенням правил перебування іноземців, а саме: ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування.
7 червня 2022 року постановою про накладення адміністративного стягнення серія ПН МОД №008302 громадянина Ізраїлю ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі: 1700,00 грн. Цей штраф позивач сплатив, що підтверджується квитанцією від 7 червня 2022 року №86525156.
7 червня 2022 року рішенням ГУ ДМС в Одеській області №377 вирішено повернути в країну походження громадянина Ізраїлю ОСОБА_1 і зобов`язано його покинути територію України у строк до 6 липня 2022 року включно.
ІІІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Пунктом 14 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
Статтею 23 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.
Статтею 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Статтею 9 указаного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.
Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземців), їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року №353/271/150 (далі - «Інструкція»).
Відповідно до пункту 4 розділу І Інструкції іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.
Пунктом 5 розділу І Інструкції передбачено, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.
Згідно з пунктом 3 розділу ІІ Інструкції у рішенні про примусове повернення зазначається строк, упродовж якого іноземець зобов`язаний виїхати з України, який не має перевищувати 30 днів з дня прийняття такого рішення. Рішення про примусове повернення може супроводжуватися забороною подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони подальшого в`їзду обчислюється з дня винесення такого рішення. Якщо рішення про примусове повернення супроводжується забороною в`їзду в Україну, у паспортному документі іноземця проставляється відмітка про заборону в`їзду.
Процедуру продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України визначає Порядок продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року №150 (далі - «Порядок №150»).
За правилами пункту 2 вказаного Порядку іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території:
1) протягом наданого візою дозволу в межах строку дії візи в разі в`їзду осіб без громадянства чи іноземців, які є громадянами держав з візовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України;
2) не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в`їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС;
3) на період дії візи, але не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в`їзду за візою, оформленою до 11 вересня 2011 року.
Відповідно до підпункту 1 пункту 6 Порядку №150 строк перебування іноземців та осіб без громадянства на території України продовжується у разі, коли вони прибули за короткостроковою візою, а також з держав з безвізовим порядком в`їзду за наявності обґрунтованих підстав (лікування, вагітність чи пологи, догляд за хворим членом родини, оформлення спадщини, подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України, виконання службових обов`язків іноземним кореспондентом або представником іноземного засобу масової інформації тощо) та за умови подання підтверджувальних документів - на період існування таких підстав, але не більш як 180 днів з дати останнього в`їзду в Україну. До короткострокових віз прирівнюються візи типу С-2, С-3, Б, Л, М, Н, Р, Г, К, Т, П-1, ОП і П-2, оформлені до 11 вересня 2011 р. (до закінчення строку їх дії)
IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 1 листопада 2022 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Предметом оскарження у цій справі є рішення ГУ ДМС України в Одеській області №377 про примусове повернення в країну походження громадянина Ізраїлю ОСОБА_1 .
Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов наступних висновків.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач є громадянином Ізраїлю та з 15 листопада 2021 року перебуває на території України у законний спосіб.
Між тим, законодавством України передбачено, що строк перебування іноземця на території України обмежений, а саме: не більш як 90 днів протягом 180 днів.
Тому, органом міграційного контролю 7 червня 2022 року було прийнято рішення про примусове повернення ОСОБА_1 в країну походження, а саме: до Ізраїлю.
В основу своїх доводів про можливість перебування на території України поза вказаним строком позивач покладає те, що наприкінці строку законного перебування на території України, а саме: 10 лютого 2022 року, він захворів на COVID-19, тож вимушений був лікуватись і перебувати не менш як 14 днів на самоізоляції.
В цьому аспекті спірних правовідносин, Верховний Суд поділяє висновок судів попередніх інстанцій, що навіть попри застосування підпункту 1 пункту 6 Порядку №150, яким продовжено строк перебування на території України до 180 днів іноземцю за умови, зокрема, захворювання, ОСОБА_1 порушив і його, адже з моменту в`їзду позивача на територію України і до прийняття відповідачем оскаржуваного рішення пройшло більш ніж пів року.
Стосовно доводів позивача про перебування у фактичних шлюбних відносинах з громадянкою України ОСОБА_4 , яка чекає від нього дитину, Суд також погоджується з міркуваннями судів попередніх інстанцій, що жодних доказів на підтвердження цих фактів суду надано не було. Ба більше, указана обставина не може слугувати підставою або виключенням для продовження строку перебування позивача на території України понад 180 днів.
Суд зауважує, що у разі дійсності таких фактів, про які зазначає ОСОБА_1 , він міг скористатись правом на звернення до міграційного органу задля оформлення дозвільних документів, а саме: посвідки на тимчасове або постійне проживання в Україні. Проте, позивач такою можливістю не скористався, що додатково свідчить про суперечливість його слів та дійсних намірів щодо осілості в Україні.
Між тим, Верховний Суд поділяє міркування позивача стосовно ускладнень у виїзді за межі України, які пов`язані із повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України і введенням воєнного стану у зв`язку із цим. Проте, Суд погоджується щодо таких труднощів напочатку вторгнення в Україну, що пов`язано з масштабним відтоком громадян закордон.
Одночасно, Суд поділяє доводи судів попередніх інстанцій, що указаний аргумент нівелюється загальновідомим фактом чисельного виїзду українців та осіб інших національностей, які проживали на території України, закордон з огляду на активні бойові дії. Тому, Суд не вбачає указаний довід таким, що слугує належним обґрунтуванням перебування ОСОБА_1 на території України у строк понад 180 днів з моменту в`їзду в Україну.
Стосовно покликань скаржниці про порушення органом міграційного контролю процедури прийняття й оголошення оскаржуваного рішення з огляду на відсутність перекладача, Суд зазначає про таке.
Також право іноземця на перекладача закріплено в пункті 1 статті 5 Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій проживають, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 1985 року на виконання Міжнародних пактів про права людини, що ратифіковані Україною.
У пункті 2 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також визначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
Про важливість забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН» від 28 листопада 1978 року, у справі «Камазінскі проти Австрії» від 19 грудня 1989 року, у справі «Артіко проти Італії» від 30 травня 1980 року).
Дійсно, Верховний Суд у постановах від 8 липня 2020 року у справі №522/14605/17, від 4 березня 2020 року у справі №813/2417/18, від 8 листопада 2018 року у справі №750/8187/16-а висловив правову позицію, згідно якої за для забезпечення права особи на розуміння суті та змісту рішення міграційного органу, має бути залучений перекладач.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішень відносно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний з його змістом і сутністю, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права.
Одночасно, у вказаних постановах, про незастосування яких наголошує скаржник, особи, щодо яких вирішувалось питання про примусове повернення в країну походження, не розуміли української мови, а територіальне управління міграційної служби не забезпечило цих осіб перекладачем.
У спірних же правовідносинах позивач сам відмовився від свого права на залучення перекладача, адже зазначив, що його не потребує. Указана обставина підтверджена відповідним підписом ОСОБА_1 як на протоколі про адміністративне правопорушення, так і в поясненнях, наданим органу міграційного контролю.
Також, позивач відмовився від перекладача і у суді першої інстанції, адже зазначив, що здійснювати розгляд справи без перекладача можливо. Можливість розгляду судової справи без участі перекладача підтвердив також і представник ОСОБА_1 - адвокат Чепіль О.С.
До того ж, суд першої інстанції, розглядаючи справу у відкритому судовому засіданні, мав реальну можливість пересвідчитись у достатньому розумінні ОСОБА_1 української мови, адже на запитання суду, поставлені українською мовою, позивач одразу надавав відповідь російською мовою. Про цю суттєву обставину суд першої інстанції доречно зауважив у своєму рішенні.
Особливої уваги також заслуговує та обставина, що позивач народився у місті Одеса (УРСР) й з УРСР виїхав лише у 1989 році до Ізраїлю. Тому не вбачаються слушними його покликання на порушення його права в контексті незабезпечення його перекладачем за для розуміння суті звинувачень.
Верховний Суд наголошує, що залучення перекладача до участі в розгляді адміністративної справи є правом особи, а не його обов`язком. У разі реальної потреби залучати перекладача орган міграційної служби в такому випадку зобов`язаний його забезпечити.
До того ж, у статті 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під назвою «Заборона зловживання правами» передбачено, що жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції».
Оскільки у спірних правовідносин позивач сам відмовився від участі перекладача як при розгляді адміністративної справи, так і при вирішенні цієї судової справи, Суд не вважає його право за такої обставини порушеним.
Тому, Суд відхиляє доводи касаційної скарги стосовно неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 8 липня 2020 року у справі №522/14605/17, від 4 березня 2020 року у справі №813/2417/18, від 8 листопада 2018 року у справі №750/8187/16-а, адже до таких висновків дійшов Суд за відмінних фактичних обставин.
Тож, з урахуванням наведеного, Суд дійшов висновку про відсутність порушень у процедурі прийняття й оголошення оскаржуваного рішення міграційним органом в аспекті незалучення до цієї процедури перекладача.
Неприпустимість зловживання процесуальними правами є однією з основних засад (принципів) адміністративного судочинства (пункт 9 частини третьої статті 2 КАС України).
На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на це відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341 343 349 353 355 356 359 КАС України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представниці ОСОБА_1 - адвокатки Максимович Світлани Михайлівни залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 липня 2022 року і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2022 року у справі №522/7918/22 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
………………….
………………….
………………….
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду